Наратив Леві.

В умовах провокації та нескінченної брехні варто пам’ятати, що:

1. Росія не має жодного права на Україну. Жодного. Ані на анексію, ані на диктування, до яких союзів та альянсів Україні вступати. Звісно, геополітика — справа співвідношення сил. Але існує правова система. Вона каже, що люди не пішаки у великій грі імперій. І що Штати та Росія, коли Україна у 1994 році відмовилася від ядерного потенціалу, гарантували їй безпеку. Переходячи кордони, Путін порушив своє слово. Він показав своє справжнє обличчя. Цілі країни піддають його осуду.

2. Україна, як він каже, має спільну історію з Росією. Але це історія «колонізації». За більшовиків «залізною мітлою» вимітали анархістів з Одеси. А потім був Сталін, Голодомор, який знищив 5−6 млн осіб. Усе решта — це пропагандистська макулатура про так звані «братські» слов’янські народи, байка про «Київську Русь», яка була у IX ст. колискою Росії, якої ще не існувало. І, звісно, все це відомо Путіну, а він клеїть дурня. Або ж йому байдуже — тоді нехай почитає Василя Гроссмана, «Конармію» Ісаака Бабеля або, із останнього, «Червоний голод» Енн Апплбаум. Щодо нас, мешканців Заходу, у нас єдиний обов’язок, який, як в Афганістані, Курдистані, так і усюди, ми не виконали: допомогти Україні розірвати цей зв’язок, який позбавляє свободи, несе нещастя та смерть.

3. Півторагодинна словесна каша, якою Путін нас годував, мала на меті лише одне. Послабити Україну. Політично поставити її на коліна. І зламати демократичний вектор, обраний вісім років тому людьми на київському Майдані. Задля цього він скористався наклепом, образою, перетворенням сотні загиблих на Майдані молодих людей, які стискали в руках прапор Євросоюзу, на фашистів. А ще були зелені чоловічки з ФСБ та російські паспорти на Донбасі; шита білими нитками організація заклику до застосування армії задля зупинення якогось геноциду; а згодом — окупація, як у Празі чи Будапешті. Він це зробив. Це історичний злочин проти України та прямий напад на Європу.

4. Ми постійно чуємо: дипломати мають повернутися за стіл переговорів і заспокоїти Путіна, зупинити його та переконати зберегти обличчя. Можливо, не знаю. Але одне очевидно. Не треба плутати ролі та забувати, що саме Путін і лише він порушив табу на війну в Європі. Варто пам’ятати, що гідність вимагає захистити Україну, саме Україну, від проголошеного жорстокого наступу. І навіть якщо на цьому все закінчиться і ми зітхнемо з полегшенням, не можна ніколи забувати, як незадовго до сьогоднішнього наступу, у січні цього року та грудні минулого, в Кремлі згадували про масштабний «театр воєнних дій» в Європі (заступник міністра закордонних справ Александр Грушко). Залякували «превентивним» ядерним ударом, подібно до тих, якими погрожували Ірану (голова комітету Державної Думи з оборони Андрей Картаполов). Довіреним ЗМІ («Свободная Пресса») було дозволено віщати, що Росія у разі розширення НАТО поховає «за півгодини всю Європу та дві третини США». Я занотував ці приголомшливі безпрецедентні заяви 13 січня, і жодна мирна угода не зможе їх витерти. Або ж це буде Мюнхенська угода.

5. Усілякі наші Ле Пени, Земмури та Меленшони кажуть, ніби Росія почувається ізольованою, зневаженою та приниженою. Чи варто брати це до уваги? По суті, на мою думку, таке приниження є міфом. Пам’ятаю, як НАТО з 1994 року пропонувала Росії програму «Партнерство заради миру». Як запрошувала приєднатися до Ради Європи та Великої сімки. Пам’ятаю про Раду НАТО-Росія (РНР), створену на рівних у 2002 році. Потім в липні 2009 року Обама в Москві запропонував загальне «перезавантаження» у питаннях озброєння. Потім добровільне обмеження — аж до Трампа й Байдена включно — кількості та радіусу дії американської зброї в Європі (і це саме тоді, коли Росія порушувала свої зобов’язання). Не можу пригадати жодного іншого прикладу занепалої імперії, з якою б так панькалися. І, на моє переконання, казочка про приниження Росії - це пастка, до якої аж ніяк не можна потрапити.