 Війна все більше нагадує tower defense: противник щоденно відправляє від двох до двох десятків піхотинців пішим порядком в «сіру» пору доби (переважно в ранковому тумані). Ці групи в основному знищуються під час переміщеньза допомогою FPV та бомберів, рідше – з використанням артилерії. Постійний потік ворожої піхоти та її щоденне винищення, невпинний тиск спробами інфільтрації на значну глибину (при нечутливості до втрат) призвели до астрономічного співвідношення в ділянках активних наступальних дій ворога – 1:10 й більше.
Проте чим гірші погодні умови, тим легше ворог просочується й закріплюється навколо наших позицій. Оскільки піхота противника щонайменше в декілька разів чисельніша ніж українська, й отримує відносно стабільне поповнення, то вже за доволі обмежений час ворог накопичує серед наших бойових порядків більшу кількість сил, ніж виставлено з боку СОУ.
Рубіж оборони СОУ зазвичай виглядає як горстка піхотинців, які стоять на розріджених позиціях без секторів вогню. Якщо на полі бою є багатоповерхова бетонна забудова, то наша піхота вже непогано себе проявляє й навіть «невмотивовані мобілізовані», які за ухилянтськими легендами «не приносять жодної користі», дають міцний опір окупанту. Проте з бліндажу в посадці або погребу одноповерхової будівлі багато не побачиш, й що ми, що противник вступає в контакт тільки, якщо натрапляє безпосередньо на позиції один одного. Ця розрідженість нашої оборони в поєднанні з безперервною інфільтрацією призвела до дифузії лінії фронту, й до ситуацій, де крайня позиція СОУ облаштована неподалік від міномету противника, а крайня позиція ворога може стояти там, куди долітає вантажна «молнія» або FPV (тобто, навіть за нашими засобами ураження). Швидкість дифузії залежить від концентрації укриттів: в голому полі противник постійно знищується майже під нуль, а просування – незначні й повільні. Натомість в щільно забудованих селищах, а тим паче багатоповерховій забудові противник накопичується як сарана, й швидко просувається. Викурити його дуже складно навіть на початкових етапах, але, оскільки, українських сил небагато, то зробити це майже ніким, й за короткий проміжок часу стає неможливим. Оборона невеликого мономіста може повністю залежати від 2-3 піхотних груп, що бігають як очманілі, кидають гранати та тм-ки в підвали згідно з розвідданими.
Отже, закріпившись поруч з позиціям СОУ на рубежі зіткнення й накопичивши достатньо сил, противник сковує всю нечисельну піхоту підрозділу на смузі й починає рух вглиб. Оскільки резервів немає, то немає й другого рубежу оборони. Для його виставлення використовують інший підрозділ, котрий звідкись висмикнуть (що може завдати шкоди напрямку, з якого його забрали). Але якщо і його немає, то другим рубежем оборони будуть розрахунки мінометів та позиції БпЛА. Зазвичай вони тримаються якнайдовше, проте за деякий час змушені переміщуватись вглиб наших порядків, залишаючи піхотні позиції відрізаними, без належної підтримки, тим самим послаблюючи можливості в розвідці та ураженні вглиб. Так противник отримує ще один шмат української землі.
Інакше виглядає ситуація в листопаді – найбільш туманному та багатому на опади місяці року. Негода забезпечує нельотну погоду, а туман – обмежену видимість, що створює ідеальні умови для просування противника. Користуючись нагодою, ворог вже на автомобілях та мотоциклах може долати по декілька кілометрів в день й десантувати десятки людей. В цей момент управління українських підрозділів, як завжди, неочікувано для себе виявляє, що король голий – окрім дронів нічого немає. Й що спробувати зупинити масований наступ на легкових автомобілях може тільки поодинока гармата, але так чи інакше, відповісти симетрично на маневри противника ми не можемо – немає ким. Немає, бо за останній місяць мобілізували менше, ніж дезертувало (а тих що набрали, відправили в частини «пріоритетного комплектування»). Політичне керівництво, що має вирішити цю проблему, перебуває під впливом конфуціанства й вважає, що таким чином зберігається економічний баланс й вселенська гармонія. В результаті навіть вікно для можливих активних дій з нашого боку закривається, не почавшись.
Дасть бог, виведуть в тумані трохи піхоти та заберуть медеваком поранених. А якщо не заберуть, то список зниклих безвісти поповнюється декількома українськими захисниками та цивільними, й якомусь юристу доведеться додати в перелік матеріали з черговим відео розстрілу полонених.
