або чому оптимісти вмирають першими.

    Парадокс Стокдейла - це метод, який дозволяє пережити складні та неоднозначні часи, поєднати здатність протистояти жорстоким фактам поточної реальності і зберігти непохитну віру в те, що в кінцевому підсумку ви переможете, незалежно від того, наскільки це буде далеко.

    Вважається, що оптимізм – це завжди добре. Люди, які мають позитивний погляд на життя, завжди притягують. З ними хочеться не лише спілкуватися, а й дружити. Недарма французький історик Франсуа Гізо говорив: «Світ належить оптимістам, песимісти – лише глядачі». Але насправді часом краще бути песимістом. Іноді похмуре світовідчуття може навіть урятувати життя.

   Парадокс Стокдейла отримав свою назву завдяки віце-адміралу ВПС США Джеймсу Бонду Стокдейлу.

   Американський льотчик народився 1923 року в Абінгдоні, штат Іллінойс. Під час Другої світової війни Стокдейл вступив до Військово-морської академії, яку закінчив уже після завершення згаданої війни у 1946 році. Тому взяти участь у цих військових діях йому не довелося.

     У 1959 році за напрямом військово-морського флоту навчався у Стенфордському університеті, де здобув ступінь магістра міжнародних відносин. У 1964 році брав участь у Тонкінському інциденті.

   В 1965 був збитий над Північним В'єтнамом. Як зізнавався американець, після катапультування він залишався вільним протягом 30 секунд.

   Джеймс Стокдейл приземлився на території в'єтнамського села і не встиг виплутатися зі строп парашута, як його оточили десятки людей. Навіть підвестися він не зумів: виявилося, що його нога зламана. Чомусь тоді Стокдейл подумав, що цей перелом залишиться з ним на все життя. Як показали наступні події, офіцер мав рацію. Мав рацію він і коли вирішив, що його муки триватимуть не менше 5 років.

   Згодом Стокдейл опинився у В'єтнамській в'язниці Хоало.

   Ця в'язниця була побудована ще французькою колоніальною владою для утримання політичних ув'язнених, противників колонізації. В'єтнамський уряд використовував цей будинок для утримання полонених американських пілотів, які і прозвали його «Ханой Хілтон» за аналогією з мережею відомих готелів. Втім, із готелями в'язниця в Ханої не мала нічого спільного. Тут практикувалися тортури, які витримували далеко ще не всі військові. Іноді тортури тривали роками.

      Джеймс Стокдейл провів у в'язниці вісім довгих років. Весь цей час він зазнав тортур не менше 20 разів. Стокдейл навіть не знав про те, коли він вийде на волю і чи взагалі вийде. Не сподіваючись ні на що, льотчик зі зламаною ногою просто намагався пристосуватися до умов життя або точніше існування. Військовополонений створив секретну організацію, ставши її керівником. Джеймс на правах командира допомагав товаришам переносити тортури, а також інформував про те, які відомості вони мали право повідомляти ворогам.     

     Він придумував прийоми, які допомагали людям переносити тортури (ніхто не може чинити опір тортурам нескінченно, тому він розробив покрокову систему - після X хвилин ви розповідаєте трохи, потім ще трохи, так у солдатів з'являлися орієнтири, за які вони чіплялися, і це допомагало їм переносити. біль). Адмірал заборонив льотчикам з'являтися на допитах з похмурою головою і визнаватись у будь-яких злочинах для того, щоб в'єтнамці не використовували відповідні відеозаписи з пропагандистською метою. Деякі американські солдати так стійко поводилися завдяки системі Стокдейла, що навіть жартували. Так, друг Джеймса Нелс Таннер на вимогу перерахувати імена військових, які відмовилися брати участь у В'єтнамській війні, назвав Кларка Кента (Супермена) та Бена Кейсі (персонажу із серіалу). Щоправда, наслідки не змусили на себе чекати: Таннера піддали мотузковим тортурам і більше ніж на 100 днів закували в кайдани.

    Одного разу Стокдейл ударив себе табуретом і порізав себе бритвою, навмисно понівечивши своє обличчя, щоб його не змогли зафільмувати як приклад полоненого, з яким добре поводяться. У листах до дружини він повідомляв секретну розвідувальну інформацію, знаючи, що якщо про це стане відомо, його знову будуть катувати і, можливо, вб'ють.

