Інтерв’ю архиєпископа Ігоря (Ісіченка) тернопільській інтернет-газеті "Про все"

Слава Ісусу Христу, владико Ігоре.  Скажіть, будь ласка, зараз чимало можна почути, почитати про кризу віри в українському суспільстві. На вашу думку, чому ця тема підміняє іншу, не менш важливу – як підняти рівень духовності?

- А чи існує духовність без віри? Прийняття благодатного діяння Святого Духа передбачає нашу довіру до Того, від Кого походить Дух. Розмови про духовність поза вірою в Бога завершуються зазвичай творенням ілюзорного простору самореалізації особистости. Творенням світу фальшу. Відгородившись від Бога загатами власних амбіцій, ми прирікаємо свою душу на поступове висихання. Як річку, до котрої не надходить вода з джерел. Тому, звичайно ж, проблеми віри – її наявности або відсутности, її сили або кризи – є базовими для будь-яких розмов про духовність, про  духовне життя суспільства.

Що потрібно робити мирянам і духівництву, щоб наша держава вийшла з кризи?

-  Христос порівнює церковну громаду з сіллю, дрібка якої надає смаку всій страві. Але Він же застерігає – коли сіль звітріє, її висипають геть (Мт. 5:13). Християнська спільнота здатна змінити суспільство лише коли зберігає свою тотожність – коли відстоює право бути собою. А отже, коли живе за Євангелієм і дає повсякденне свідчення християнського життя. Тоді живлюща присутність церковної спільноти допомагає світові уникнути криз і катастроф. Пригадаймо, як за молитвою Авраама Содом міг врятуватися, коли б у ньому було принаймні десятеро праведників (Бут. 18:23-33). Однак їх не знайшлося…

Рятівним для всієї держави буде збереження Церквою її ідентичности. Бо ж насправді будь-яка криза, навіть теперішня економічна, має виразну духовну підоснову. Брак чіткої системи вартостей у суспільному житті провокує непевність, вагання, втрату життєвих орієнтирів.

Чому у нас так мало позитивних прикладів. Ми здрібніли?

- Може навпаки, ми занедужали на манію величі. Технологічна потужність, політичний вплив, багатство, фізична сила – якості, які здатні заважати людині відчути потребу Бога в повсякденному житті. Пригадаймо, перша з заповідей Нагірної проповіді – «блаженні вбогі духом» (Мт. 5:3). Для гідного виконання своєї місії в світі людині необхідне спокійне, без комплексу меншовартости, усвідомлення обмежености власних сил і необхідности відкрити в Бозі джерело духовної міці. Разом же із відкриттям потреби Бога в нашому житті ми відкриваємо і необхідність гармонійної співдії з оточенням, із нашими ближніми, через стосунки з якими виявляється наше ставлення до самого Христа.

Розкішні палаци, коштовні годинники, неймовірно дорогі автомобілі – що це, як не свідчення комплексів, породжених неспівмірністю дрібненького «еґо» та власного іміджу, зведеного на піску амбіцій? Іміджеві речі покликані приховати страх перед відкриттям реального єства їхнього власника. Мовляв, якщо нас не люблять – хай принаймні бояться й шанують.

Необхідно усвідомити, що Бог любить нас реальних, справжніх, незалежно від нашої слабкости чи сили. А з усвідомленням цього потреба в маскуванні свого «я» зникає.

Невже це дійсно інформаційна війна і змова, чи просто непродумана редакційна політика ЗМІ, яка женеться за прибутком і рейтингами?

- Визначальна роль ЗМІ в формуванні суспільної свідомости обумовлюється системою вартостей ліберального суспільства. Ця ж система вартостей багато в чому протистоїть християнській. У світі таблоїдів  і гламурних серіялів немає місця радикалізмові Євангелія, а хрест дозволяється нести, лише якщо він золотий і символізує багатство, респектабельність, належність до панівної верстви. Тому, хотіли б чи не хотіли цього окремі журналісти, але ліберальні мас-медіа неодмінно протистоятимуть впливові Церкви, шукаючи можливостей для її дискредитації.