Після таких локальних катастроф обов'язково з'являється багато уваги від вищого військово-політичного керівництва. Втім, поки розбираються, стає ще трохи прохолодніше, туманна погода розсіюється й противник, просунувшись на кілометри вглиб, зіштовхується з «кілзоною».
Якщо перейти від загального до конкретних прикладів, то швидке просування в урбані ми спостерігаємо в Куп'янську, Покровську та передмісті Запоріжжя. А прорив під час негоди на автомобілях й зрідка на ББМ відбувається зараз на смузі одразу кількох корпусів: Гуляйполе – Покровське – Великомихалівка – Новопавлівське. Всі ці події за своєю швидкістю близькі до оперативних проривів, але отримують незаслужено мало уваги від громадськості.
Опустимо розстріляних у власних будинках цивільних та зростаючу кількість внутрішньо переміщених (на вулицю) осіб – в ідеології лібертаріанського потужнізма це допустимо та збалансовано, змінюватися не буде й, відповідно, може вважатись частиною державної політики. Проблема в тому, що ворог довів: за кожного періоду сприятливої погоди він може здійснювати прориви на більш ніж 10 км вглиб наших позицій. Тим часом у нас від крайніх позицій противника до Сум та Харкова по 20 км. Що буде, якщо противник подолає так звану «кілзону» й просочиться в щільну міську забудову? Виявиться, що місто з населенням в сотні тисяч людей проти декількох повнокровних полків буде тримати дай Бог пару рот піхоти й все це посиплеться швидше, ніж дехто очікує. Поки будуть перекидати з інших ділянок, відпаде десь ще.
Це звучить як страшилка, але насправді відбувається вже. В Запоріжжі.
За півроку противник скоротив дистанцію між передовими позиціями та адміністративною межею міста з 25 до 15 кілометрів, просунувшись прибережними дачами та зарослим каховським водосховищем до дамби на річці Конка, водночас намагаючись збільшити ширину прориву. Як тільки він перетне цю природню перешкоду, то зайде в передмістя Запоріжжя – неперервний ряд щільної забудови до самого міста, котрою, як ми вже дізналися, він дуже швидко рухається. Загрозу місцева влада намагається ігнорувати: з розташованого менш ніж в 4 км від передових позицій противника селищі Малокатеринівка тільки цього тижня була оголошена евакуація дітей (!). Зла іронія полягає в тому, що в цьому передмісті по хатах ховається від призову значно більше людей, ніж тримає позиції. Проте ми не використовуємо цей «захований» ресурс через неефективність мобілізаційної системи, що врешті може закінчити трагедією. Втім, не дивлячись на всі проблеми, противник несе значні втрати й все сильніше розтягує свої наступальні порядки, роблячи їх вразливими. В таких умовах нанести йому болісну поразку, особливо після такого довгого періоду виснаження, цілком можливо – головне, аби був ресурс. Як людський, так і матеріальний.
Тільки от в цій критичній ситуації ми опинилися, бо насправді вищезгаданий "баланс" тримається не між мобілізацією та економікою, а між мобілізацією та електоральним рейтингом. Кожне рішення з національної безпеки проходить через сито особистого рейтингу. Відповідно, не спостерігається жодних ознак того, що йде якась робота щодо подолання кризи мобілізації та дезертирства (хіба що уряд вирішив створити в тилу таку кількість СЗЧ, щоб зупинити мобілізацію й комплектувати за рахунок них). В реальності ж це занадто токсично навіть для того, щоб публічно згадувати цю тему. А, отже, будь-які заходи завжди будуть половинчастими й запізнілими.
Замість цього уряд концентруватиме зусилля на тому, як покращити свій рейтинг серед студентів, матерів хлопців-підлітків, емігрантів, що ніколи не повернуться, але хочуть легалізувати друге громадянство. Отже, доведеться воювати тим, що є – кількома піхотинцями, бомбером та розрахунками FPV. Бо на уряд все менше сенсу покладати якісь особливі надії, але є віра в тих, хто досі не зламався, працює, здобуває досвід й дає результат. Це – наше майбутнє. Дай Бог, кращі витіснять гірших всупереч переконанню керівництва, що певних кадрів «немає ким міняти». Й допоки ще живі небайдужі, невеликі групи українських військових будуть продовжувати наносити максимальну шкоду наступаючим порядкам противника в надії, що він врешті зупиниться.
