Перелік простих питань

1. Хочу на війну, а мене ніде не беруть, автомат не дають, знайомих у військах нема

“Ніде не беруть” — перегіб, але, загалом — типова ситуація для Києва, двохсоттисячних чи півмільйонних міст, оскільки конкретно столиця укомплектована, персонал розподілений. Саме в столиці дефіцит зброї найрадикальніше не відповідає кількості активних бажаючих. Що робити? Глянути на карту України і приблизно співставити концентрацію військових частин відносно густини населення. Можна прогуглити списки центрів територіального комплектування у різних областях України (особливо на Заході, а також Північному Заході). Через надлишок туристів, які саме тікали від війни, тамошні служби як-позаяк змушені влаштовувати рейди і гоп-стопи, аби виокремити місцевих від внутрішньопереселених. До слова, повістки дійсно вручають всім, а внутрішньопереселені чоловіки, за законом, мають стати на облік у ЦТК того району, де перебувають довше як 24 години. Якщо ви дійсно хочете “куди завгодно, лиш би на нуль” — дзвоніть за номерами провінційних воєнкоматів (ЦТК), кажіть, що приїдете. Ясно шо, “місце тримати” спеціально не будуть, а приїхати в умовну Надвірну можна й дарма, але це теж варіант. Швидкий, та не найбільш надійний.

2. Чим ризикує відвідувач ЦТК у місті, де нема знайомих?

Якщо самостійно вирушати “куди-небудь, лиш би на війну”, то можна потрапити в бригаду чи роту, де районний мєнт-полковник завозить набраних за два тижні новобранців автобусом на вакантний сектор. Героїчно. Швидко. Круто. Вражень, можливо, на все життя.

3. Які раціональніші варіанти?

Телефони та пабліки найпопулярніших військово-патріотичних організацій також є в інтернеті. Перевіряйте легітимність, дзвоніть, питайте, приходьте. Класно тим, що у багатьох з них є свої військові частини, від 1 до 4х активних батальйонів, волонтерська мережа, вишкіл, злагодженість, порядок справ. Вимоги свої, ясна річ, теж є. Але, якщо вас візьмуть, то так ви потрапите у руки, більш надійні за “випадкові”. До людей, для яких ви, можливо, будете чимсь більшим, за риску в списку.

4. Де шукати екіп?

Або замовляти у друзів з-за кордону та просити дівчат/дружин/мам приймати це все діло прям біля кордону (бо спиздять, не жарт. Поодинокий бронік не доїде). Або, після приписки в добробат, чекати на централізовану поставку, поки триває ваш двотижневий вишкіл. Якщо ви фанат ультрашвидкого телепорту на фронт шляхом військового туризму по ЦТК України зі способу #1 - катайтесь по воєнкоматах України вже з еквіпом в рюкзаку або чумайдані.

5. Екіп. А шо екіп?

Дві сталеві бронепластини — дешево, доступно, поширено, можна знайти. Якщо є друзі чи можливості — можна замовити керамічні (легші, але крихкі, не кидайтесь таким бронежилетом) або поліетиленові пластини (дуже легкі, міцні та щільні, надійні як і сталь, однак дорогі) Однак, замовляючи у неперевірених продавців, можна замовити фейк або хлам, або просто влетіти на бабки, тож варіант звернутись до волонтерів або одразу довіритись державі чи батальйону — настільки ж хороший. По класах захисту: шолом — 2 чи 3. Бронепластини — 4 і ок.

6. Волонтера знайшов, обіцяють підтримати, але нічо не везуть. Шо робити?

Так якщо ви ще не мобілізовані по факту, то й не привезуть. Мобілізуєтесь — тоді й на вуха падайте, якщо це волонтери чужі. Якщо ж ці волонтери — ваші друзі, то тижня за 3 після заявки яка-не-яка снаряга вам намалюється. Або й вже намалювалась, всім нам на заздрість. Ідеально — якраз за цей час знайти ЦТК чи добробат де вас беруть і вже потроху готуватись до вишколу. Ще добре було б знайти всяку периферію, типу кевларового коміра, балістичні або хоча б якісні будівельні окуляри, свою фліску, трос на карабіні (шоб вас могли витягнути — розкажіть товаришам у взводі, де у броніку то лежить та як користуватись саме вашим), тактичні рукавички та повноцінного броніка з боковинками замість плитоноски, але то розкіш.

7. Кевларові шоломи — круто?