Ви особисто стикались з цензурою?

- Я виростав у світі заборон і обмежень. І хоча після падіння совєтів характер контролю за пресою істотно змінився, але він у нас в Україні ще ніколи не зникав. Змінився лише власник медійного простору: замість комуністичної партії прийшли до влади економічні клани, й вони диктують редакційну політику належним їм ЗМІ.

На щастя, феномен електронних мереж поволі змінює наш інформаційний простір. Скандальна історія з оприлюдненням WikiLeaks секретних документів, попри свою контроверсійність, засвідчила умовність цензурних обмежень. Але здобуття реальної свободи інформації можливе лише тоді, коли суспільство цього запрагне. Боюся, що прагнення свободи в нас ще не стало настільки потужним, аби унеможливити його обмеження. Цензура живиться нашим страхом і долається нашою відвагою.

За 20 років Незалежності, як на Вашу думку, зважаючи на Ваш досвід, змінився світогляд українця-християнина?  Як він трансформується за пів століття? Чи можете спробувати спрогнозувати…

- Зникнення системи панівного атеїзму зробило належність до Церкви безпечною. А отже, до Церкви прийшли мільйони конформістів. Разом із тим в усіх християнських спільнотах поширилися моральний релятивізм і практика подвійних стандартів. З іншого боку, вільне видання Біблії, богословської літератури, поява церковних ЗМІ, налагодження духовної освіти створюють умови для усвідомлення правд християнської віри, подолання забобонів. Тільки що цими шансами можна й не скористатися. Тоді деформована, нездорова релігійність шукатиме вияв у різного роду демонстративних жестах, котрі приховуватимуть за собою цинічне нехтування засадничими вимогами християнської етики в повсякденному житті. Найнебезпечніша тенденція – спроба розчинити християнство в синкретизмі вірувань «New Age» і звести роль Церкви до такого собі лікувального або психотерапевтичного закладу. Це властиво, скажімо, прихильникам Ольги Асауляк або Ґарафіни Маковій.

Чимало років говориться про створення єдиної Помісної Соборної Української Церкви. Що найбільше заважає її створенню?

- Досі цьому найбільше шкодили спекуляції на темах єднання Церкви та некомпетентне втручання в міжцерковні стосунки заанґажованих політиків. На церковні стосунки переносяться цілком чужі їм моделі досягнення суспільних компромісів. Один нині вже покійний «об’єднувач церков» відкидав усі перестороги, вважаючи, що реально для об’єднання необхідно одне: зберегти посади й зарплатню для єпископату, звівши його в одну адміністративну структуру. Активно циркулює також ідея про визначальну роль особистостей: коли б не було, мовляв, сучасних церковних лідерів, тоді нібито й об’єднання б відбулося без проблем. Реальні ж суттєві розбіжності між православними юрисдикціями іґноруються. Іґнорується й те, що уніфікація церковної структури могла б знищити те нове, пошукове, що з’явилося внаслідок подолання інерції синодального православ’я.

Все це надає об’єднавчим ініціятивам утопічного характеру. До того ж, практично ніколи коректно не формулюється мета об’єднання Церков. Ну добре, об’єднувати Церкву треба, але для чого? Популярна відповідь – для того, щоб подолати роз’єднання народу, щоб єдина Церква стала основою консолідованої держави. Відповідь, як на мене, легковажна й анахронічна. Церква провадить народ не в земне, а в Небесне Царство, провадить у вічність. І лише в цій перспективі, дбаючи про невпинність і цілеспрямованість руху  до Неба, вона трансформує паству, а через неї – довколишній світ. У світському, секуляризованому суспільстві державотворча місія Церкви є фантомом. До того ж, об’єднавча демагогія найбільш охоче визискується безвідповідальними, заробітчанськими верствами клиру, й саме їх заанґажовані політики обирають за об’єкт протекціонізму. Важко навіть уявити собі, якої шкоди це завдає тонким механізмам церковно-суспільних взаємин.