     Він вигадав систему передачі інформації, щоб зменшити відчуття ізоляції, яку намагалися встановити тюремники; це була справжня абетка Морзе: чергування 5 стуків кодували літери алфавіту (тук-тук - "а", тук-пауза-тук-тук - "б", тук-тук-пауза-тук - "ф" і так далі для 25 букв , подвійне "с" означало "к"). Одного разу, коли мала панувати тиша, ув'язнені заповнили центральний барак стукотом, відбиваючи "Ми любимо тебе" Стокдейлу і відзначаючи так третю річницю з того дня, коли він був збитий.
     Зрештою, адміністрація в'язниці здогадалася про існування таємної організації Стокдейла і розселила всіх по одиночних камерах. В'язні провели там від 3 до 4 років. Згодом деякі американські льотчики зізналися, що самота також була справжнім катуванням. Джеймс Стокдейл сказав: «Я ніколи не втрачав віри. Я ніколи не сумнівався не тільки в тому, що вийду, але й у тому, що залишусь переможцем, і те, що я пережив - це досвід, який визначив все моє подальше життя, і я ні на що його не проміняв».

     Джеймса Стокдейла було звільнено тільки в 1973 році. Після звільнення Стокдейл став першим в історії військового флоту тризірковим офіцером, який двічі отримав нагороду льотчиків і Медаль Пошани - найвищу військову нагороду США. Він був кандидатом на посаду віце-президента свого друга Роса Перро на президентських виборах у 1992 році, вони посіли третє місце, набравши 18,9%. Наслідки перелому ноги, як і припускав Стокдейл, залишилися з ним до кінця днів: він страждав кульгавістю все життя. Не кажучи вже про ті сліди на тілі і в душі, які були зафіксовані тортурами в Ханой Хілтоні.  Разом з дружиною Сібіл вони написали книгу "У любові й на війні", що описує досвід років полону. Останніми роками відважному песимісту Стокдейлу було поставлено невтішний діагноз - хворобу Альцгеймера. Він помер на 82 році життя 2005-го, похований на цвинтарі Академії ВМС США. За мотивами його життя було знято фільм «У любові й на війні»

   Стокдейл описав свій підхід в інтерв'ю Джиму Коллінзу, пояснивши:

• "Я ніколи не втрачав віри в кінець історії. Я ніколи не сумнівався не тільки в тому, що виберуся, але й у тому, що врешті-решт переможу і перетворять цей досвід на визначальну подію мого життя, яку, озираючись назад, я б не проміняв".
• "Це дуже важливий урок. Ви ніколи не повинні плутати віру в те, що врешті-решт ви переможете - яку ви ніколи не можете дозволити собі втратити - з дисципліною протистояти найжорстокішим фактам вашої нинішньої реальності, якими б вони не були".

Проблема з оптимізмом.

    ....

Один із моїх студентів, якому довелося вивчати філософів-стоїків у Гуверівському інституті, прямо через дорогу від мого офісу, написав роботу про Стокдейл, і Стокдейл запросив нас обох на ланч. Готуючись до зустрічі, я прочитав "У коханні та на війні" - книгу, яку написали Стокдейл і його дружина, глави чергувалися: його записки, її записки, і так про всі ці вісім років.
     Читаючи, я все більше почував себе пригніченим. Все здавалося настільки похмурим - невизначеність його долі, жорстокість його тюремників і таке інше. Але потім я обсмикнув себе: "Ось я сиджу у своєму теплому і затишному кабінеті, дивлюся на чудове університетське містечко Стенфорда, за вікном чудовий суботній полудень. І я пригнічений, хоч знаю, чим усе закінчилося! Я знаю, що він був звільнений, повернувся до своєї сім'ї, став національним героєм і провів залишок свого життя, вивчаючи філософію в цьому ж університеті. Якщо це пригнічує мене, то заради всього святого, що ж відчував він, коли був там і не знав, чим усе це скінчиться?

