Артемій Ведель. В пам'ять вічну буде праведник

«Хай не зводить ніхто сам себе…нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим»

(1 Кор. 3.18).

203 роки тому до обителей вічності відійшов Артемій Ведель, український композитор, який залишив незгладний слід в історії нашої хорової музики.

Артемій співав надзвичайним голосом, чудово грав на скрипці. Він керував  московським та іншими губернаторськими церковними хорами, готував співаків для Петербурзької капели. Був військом офіцером… Мав усі умови для успішної кар’єри та безбідного життя, одружитися із вродливою дівчиною, але обрав інший шлях, який і досі залишився незрозумілим для розумних світу цього.

Народився він, як уважають, десь в 1767 році, хоча можливо й пізніше. Батько Лук’ян Ведельський  займався різьбярством по дереву, був відомим у Києві фахівцем своєї справи, створював церковні іконостаси.

Артема, ще малим дитинчам з чудовим голосом, взяли до академічного хору. У 13 років він вступив до класу філософії Києво-Могилянської академії. Музичний талант Артемія вражав усіх, як студентів так і педагогів: не маючи спеціальної музичної освіти, він став першим скрипалем-солістом в студентському оркестрі, до того ж майстерно диригував хором. Саме тому митрополит Самуїл порекомендував чудо-тенора Артемія московському генерал-губернаторові Єропкіну, котрий вважався найкращим знавцем церковної музики та професійним капельмейстером. Після цього декілька років Ведельський (або Ведель, як він сам себе називав і підписувався) вдало працював в Москві капельмейстером, але потім знову повернувся на батьківщину.

У Києві композитор часто відвідував дім обер-єромонаха Євстафія, де вечорами збиралися меломани; співи Артемія захоплювали всіх присутніх. Невдовзі отець Євстафій запросив співака керувати полковою капелою і зробив його своїм ад’ютантом. У Артемія почалася військова кар’єра. Меломани щедро платили йому за перепис його партитури. Аристократи мріяли мати такого зятя. Проте Артемій уникав такого роду перспективного товаришування, задовольняючись спілкуванням лише зі своїми друзями. Уночі він тихо молився іі спав на підлозі.

Того часу композитор познайомився із генералом Андрієм Леванідовим, який із своєю капелою відвідував служби монастиря св. Єкатерини на Подолі. Хор Веделя був визнаний найкращим у Києві. Для музиканта настав золоти час успіху і розквіту його композиторського таланту. У 1796 році Леванідов запросив його до Харькова, де композитор потім керував намісницьким хором і оркестром і викладав спів та музику в Казенному училищі.

Раптом на престолі замість Катерини ІІ опинився Павло І, і всі хори та оркестри було ліквідовано. В церквах заборонили виконувати музику, що безпосередньо не стосувалася канонічного богослужіння – хорові концерти і канти перестали лунати під склепіннями храмів. Новий імператор не любив ні мистецтва, ні тим паче митців. Композитор зазнав важкого удару, що змусило його піти у відставку у званні капітана (з правом носити мундир). Душа його наповнилася тяжкими роздумами – він повернувся до Києва (мабуть, пішки) і залишився на самоті із важким відчуттям непотрібності у цьому світі.

Артемій завжди, навіть у роки свого славного визнання, вів аскетичний спосіб життя. Він не вживав м’яса і спав на грубій рогожці, цілковито присвятивши себе молитві і створенню музики, про що багато свідчень, одне з котрих належить відомому у церковних колах композитору протоієреєві Петру Турчанінову, вірному учневі Артемія, з яким він тривалий час жили разом. Невдовзі Артемій вирішив стати послушником Київо-Печерського монастиря. Отець Петро Турчанінов згадував своє відвідування цього послушника: «Я знайшов його в тісній келії, де він лежав на кам’яній підлозі. Коли я увійшов, то він довго лежав нерухомо, і це мене так збентежило, що я завагався, чи й справді не позбувся він розуму. Щойно я це подумав, як він швидко підвівся, почав мене хрестити й цілувати і сказав: „Невже, мій добрий Петре, і ти засумнівався?».

Але і там він не залишився надовго, оскільки монастирське життя не відповідало його подвижницькому духу та й з настоятелем монастиря він мав натягнуті стосунки. Це спонукало його податися у мандри і фактично почати юродствувати. Подібно до Христа ради юродивих він цим став на великий подвиг самозречення. За це його звинуватили у бродяжництві. Артемій мусив повернутися до монастиря, проте, як виявилося, біди в житті композитора насправді лише почалися.

Одного разу в Києво-Могилянській академії хтось звернув увагу на книгу «Служба преподобному отцу нашему Нилу», на чистих сторінках котрої начебто рукою Веделя виявилися написаними пасквілі про те, що «Павло І вбив свою матір Єкатерину ІІ, і самого Павла невдовзі також буде вбито». Веделя було оголошено державним злочинцем, і з’явилася справа № 12 «О капитане сумасшедшем Веделе». Холодний вирок імператора велів «отослать в дом сумасшедших в Киеве и держать без выпуску», тобто довічно із забороною давати йому папір, перо і чорнило. Для православної держави такий вирок був неймовірно жорстоким, оскільки у царській Росії юродивих і сумирних божевільних не позбавляли волі.