Ми досягли великих успіхів, фактично створивши вогневий вал з повітряних засобів ураження. Проблема в тому, що цього недостатньо. Як нагорі, так й внизу люди, далекі від війська, явно захоплюються всіма цими ідеями, що замість людей будуть воювати дрони, роботи та інша наукова фантастика. Бо, якщо воювати будуть роботи, то для одних це означає, що їх не треба мобілізовувати, а для інших, що їм нікого не треба мобілізовувати. Але "кілзона" – це не більше ніж вдала тактика застосування найбільш розповсюджених наразі батальйонних засобів ураження. Як і будь-якій тактиці, їй можна протидіяти: використовувати невеликі групи, рухати їх при сприятливій погоді. Будь-хто знайомий з військовою справою знає, що жодні засоби ураження, інженерні загородження та геніальні офіцери управління не мають ваги, якщо не прикриті піхотою. Лінія фронту рухається рядовим піхотинцем та сержантом, а всі інші в армійській структурі роблять це можливим. Без піхотинців лінія фронту буде рухатися вглиб українських територій, а ворог захоплюватиме густонаселені території, прирікаючи на смерть та витіснення в тисячі разів більше людей, ніж треба було для захисту цих земель. Жоден тактичний задум, сприятливі погодні умови, жодна слабкість противника не може бути використана, якщо немає ким це реалізувати.
А, по-друге, для справжньої «кілзони» в армії треба переоцінити якість тієї продукції, що постачається, й збільшити виробництво оптоволокна, тому що противник використовує його в значно більших кількостях й цим випиває з нас багато крові. Є гостра потреба в засобах ураження (і розвідки), більш стійких до негоди. Це могла б бути артилерія, проте залежність в її поставках від західних партнерів буде ще довго тримати дефіцит. Окремо є потреба в чомусь важкому, що могло б замінити удари тактичної авіації. Цим міг би стати FP-2, але бачу, що він працює більше на оперативний рівень. Що «кілзонити», якщо противник засів в мережі близько розташованих укриттів, між якими швидко переміщається та які вкрай важко повністю знищити?
Не секрет й те, що за часи незалежності українську армію свідомо й несвідомо знищували, зробивши службу непривабливою та сформувавши дуже слабкий кадровий корпус. Ми не можемо дозволити собі чекати, поки кадри оновляться самостійно – цивільні органи влади мають стати фарватером змін, запустивши заново військову освіту для підготовки кадрів нової генерації, забезпечити обмін досвідом між підрозділами, впроваджувати вдалі тактичні рішення та організаційні практики й викорінювати невдалі. Має аналізуватися інформація про те, які рішення приймаються командуванням на оперативному рівні, як вони виконуються й за яких причин зазнають невдачі.
Попри все для противника також не все гладко. Така екстенсивна для його людського та майнового ресурсів тактика вичерпує потенціал. «Левада-Центр» демонструє доволі швидке падіння привабливості військової служби в РФ, а потік добровольців давно вийшов на плато, не дивлячись на зростання грошової винагороди. Все більш розгортаються й дають результати українські дальні засоби ураження. Тим часом економіка РФ стрімко скорочується, а з нею вперше від початку війни почали скорочуватися й оборонні витрати та виплати російським добровольцям. Це в свою чергу розгорне тренд на збільшення боєздатності ЗС РФ вже до 4-ї річниці повномасштабного вторгнення за рахунок вичерпання запасів, зменшення оборонного замовлення та стрімкого падіння кількості добровольців. «Золоту добу» мобілізації, коли служба в армії ще була популярна, росіяни пропустили, й хвилю дезертирства з неї варто очікувати вже після двох кварталів від моменту, коли росіяни наважаться її оголосити.
Російський колос почав тріщати. Наша ціль – вистояти. Вже протягом наступного року дихати стане легше, а за два роки ми знову відчуємо, що є порох в порохівницях. Відкритим залишається питання, чи страх українського політичного керівництва перед «непопулярними рішеннями» не розгорне цей тренд в той бік історії, де українців масово розстрілюють на вулицях їх ще донедавна мирних міст, бо держава побоялась мобілізувати достатньо бійців для їх же захисту й полінувалась провести якусь більш вдумливу політику щодо розвитку Збройних Сил.
Джерело: Vae Victis |
0
2
