За два дні до початку повномасштабної війни у Дмитра та Тетяни Єрохіних у Каховці народилася друга донечка - Лея. Та замість святкової виписки з пологового будинку на них чекала вимушена втеча: рідне місто вже з перших днів повномасштабного вторгнення опинилося під окупацією. Через тиждень родині Єрохіних із немовлям на руках все ж вдалося вирватися на підконтрольну Україні територію. Згодом вони знайшли прихисток у Каневі, пише Дніпрова зірка.
Тут вони й залишилися, дожидаючи на звільнення рідної домівки. Дмитро, щойно улаштував дружину і дітей, сам подався у ТЦК і добровольцем вирушив на фронт.
Для служби обрав легендарну 95-у десантно-штурмову бригаду.
Уже в липні 2022 року Дмитро у складі штурмового батальйону потрапив на Донеччину. Спершу був навідником автоматичного гранатомета, а вже наприкінці серпня після кількох успішних бойових операцій став командиром відділення, а з 1 жовтня - головним сержантом штурмового взводу.
Підрозділ Дмитра також брав участь у Харківському контрнаступі, у звільненні Ізюма та навколишніх сіл. Там взвод зазнав перших втрат. Згодом були важкі бої у Серебрянському лісі поблизу Кремінної, нові штурми на Донеччині й Луганщині.
Під час чергового ворожого артобстрілу, під який потрапив підрозділ Дмитра, із 18 бійців його відділення шестеро загинули, решта отримали поранення. Дмитро дістав тяжке поранення руки, постраждало ліве око, численні уламки посікли тіло.
Після лікування та реабілітації він повернувся до родини у Канів. Лікарі відвели щонайменше пів року на відновлення, але вже за півтора місяця він знову був на фронті.
Через наслідки поранення Дмитро не міг залишатися у штурмовиках і приєднався до новоствореного 33-го окремого інженерного полку ДШВ. Тут він зайняв посаду головного сержанта роти.
- Гасло нашого полку - "Попереду перших!". Це не лише слова. Ми справді йдемо попереду - розміновуємо шлях для штурмовиків, забезпечуємо їм підтримку, - каже військовий.
Для створення першої інженерно-саперної роти зібрали бійців, які повернулися після поранень.
Дмитро особисто відбирав кожного - вимогливо й відповідально. У його роті не було місця байдужим чи немотивованим. Результати не забарилися: під час контрнаступу на Запоріжжі його підрозділ із 64 людей знешкодив близько 17 тисяч мін лише за кілька днів. На Курахівському напрямку - ще понад 5 тисяч.
А у серпні 2024 року сапери під керівництвом Дмитра Єрохіна першими заходили на Курщину, розміновуючи російський кордон для наступу.
Посада головного сержанта - це не лише відповідальність за дисципліну і бойовий дух, а й особистий приклад для підлеглих.
Дмитро Єрохін цілком відповідає цій ролі. Про це свідчать численні відзнаки: нагорода Президента "За оборону України", "Сталевий Хрест" від Головнокомандувача ЗСУ, медаль "Хрест ДШВ", "Срібний Хрест", нагрудний знак "Завжди перші", відзнака "Кращий сержант ЗСУ" та орден "За мужність" ІІІ ступеня. Та найбільшою своєю нагородою Дмитро вважає врятовані життя побратимів.
Окрім безпосередніх обов'язків, він активно займається волонтерською роботою. Разом із побратимами та рідними організовує збори коштів на потреби підрозділу. Лише за останній рік завдяки зборам вдалося придбати 12 автомобілів, квадроцикли, дрони, генератори, радіостанції та іншу техніку.
Нещодавно 34-річний Дмитро Єрохін став головним сержантом батальйону. Він продовжує воювати.
Для Дмитра ця війна, насамперед, боротьба за родину і рідний дім.
- Інколи запитую себе: навіщо я тут, на цьому рубежі? І завжди бачу перед очима свою родину - дружину, доньок Єву та Лею, батьків. Заради них мушу вистояти, якою б важкою не була наша боротьба, - говорить воїн. | 
0
0