- Я ніколи не втрачав віри, - відповів він на моє запитання. - Я ніколи не сумнівався не тільки в тому, що вийду, але й у тому, що залишусь переможцем, і те, що я пережив - це досвід, який визначив все моє подальше життя, і я ні на що його не проміняв би.
Деякий час ми мовчали, продовжуючи повільно йти до факультетського клубу, Стокдейл накульгував і тягнув ногу, яка так повністю і не зажила після тортур. Коли ми пройшли близько 100 метрів, я запитав:

- А хто не виживав?

- О, це просте питання, - відповів він. - Оптимісти.

- Оптимісти? Не розумію, - я був зовсім спантеличений.- Оптимісти. Це ті, хто говорив: "Ми вийдемо звідси до Різдва". Різдво приходило і йшло. Тоді вони казали: "Ми вийдемо звідси до Великодня". І Великдень приходив і йшов. Потім День Подяки і знову Різдво. І вони вмирали. Чи не витримували.
Ми йшли мовчки. Потім він повернувся до мене і сказав:

- Ось один дуже важливий урок: ніколи не плутайте віру в те, що ви переможете (а ви не можете дозволити собі втратити цю віру) з суворою необхідністю тверезо дивитися фактам в обличчя, хоч би якими жахливими вони не були.
....

Парадокс Стокдейла:

«Ніколи не плутайте віру в те, що ви переможете, із суворою необхідністю тверезо дивитись на факти, хоч би якими жахливими вони не були».

  Це узгоджується з досвідом Віктора Франкла, який перебував у німецьких концтаборах під час Другої світової війни, де він описував різке збільшення смертності після Різдва. Франкл також пов'язував подібну ідею зі Стокдейлом, говорячи про силу "трагічного оптимізму, тобто оптимізму перед обличчям трагедії".

Стокдейл не вважає, що песимісти досягли набагато більшого успіху, ніж оптимісти, кажучи, що вони здалися незабаром після цього. Натомість він пропонує знайти той майже парадоксальний баланс між прийняттям жорстокої реальності сьогодення і непохитною вірою в те, що зрештою все вдасться. 

   Підхід Стокдейла узгоджується з цілою низкою ідей і філософій. Його можна порівняти з висловом "все, що тебе не вбиває, робить тебе сильнішим"; він перегукується з акцентом Анжели Дакворт на твердість духу як визначальний фактор успіху; перегукується з аспектами буддійської філософії; і навіть має відношення до стратегій боротьби з наркозалежністю.

  Парадокс Стокдейла має тісний зв'язок з "Подорожжю героя" та ідеєю про те, що випробування і виклики неминучі перед остаточною перемогою.

   Оптимізм допомагає вижити, але при цьому оптимісти не виживають. Це так званий феномен Стокдейла. І він страшенно важливий.
Ми дуже часто плутаємо позитивний погляд на майбутнє і необхідність дивитися правді в обличчя.
   Натомість  бачу, як активно просувається модель поведінки «ідіот у сонячному промінні». По суті: «Давайте заплющимо очі, візьмемося за руки і сподіватимемося на краще».
    Оптимізм дає сили життя. Але якщо подія, у настанні якої ми були впевнені, не справдилися — рівень дофаміну падає катастрофічно.
Дивіться у майбутнє із оптимізмом, але мінімізуйте позитивні очікування.

Компіляція:

i-oms.livejournal.com

cherrieswriter.com

psychologis.com.ua

upsihologa.com.ua

maxzosim.com

nmolchanov.ru

PS

Я виклав цей парадокс після перегляду ось цього дуже різкого відео

Я не знаю, знав він про ньго, не знав, але ж це голос здорового глузду - позбутися радянської хвороби призначати перемогам конкретні дати.

Хлопці зверху повинні ж бути взірцем і все це предбачати.

Але  чомусь відбувається навпаки. A-a--a... я тут дуже категоричний? М-м-м.. ну що ж, так, погоджусь.

Тому, шановні, попередню фразу виправлю та її потрібно читати так "трошки навпаки". Так набагато краще. Чи "взірцем" теж зайве? Можливо "не зовсім взірцем" або "зовсім не взірцем"? Але тут вже сам заплутався, тому припиню, проте продовжу.

Ну ось такий приклад з перших рук чи з перших вуст.

Воно теж дивним чином між собою перегукується. Просто підтвердження одне одного!

І лише один мій висновок, що є незмінним - deep state ще не є зовсім українською за духом.

BONUS