Круто, бо не горять. Не круто, бо мочити не бажано. Розмочений кевлар краще пропускає більше уламків на меншій швидкості. Не мочіть, носіть в поліетиленовому чохлі. По-можливості, тримайте такий шлєм сухим. Але я б пошукав пресований поліетиленовий шолом. Менше мороки, легший, носити зручніше, уламки тримає дещо краще. Якщо вас беруть помагати артилерії — має сенс взяти шолом з вирізами під шумодавні навушники та й самі навушники — збереже слух на пару десятків років.

8. Як підготуватись?

Прокачати загальну фізуху, скинути вагу, серйозно перевірити серце. Треба розраховувати свої сили так, шоб фізично була можливість пробігти 10 км з 20кг додатковим навантаженням. Така підготовка — це як додаткове сердечко з “Маріо”. Ще треба навчитись копати. Яму, ростом з тебе, треба могти викопати максимум за 40 хв. А краще — по пояс за 15-20. Окопи — робіть з друзями зіг-загом, щоб не прострілювались по прямій. Погугли про стрілецькі виступи (“стрєлкові ячєйкі”). Турнікети, джгути, тугі перетяжки рваним одягом, ременем і чим тільки можна — відтренуйте на усіх можливих кінцівках, накладаючи як “правою, без лівої”, так і “лівою, без правої”.

9. Хочу в війська, але дуже боюсь каліцтва або померти.

Можна спробувати піти у внутрішні війська/поліцію, підтримувати державу і робити фоточки в формі там, якщо візьмуть тебе, такого розумного чи розумну. Багато хто йде в такі структури аби умисно уникнути фронту. Але, водночас, ще більше гвардійців та поліцейських або здійснюють охорону правопорядку на фронті, або звільнились, аби перейти в інші збройні формування. В батальйон нацгвардії можна піти. В артилерію напроситись. Там шанс на безпосередній стрілецький бій значно менший, ніж з піхотою. “Богів війни” та їхні “іграшки” у військах, само собою, бережуть. Якщо страх смерті у вас настільки ж сильний, як бажання допомогти країні — то у штурмові чи протитанкові групи вас також не візьмуть. Хоч в протитанковій групі значно безпечніше, ніж у штурмовій. Нікого не засуджуюю, але у виборі між “ТРО чи протитанкова група в ЗСУ чи добробаті” — краще рватись в протитанкову групу. І ще, про ССО: туди, де якість панує над кількістю, рандомному додіку, який до армії не причетний, на третій місяць війни не потрапити — не лише через вимоги до підготовки, але й через формальні показники: попереднє військове звання є необхідним.

10. Допоможеш потрапити в ЗСУ, добробат чи ТРО?

Ні, бо ви задрали. Я погодився на це інтерв’ю, тому що не хочу і не буду брати на себе хоча б часткову відповідальність через вашу смерть чи каліцтво. Чисто теоретично, без претензій на наукову достовірність чи якісь там точні факти. За приблизно два місяці бойових дій, ваш шанс на легке поранення — 35%. Каліцтво — 20-25%. Смерть — 5-10%. На практиці, десь більше, десь менше, але в середньому так. Хтось скаже, шо якшо є бажання — то на війну треба йти і ні про що більше не думати: ні про бронік, ні про снарягу, ні про ше шось там. Але, якщо ще маєте час, то краще трохи підготуйтесь до усіх можливих варіантів. Дайте пару номерів своїх цивільних знайомих своїм батькам. Ці знайомі зможуть бути “фільтром” між вами та батьками. Щоб фільтрували вхідний емоційний контент від вас, а батькам казали, шо “все в нього/неї норм, просто занята. Якщо буде можливість, набере такого-то числа”. Зберіть або забезпечте собі гроші на лікування. Застрахуйтесь у фонді, який не боїться страхувати військових (такий ще треба пошукати, будь-який не підійде. Ризикові спеціальності, типу військових-поліції-пожежників завжди мають проблеми з кредитами та страхівкою). Розкажіть батькам і друзям про бажане місце поховання або поможіть їм нагуглити місцеве похоронне бюро, перевірте його перед виїздом (Ну а шо: похорон, організований міськрадою, то круто, але на такі похорони черга).

Ну і шось веселе на останок: на війну ідуть за вічною славою та з повною впевненістю. На Схід треба їздити, щоб русня не лізла на ваш Захід чи Центр. Ссишся, сумніваєшся — не витрачай час інших. Поки тебе не покликали — готуйся, що покличуть. Думай, що все — на дуже довго. Що покличуть — обов’язково. Навіть якщо не покличуть. І лопату гарну купи, так.

Джерело: Пульсар