Незабаром парламентські вибори. Яку ви бачите ідеальну роль  нашої церкви  у цьому процесі в житті українського суспільства..

- Церква покликана формувати особистості, здатні на відповідальний і правильний вибір. Вона не може опускатися до безпосередньої участи в партійних змаганнях і підтримки конкретних кандидатів, партій чи блоків. Але вона зобов’язана застерігати свою паству від суспільної апатії, нехтування правом вибору, від підтримки антихристиянських, деструктивних сил.

У нашій єпархії вдалося переконати священиків не балотуватися особисто (а на минулих місцевих виборах до одного з них зверталося з запрошенням аж дев’ять політичних партій!) і не дозволяти собі називати з амвону ім’я жодного кандидата. Адже безпосередня участь у передвиборчій кампанії  девальвує роль Церкви, звужує її суспільний вплив до все вужчих і вужчих меж партикулярних, партійних інтересів. Не менш важливе інше: Церква покликана захищати громадянина від облудних уявлень про те, нібито світ довкола здатен змінитися від зміни особистостей на вищих посадах чи від зміни панівної ідеології.

Може, дарунком Божого Провидіння для нас, українців, якраз і став гіркий досвід зміни політичних гравців у київських кабінетах, яка сама з себе аж ніяк не змінювала суспільство, державу, нас самих на краще. Швидше навпаки. Бог ніби вчить нас: без внутрішньої зміни, яку Христос називав «народженням згори» (Ін. 3:3), годі сподіватися на зникнення всевладного хамства, корупції, соціяльної несправедливости, взаємної ворожости. Лише Христова Церква, єдина в своєму обрядовому і юрисдикційному багатоманітті, здатна відкрити для кожного сувору істину: наше майбутнє народжується в наших душах, а не біля виборчих урн.

 Чому церковні діячі не спроможні консолідувати українське суспільство, стати провідниками, як у першій половині 20 століття…

- Ну, я б не наважився сказати, що церковні діячі аж так консолідували суспільство в першій половині минулого століття. Попри безперечний авторитет митрополита Андрея Шептицького, він мав непрості стосунки з ОУН і націоналістичним рухом у цілому. Підросійська ж Україна увійшла в період визвольних змагань з потужним антиклерикальним імунітетом, викликаним колабораціонізмом православної церкви з царським режимом. Позиція митрополита Василя Липківського та його однодумців була суворо критикована не лише прихильниками т. зв. «старослов’янської» церкви (так себе тоді називала правонаступниця синодальної Російської Церкви), але й петлюрівською еміґрацією (зокрема митрополитом Іларіоном Огієнком), і соратниками архиєпископа Полікарпа Сікорського й митрополита Феофіла Булдовського – тими, хто під час Другої світової війни утворив збережену в еміґрації Українську Автокефальну Православну Церкву. Та й повоєнна діяспора знала запеклі конфлікти довкола патріярхальної ідеї в Католицькій Церкві східного обряду, непорозуміння між лідерами Православних Церков у США й Канаді.

Реальна консолідація можлива лише довкола справжніх, непроминущих – євангельських цінностей. Церковні ж діячі здатні або забезпечувати присутність цих цінностей у суспільній свідомості, або ж дискредитувати їх власним прикладом. Можна належати до різних юрисдикцій або й конфесій, але демонструвати братні християнські стосунки, бути свідченням миру, добра, прощення. І тоді, попри конфесійний плюралізм, суспільство мало б потужний доцентровий імпульс, якого воно позбавлене нині.

Поясніть, будь ласка, чому в Україні є аж три православних церкви.  Для прикладу, чимало моїх друзів-колег, читаючи спеціалізовану літературу, так і не зрозумів суті. У чому сіль розбрату в українському православ’ї? Розумію, що Ви  не зможете переповісти усе, але розкажіть в основних штрихах. Підкажіть, де можна почерпнути більш-менш об’єктивну інформацію.

