Від активної школярки до інструкторки з тактичної медицини
Владислава з дитинства була сміливою й активною. В школі відвідувала різні секції та гуртки: бокс, волейбол, кікбоксинг, вільну боротьбу, займалася верховою їздою. Вважає, що остання найбільше вплинула на її лідерські якості.
– Коли ти працюєш з тваринами, особливо з кіньми, ти або лідер, або ніхто. Якщо в людському соціумі деякі особистості можуть прикидатися класними, крутими, і лише здаватися лідерами, то коли ти працюєш з тваринами, ти не можеш лише здаватися – ти маєш бути таким. У тебе просто немає шансів не бути лідером, бо кінь тебе тоді не буде сприймати за вожака. І все, чого ти його навчаєш або хочеш від нього добитися, буде помножено на нуль, – розповідає Владислава Петриченко.
Тренінг від Владислави Петриченко
Після школи дівчина пішла навчатися в університет імені Григорія Сковороди в Переяславі, здобула вищу освіту – ступінь магістра за спеціальністю політологія. Вважає, що обрана нею освіта – це та професія, де ти мусиш мати внутрішню силу, вольовий характер і вміти правильно доносити свою думку. Проте попрацювати за фахом не встигла – невдовзі після завершення навчання розпочалася повномасштабна війна.
Нещодавня студентка одразу пішла доброволицею у територіальну оборону. Там почала навчатися в іншій сфері: курси тактичної медицини, інструкторські тренінги. Вона продовжує вдосконалюватися як інструкторка дотепер та нещодавно розпочала ще й навчатися на кінолога.
У ТрО на третій день повномасштабного вторгнення
Владислава пригадує, що в її родині завжди звучала українська мова, батьки стимулювали дітей вивчати історію. В сімейному колі обговорювали минуле нашої країни та формували розуміння, хто ти є в цій державі. За це Владислава найбільше вдячна своєму батькові, який завжди був патріотом та такі ж принципи прищеплював і своїм донькам. Саме тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, тато відразу став на захист Батьківщини, а Владислава записалася у територіальну оборону.
– Скільки я себе пам’ятаю, завжди була патріотично налаштована, – додає Владислава Петриченко.
Перші два дні повномасштабної війни вона провела в підвалі. Було страшно, як і всім, не зрозуміло, що робити. А потім пішла в місто – бажання діяти перемогло страх. У місті люди організовувалися, збирали речі – зустрічати тих, хто втікав із зони бойових дій. Спочатку дівчина допомагала волонтерам, а потім помітила, що поряд проходять співбесіди для хлопців у ТрО на блокпости. Поцікавилася, чи беруть дівчат. Виявилося, що так. Коли в неї запитали, що вона може робити, твердо відповіла, що може все.
Ще в школі Владислава проходила допризовну підготовку разом із хлопцями. Дівчат навчали окремо медицини, а юнаків учили стройової підготовки, стріляти, кидати гранату, збирати-розбирати автомат. Владислава написала заяву, щоб ходити на уроки разом із хлопцями. Тому була впевнена, що навички для боротьби із ворогом у неї є. Проте коли повідомила, що має також базові шкільні знання з медицини, її взяли на блокпост медикинею.
Тренінг із домедичної допомоги для цивільних
Перші тижні минули на адреналіні, а далі прийшло усвідомлення, що у військовій медицині вона розуміється замало.
– Коли все більш-менш стабілізувалося, я зрозуміла, що все ж таки – не медик, тільки знаю, як чепчики, пов’язки і як джгут накласти. І все. Тож пішла вчитися, – пригадує дівчина.
Отримала знання і навички від досвідчених військовослужбовців та швидко почала викладати тактичну медицину сама. Проте своє навчання не припиняє і зараз, адже протоколи змінюються, потрібно завжди бути в курсі найновіших методів і засобів.
Коли Владислава Петриченко проводить курси для військових, то із задоволенням приймає пропозиції спробувати себе у їхній сфері. Так навчилася стріляти зі снайперської гвинтівки та знімати розтяжки, як сапер.
Вік і стать – не перепона
У своєму підрозділі Владислава здебільшого працює пліч-о-пліч із чоловіками. Каже, що жодного разу проявів дискримінації або неповаги вона не помічала.
– Наше спілкування з будь-ким з мого підрозділу, добровольцями, зі службовцями ЗСУ, НГУ тощо, засноване на взаємоповазі. Ми йдемо одною дорогою, робимо одну справу, наша ціль – прискорити перемогу (я не говорю мир, а саме перемогу України з максимальним збереженням людського ресурсу). І якщо хтось почне когось зневажати, робити акцент на вік і стать – ми втрачатимемо нашу силу, нашу перевагу, – вважає канівчанка.