Твори Веделя було заборонено співати і друкувати. Почалося спалювання рукописів його нот, хоча знаходилися, звичайно й ті, хто благоговійно зберігав твори композитора.

Через 2 роки після його звинувачення царя Павла справді було вбито – його задушили. Про Артемія по Києву розійшлася поголоска, як про прозорливого праведника. Принаймні, у його надзвичайний дар вірив о. Петро Турчанінов. Одного разу під час відвідин той побачив свого колишнього вчителя, що радісно викрикував «Ура, Олександр на престолі!». На третій день після того отець Петро в дійсності дізнався про воцаріння імператора Олександра І. Сталося це того дня і того самого часу, коли про це вигукнув Артемій Ведель.

У психлікарні цей Христовий праведник провів усі останні роки свого життя. Дев'ять років вів Артемій страшну брань проти піднебесних духів злоби. Споконвічний ворог людства забрав у воїна Христового молодість і життя, князь темряви не допустив праведника до світла музики, залишивши його без надії почути церковний спів. Замість того – насильство, знущання, приниження... Дев’ять років ув’язнення й повільної страти привели до смерті людину в розквіті сил і творчих здібностей…

У гамівному домі всіх хворих: п’яниць і дебоширів, буйних і спокійних – держали разом. Тих, що не підкорювалися санітарам, прив’язували до ліжка. Тісні палати були подібні до тюремних камер. Гроші, що виділялися хворим на харчування, Артемій щедро роздавав товаришам по нещастю і солдатам-охоронцям. Те саме він учиняв із матеріальною допомогою, які отримував від друзів.

1803 року ”гамівний дім” на Подолі ліквідували. Той будинок мав серед киян таку лиху славу, що його потім протягом 8 років не могли продати. Пацієнтів, серед них і Артемія Веделя, перевели до щойно створеної богодільні на території колишнього Кирилівського монастиря на Куренівці. Там уперше розділили хуліганів і душевнохворих. Для останніх створили спеціальне відділення на 25 душ. Утім, з палати їх не випускали, стояла задуха. Благо, що відвідувачам туди дозволяли ходити. Сидів там зокрема юродивий провидець, до якого київські дівчата підходили радитися щодо заміжжя. Можливо, відтоді йому дозволити писати на папері.

У своїх листах до о. Петра Турчанінова Артемій вказував на смирення, терпеливість і вбогість українського селянина, порівнюючи його із дикою шипшиною, з якої Бог творить троянду у Своїм саду. Тому він так благав о. Петра: «Молю тебе, знайди бідного мужика і йому, замість мене, сотвори милостиню… Ти цим більше за все зобов’яжеш Христа і унебесниш душу свою, чого більше за все бажає тобі твій брат Артемій».

В 1808 році Лук’яну Ведельському дозволили забрати сина додому. У батьківському домі він опинився посеред друзів і, за свідченням архимандрита Мефодія (Піснячевського), здивував усіх присутніх тихою передсмертною бесідою про необхідність бути «лагідним, смиренним, не самовпевненим, благочестивим й особливо щедрим в любові до ближніх». Прийнявши Таїнства Сповіді й Причастя, праведник тихо відійшов до Господа під час молитви, стоячи на колінах. Сталося це 14 липня 1808 р. (можливо за старим стилем – Авт.).

Не зважаючи на те, що Артема Веделя на 9 років ізолювали у психічній лікарні, його не забували і продовжували любити. Багато люду зібралося проститися з ним і провести в останню путь. Похоронили композитора на Щекавицькому кладовищі, яке в 1930 році зрівняли з землею, тому місце його поховання й досі невідоме.

Невідомим залишився і зовнішній вигляд Веделя, оскільки ні його описів, ні тим паче портретних малюнків знайти не вдалося. Зникло і багато його творів, хоча більшість нот таки збереглася. 28 духовних концертів, дві літургії, Всенічна, Різдвяні, Пасхальні і Богородичні співи та 20 окремих творів. Музика його вирізняється, при повному підкоренні пануючому тоді «італійському» стилю, глибинною щирістю, молитовним піднесенням і сентиментальністю, пройнятими живим диханням української мелодики. Найбільш відомим серед його творів є чоловіче тріо «Покаянія отвірзи мі двері», що у різних редакціях ще й досі співається у багатьох наших храмах.

Чи був Артемій у дійсності божевільним? Навряд, щоб це відбулося. Але його життя й досі є загадковим для світу цього: мав гроші і, не жалкуючи, роздавав їх до копійки, був красенем і не романсував з жінками, мав чудовий голос і не прагнув співочої кар’єри, хоча за свідченням о. Петра Турчанінова, співав із такою віддачею та чуйністю, що по його щоках текли сльози.

За словами  Аскоченського, регента хору академії, де вчився композитор, Артемій, керуючи хором, ніколи не сердився, помилки хористів виправляв лагідно, з усмішкою. Таким «божевільний Ведель» і залишиться до останнього подиху. «Чи не змінив Бог мудрість цього світу на безумство?» (Рим. 1.20).
<a href="http://risu.org.ua">Джерело публікації: risu.org.ua</a>