- Насправді в Україні є більше, ніж три юрисдикції, що визнають себе належними до Православної Церкви. Крім УАПЦ, УПЦ-КП та УПЦ-МП є ще декілька громад РПЦЗ (Російської Православної Церкви за рубежем), причому до їх числа належить і група священиків та мирян з українського середовища на Волині, незгідних із позицією тамтешніх владик УПЦ-КП й УАПЦ. Є громади Румунської Православної Церкви. Є одіозні групи «патріярха Мойсея» та «реформованої православної церкви». Є залишки «УАПЦ-КП», утвореної групою єпископів УПЦ-КП та УАПЦ ще 1995 р. на противагу Патріярхові Філарету. Є, нарешті, чимало православних громад, які номінально не належать до юрисдикції жодного зареєстрованого в Україні релігійного центру. Наша ж Харківсько-Полтавська єпархія визнає своїм духовним главою предстоятеля УАПЦ в діяспорі митрополита Константина, не входячи адміністративно до названих трьох релігійних об’єднань, зареєстрованих Держкомрелігії України. Вона, єдина з єпархій України, навіть має окремо зареєстрований статут як незалежне релігійне об’єднання.

Причини цього не лише в розбраті, що спіткав православну спільноту. З погляду православного канонічного права помісною церквою є кожна єпархіяльна громада на чолі зі своїм архиєреєм. Об’єднуючись в автокефальні, тобто самоврядні, церкви довкола єпископа столичної громади (митрополита або патріярха), православні єпархії зберігають достатню самостійність і не складають єдиної авторитарної структури. Єдність вселенського православ’я досягається не адміністративним підпорядкуванням єдиному центрові й, тим більше, не визнанням особливих прероґатив одного з архиєреїв, а євхаристійним єднанням, спільністю віри й канонів. Це єднання довкола Небесного Глави Церкви, видимо явленого в Святих Тайнах. Вона спирається не на субординацію, а на взаємну братню любов і на твердиню апостольської, Петрової віри.

На перший погляд, це доволі хистка єдність. Протягом історії вона не раз розхитувалася людськими амбіціями. Були періоди, коли олександрійські єпископи протистояли константинопольському патріярхові, коли московські владики самочинно відривалися від київського митрополита, коли нові автокефальні церкви – Сербська, Болгарська, Румунська, Елладська, Албанська – переживали невизнання Церквою-Матір’ю. Фатальною для православних церков стала тенденція до їхнього одержавлення.

Нині, в ґлобалізованому світі, відбувається кардинальна зміна мапи культур, цивілізацій, релігій. У Західній Європі та Північній Америці співіснують десятки православних юрисдикцій. Це суперечить вимогам церковних канонів, складених у Римській імперії, коли було чітко позначено географічні межі канонічних територій, а в кожному місті міг перебувати лише один єпископ. Та повернення в світ імперій нереальне. Для постіндустріяльного ж світу соборний устрій Православної Церкви з певного погляду видається оптимальною моделлю, здатною реалізуватися в братній співдії канонічно поставлених священнослужителів та їхньої пастви. Використати її в Україні ми зможемо, коли відмовимося від фальшивих уявлень про церкву як ідеологічну надбудову держави – байдуже, чи нашої власної, чи сусідньої – та перейдемо від паразитування на національній релігійній традиції до спільного пастирського очолювання  суспільства задля його духовного оздоровлення.

Церковний розкол має конкретні історичні мотиви. Власне, історико-канонічні, бо вони пов’язані з брутальним нехтуванням нормами церковного права в минулому. Біля витоків розколу – антиканонічний відрив Київської митрополії від Константинопольської Церкви-Матері в 1686 р., нав’язування Православній Церкві в Російській імперії протестантської моделі управління, насильницьке приєднання католицьких єпархій східного обряду на Правобережній Україні, Холмщині, в Галичині й Закарпатті до Російської Православної Церкви протягом XVIII-XX ст., нарешті, створення Йосипом Сталіним 1943 р. карикатурної моделі державної церкви в країні панівного атеїзму.