На думку Владислави, попри те, що значна частина суспільства все ще має дещо патріархальні погляди, роль жінки значно змінилася. Війна також внесла свої корективи – зараз жінки, з огляду на те, що їхніх чоловіків призвали на службу, на захист України, залишилися самі, і в них немає можливості бути пасивними чи бездіяльними. Виховання дітей, волонтерство, соціальна участь, заробляння грошей – все це потребує лідерських якостей, впевнена Владислава Петриченко.
Владислава Петриченко на полігоні
Жінка має бути лідеркою на роботі, щоб витримати конкуренцію, з дітьми – щоб гідно їх виховати, в суспільстві – щоб мати можливість бути почутою. За її спостереженнями, більшість цивільних зборів для ЗСУ організовують саме жінки. Це матері, сестри, подруги військовослужбовців. Вони стають лідерками думок, щоб допомогти своїм чоловікам.
Ба більше, чимало чоловіків зараз готові віддати лідерські позиції, щоб зняти з себе навантаження, впевнена дівчина. Упередження слабшають, а отже шлях до жіночого впливу стає хоч і нелегким, але менш тернистим.
– Ніхто не має права обрізати іншому крила. Я завжди всім наголошую: ви зможете стати тим, ким ви захочете. Не слухайте нікого, окрім себе, – запевняє медикиня.
Тренінги з домедичної допомоги – улюблена справа
Найбільше у тренінгах медикині Владиславі подобається позитивна реакція від учасників. Коли очі людей палають цікавістю і вдячністю. Коли люди під час п’ятигодинного тренінгу включені у процес, активні. Коли говорять, що будуть використовувати набуті знання:
– Найкраще – це отримувати повідомлення на кшталт “Владиславо, сьогодні жінка втратила свідомість, а я знав, що робити й допоміг”, – пригадує доброволиця. – Мій успіх у тому, що я дотепер не вигоріла. Я – молодець. Я себе за це хвалю.
Часто учасники радяться з інструкторкою щодо придбання засобів в аптечку поза тренінгами. Вона отримує відгуки і від військових.
Владислава Петриченко тримає турнікет
Є у роботі Владислави й ті речі, які засмучують. Зокрема це несприйняття і супротив від людей. На кожному занятті вона розказує про необхідність носити з собою турнікет, проте часто чує заперечення: можна перемотати підручними засобами, навіщо його купувати, незручно носити з собою.
– Я не розумію такої позиції, адже в нас повномасштабна війна із 2022 року, загалом – із 2014-го. І я не розумію, чому люди самі не усвідомлюють, що це потрібно, щоб врятувати життя або собі, або своїм близьким, або комусь, хто опинився поряд. Російські ракети влучають у школи, в дитсадки, в багатоповерхівки, просто на дитячі майданчики. І це, як на мене, достатній аргумент, щоб люди носили з собою засоби для надання першої допомоги, – каже медикиня.
Особливими для Владислави є заняття зі школярами. Саме на дітях будуватиметься, сподівається дівчина, вільна від російських наративів Україна. Тому на дитячих тренінгах вона не лише навчає домедичної допомоги, а й говорить на патріотичні теми, розповідає, що таке російська ІПСО. Обговорює питання інформаційної гігієни, навчає, як протидіяти ворожим спробам завербувати тебе чи насадити тобі пропагандистські ідеї.
Сьогодні – домедична допомога, колись – будиночок у селі, де буде кінь і пес
Владислава понад три роки присвятила домедичній допомозі. Багато вивчила сама та стала інструкторкою, яка навчає інших. Ділиться знаннями охоче, адже впевнена, що вчасно надана правильна допомога може врятувати життя багатьох людей. Домедична допомога – це не лише про війну, а й про побутові травми й випадки, коли потрібно стабілізувати себе чи когось до прибуття медиків.
Тренінг із домедичної допомоги в Каневі
Поки триває війна, Владислава Петриченко цілком присвячує себе боротьбі за перемогу. Вона не має ні бізнесу, ні планів створити бізнес. Не має планів будувати сімейне життя.
– Я не буду говорити, що це не на часі. Ні, це на часі для кожного, хто вирішив, що це для нього. Але на цей момент я так би не змогла, – каже дівчина.
Нині її ціль – охопити якомога більше людей, щоб вони не лише сподівалися на сили ППО, ЗСУ і на лінію фронту, а й могли покладатися на себе. Після перемоги України вона мріє оселитися в селі, купити собі коня і завести собаку, бо на той час уже стане кінологинею, і жити щасливе, спокійне життя з мінімальним контактом із соціумом. Де буде брати кошти на це, зізнається, ще не думала. Впевнена, що заробити на життя завжди зможе.
Світлана Мрига
0
1