Коли ми заблукаємо в лісі, можна тупцюватися на місці, можна вперто рватися вперед, занурюючись у пущу, можна істерично дертися манівцями в хибному напрямку, а можна повернутися назад, на загублену стежку, й далі вже йти нею, не збочуючи. УАПЦ в діяспорі ще 1995 р. визначила свій шлях подолання розколу, коли возз’єдналася з Українськими Православними Церквами в США й Канаді під омофором Константинопольського Патріярха. Тобто повернулася до стану Київської Церкви перед 1685 р., аби звідти почати свій шлях до канонічної автокефалії. Якщо ми належимо до автентичної УАПЦ, а не до її клонів, нам годиться з покорою прийняти це рішення й простувати до подолання розколу єдиною канонічною дорогою.  

Владико Ігоре, після смерті Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) у 2002 — 2003 роках Ви виступили проти негативних явищ у новому керівництві УАПЦ, пише ВІКІПЕДІЯ. Поясніть будь ласка, чому. Якщо можна, розлого.

- Згідно з заповітом Патріярха Димитрія, ухвалою Архиєрейського собору УАПЦ з 4 жовтня 1999 р. та ухвалами Помісного собору 14-15 вересня 2000 р. вища духовна влада в УАПЦ після упокоєння Патріярха Димитрія визнавалася за митрополитом УАПЦ в діяспорі та митрополитом УПЦ в США Константином. Загадковим шляхом, попри попередні домовленості вдалося заблокувати обрання Його Блаженства предстоятелем УАПЦ в Україні на Помісному соборі 2000 р. Але собор сформував систему управління таким чином, аби вона дозволяла митрополитові УАПЦ в діяспорі мати вирішальну роль у пастирському провадженні вірних в Україні. Було обрано: митрополита Константина - духовним провідником УАПЦ, митрополита Мефодія Кудрякова - предстоятелем УАПЦ, а мене – керуючим справами Патріярхії УАПЦ, підлеглим безпосередньо митрополитові Константину. За указом Блаженнішого митрополита з 27 вересня 2000 р. я й продовжив виконання своїх повноважень, визначених ще Патріярхом Димитрієм 17 жовтня 1996 р.

Та невдовзі після собору група єпископів почала нехтувати його ухвалами, відмовилася поминати митрополита Константина на богослужіннях і спробувала узурпувати владу в УАПЦ. Було зруйновано вже розпочатий процес повернення єдности УАПЦ в Україні й діяспорі. Традиційний устрій УАПЦ було занедбано й поволі замінювано синодальними московськими звичаями. Предстоятель УАПЦ в Україні спробував був самостійно міняти єпископів, призначивши львівським архиєреєм без відома Патріяршої Ради й Архиєрейського собору та без узгодження кандидатури з єпархіяльним собором Якова (Макарчука), знявши з законної посади архиєпископа Макарія (Малетича).

Все це змусило мене в межах своїх повноважень визнати, що очолювана митрополитом Мефодієм (Кудряковим) група священнослужителів вчинила розкол. Наша, східноукраїнська частина Церкви лишилася в повному підпорядкуванні канонічній церковній владі, стримуючись від стосунків із анархічно наставленим розкольницьким угрупованням. На жаль, адміністрація президента Кучми стала на шлях інспірування розколу, щоб перешкодити переходові УАПЦ під зверхність американського громадянина та її виходові поза сферу впливу Москви. Тоді ще діяв проєкт поступового приєднання УАПЦ до УПЦ-МП в обмін на розширення автономії УПЦ-МП. Урядова підтримка розколу посилила його в тих реґіонах, де православна традиція була перервана, історія УАПЦ до 1989 р. виглядала чужою, а підтримка київської влади здавалася необхідною для захисту від поширення альтернативних конфесій. Тому цей розкол виявився найбільш стійким і галасливим з усіх, що спіткали УАПЦ в ХХ ст., і досі зберігає свій вплив у Галичині.

Ви виступаєте проти того, щоб церква обслуговувала інтереси держави чи окремих «діячів»?

- Ні, чому ж! Церква мусить обслуговувати і інтереси держави, і інтереси її громадян. Але як «обслуговувати»? Її місія – провадити Божий люд до спасіння, не давати людині капітулювати перед злом. Це й визначає систему пріоритетів у здійсненні служіння в світі.

Коли державне керівництво не виявляє далекоглядности й компетентности, коли міністр зі зневагою відгукується про свій народ, коли парламентарі безвідподально ставляться до законотворчої діяльности, Церква не може заохочувати їхню поведінку. Адже президент, міністр, парламентар – усе це наша, церковна паства, до якої мусимо ставитися з любов’ю та материнською дбайливістю. А хіба добра мати потурає дитині, як та прогуляє уроки, вкраде сусідський скутер або повернеться з побачення аж на світанку? І чи мати матиме рацію, як носитиме з крамниці горілку синові-пиякові, чи ж коли зв’яже його, запхне в машину й відвезе на примусове лікування?

Ми завжди маємо подібний вибір: чи потурати безчинствам, чи кликати грішників до покути й навернення. Для правдивої Церкви проблеми вибору в цій ситуації не повинно виникати. І «обслуговування інтересів» держави та посадовців різного ранґу з погляду християнської етики полягає у систематичній допомозі їм звільнитися від помилкового способу життя, від шкідливих звичок і узалежнень, від хибних переконань.

Ви відстоюєте доцільність і необхідність збереження попередньої орієнтації УАПЦ на митрополита УПЦ в США. Чому?

- Ми, східні українці, повертаючись до УАПЦ на початку 1990-х рр., однозначно ототожнювали її з Церквою, що відродилася в наших краях під час Другої світової війни й зберігалася в діяспорі. Її предстоятелем був на час падіння СССР патріярх Мстислав Скрипник, а після упокоєння патріярха – митрополит Константин Баган. Вибір харківської громади було зроблено ще 27 липня 1943 р., коли наш митрополит Феофіл Булдовський підписав був Акт про об’єднання Харківсько-Полтавської єпархії з УАПЦ. І ми не зраджуємо своєї Церкви.

Коли хтось в Україні чи поза її межами хоче шахраювати авторитетною назвою, присвоюючи ім’я УАПЦ, ми не можемо цьому перешкодити юридично. На жаль. Але ми боронилися й будемо боронитися від спроб затягти нас у квазіцерковні об’єднання з сумнівними політичними цілями.

Насправді для Київської Церкви не йдеться навіть про те, аби вже зараз із патріотичною метою проголосити свою незалежність від іноземних центрів. Ми не можемо існувати ізольовано від християнської спільноти світу. Зрештою, це було б ганьбою для давньої християнської нації та підігравало б деструктивним намірам чужих Церкві політиків з імперськими цілями. У вимірах світового православ’я, так виразно засвідчених недавньою нарадою предстоятелів стародавніх Східних Церков у Константинополі, ми маємо обирати: або підтримати Московський Патріярхат (читаймо – сучасний кремлівський режим) та його спроби консолідації православних спільнот довкола нав’язливої ідеї «русского міра», або зберігати традиційну систему стосунків у Східній Церкві, що склалася до часів митрополита Петра Могили та його наступників. А це означає захист пріоритету Константинопольського Патріярха у вселенському православ’ї як першого серед рівних та збереження традиційної ієрархії (диптиха) та чолі з давніми східними патріярхатами. І, що дуже важливо, - захист Православної Церкви від спроб її політичного визиску.

Саме тому для нас, не лише для Харківсько-Полтавської єпархії чи навіть усієї УАПЦ, а для всіх православних українців, важливо використати історичний шанс консолідації під омофором Вселенського Патріярха поряд із нашими Церквами в діяспорі. А тоді здобуття єдности Київської Церкви та канонічного визнання її помісного устрою не забариться.

Питання підготував головний редактор тернопільської інтернет-газети «Про все» Борис Машлянка