22 травня шанувальники Тараса Шевченка відзначає вже 160-ту річницю перепоховання його праху на Чернечій горі у Каневі, де 1925-го заснували музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка» (з 1989-го — «Шевченківський національний заповідник у Каневі»).
Головний підручник
До кого справді не заросте народна стежка, то це до того, хто запитаннями «Чиї сини?» та «Нащо здалися вам псарі?», здійснив, зі слів культурологині Оксани Забужко, коперниківський переворот в історії української самосвідомості. Політолог Андрій Окара назвав його «автором України». Бо вважав, що «не було б його, не існувало б і такої країни». Історик Іван Крип’якевич запевняв, що «Кобзар» Шевченка «був для всіх українських поколінь вічно свіжим джерелом пізнання та натхнення». Командувач УПА Володимир Кук твердив, що ця книга була для нього та його вояків головним підручником. 55 літ тому бірманець У Тану, тодішній генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй, зізнався: «Заздрю українцям — маєте Шевченка. Це геній не лише України. Це велет, титан людської мислі, поет всеосяжний. Месія, що належить світові. Разом із Шевченком, з його словом ви, українці, безсмертні». 1861 року в Петербурзі, як писав студент його університету Феоктист Хартахай, «ховати Шевченка прийшли всі путні люди»: «Повалили, мов хмара. Так що у церкві був наголо студент і пан, та літератор, та учений. Ляхи теж усі прийшли». У листі директору Смоленського цвинтаря в Петербурзі українці просили після перенесення його праху до Канева «відновити поховання нашого прапрадіда Тараса Шевченка». Культуролог Юрій Макаров пояснив: «Шевченко — прапрадід кожної людини, яка належить до цієї культури». Коли в Російській імперії заборонили святкування століття від дня його народження, лідер більшовиків Ленін констатував: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом із точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації й уявити собі не можна. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» стали перетворюватися на свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрмою народів». Протоієрей Російської православної церкви Івана Чернавін 1941 року видав брошуру «Тарас Шевченко і його релігійно-політичні погляди», в якій висловлювався подив із приводу того, чому скрізь, де збиралися хоча б три-чотири українці, — в Росії, Америці, Парижі, дні народження й смерті «батька мазепинського руху оточені якимось магічним вшануванням». За даними Чернавіна, навіть у Сибіру відзначення століття від дня народження поета супроводжувалося страйками та маніфестаціями з гаслами «Хай живе вільна Україна!».
«Єрусалим і Мекка» Тож не дивно, що його могила на Чернечій горі стала Єрусалимом і Меккою для українців. Зокрема, там заснували «Братство тарасівців», активісти якого творили партії, які проголосили Українську Народну Республіку. Та й голова її Директорії Симон Петлюра заповів: «Де б добре лежати мертвим костям, то тільки тут. Не там, разом із Тарасом, а хоча б отут, у нього під ногами». 1978 року ветеран ОУН із Калуша Олекса Гірник спалив себе на могилі Шевченка, протестуючи проти русифікації. І не лише в прислів’ях стверджується, що «Шляхи України у Каневі сходяться» і «Ніде не будь, а в Каневі побувай, з Чернечої гори на світ подивися», — саме на ній створювали політики передвиборчі блоки. Та й Шевченко не випадково прагнув спершу оселитися там, а, врешті-решт, і спочити. Місце свого останнього спочинку підшукав чи не найнезвичайніше в Україні. Адже, приміром, Одеська обсерваторія просила 1926 року встановити на Чернечій горі телескоп тому, що атмосфера тут — найпрозоріша в країні, тож за небесними світилами можна спостерігати весь день. А чому — невідомо… Найпотужніші буревії не зачіпають дерева навколо могили Шевченка у радіусі 50 м. І якщо в розрізах гірської породи інших гір етапи творення Землі відображені послідовно, то на Чернечій найстаріші пласти — нагорі. Тобто хронологічно кам’яний «пиріг» розташувався з точністю до навпаки. Науковці, збираючись на міжнародні конгреси та симпозіуми, присвячені тій таємниці, досі ламають голови над нею.
Тут — витоки Академік Микола Біляшівський записав свідчення місцевого жителя: «Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу, де тепер його могила, казав: «Оце могила Підкови, отут і мене поховайте». А гетьмани Іван Підкова, Яків Шах і Самійло Кішка, за переказами, заповідали поховати їх у Каневі тому, що «саме там зародився увесь наш рід». І це засвідчує не лише засноване неподалік нашими предками місто Родень, назване на честь бога Рода. Адже принаймні частина істориків переконана, що етнонім Русь походить саме від ріки Рось, яка протікає й у цих місцях. Утім, не лише він. Саме на берегах Росі дозволяли київські князі в XI ст. селитися частині так званих чорних клобуків (залишкам тюркських племен — печенігів, торків, берендеїв і ковуїв), котрі після захоплення Дикого поля половцями воліли тулитися не до цих новоприбулих варварів, а до наших предків, від яких уже встигли багато чого запозичити. Іншу ж частину «чорних клобуків» впустили на свої землі переяславські князі й саме заселені ними терени, як запевняв історик Олександр Головко, вперше названо 1187 року етнонімом Україна київським літописцем. Цей науковець встановив також, що «українами» літописці називали не околиці Русі, а винятково ті її терени, на яких не було князів. Тобто ці землі були «украяні» для себе їхнім населенням. Коли ж ці придніпровські терени землі були вперше «украяні» згодом для себе козаками — вихідцями з Каневського та Черкаського староств, то й вони назвали свої землі Україною. За даними історика Олени Апанович, «на територію Південної Київщини (район Черкас і Канева) тікали з далекої Галичини, Волині та Поділля, з міст і сіл Північної Київщини» ті, хто на чолі з Канівським і Черкаським старостою Дмитром Вишневецьким стали першими козаками. Неподалік Канева була й одна з їхніх столиць — Трахтемирів. А доживали віку козаки в заснованому ними поруч Чернечої гори монастирі Пресвятої Богородиці, про Успенську церкву якого, збудовану з козацьких чайок, Шевченко писав: «Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу… Молюсь тобі, Боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико, Що дав мені добру силу Пересилить горе, І привів мене, старого, На ті святі гори». Таким чином, місцевість, яку облюбував собі для вічного спочинку Шевченко, була епіцентром України задовго до його народження. Із нього завжди виходили імпульси, які спонукали українців єднатися. Звідси розпочинав збирати князь Роман Мстиславич Галицько-Волинську державу — першу, до складу якої входили тільки українські землі. У т. ч. Київ. Коли ж його спалили 1240-го монголи, то тимчасовим столицею Придніпров’я став Канів. А 1918 року голова Центральної Ради Михайло Грушевський намірявся перевести до нього з русифікованого Києва столицю УНР. Але не встиг.
«Щось середнє» Ще більш святими вважали Канівщину після того, як посеред неї на Чернечій горі спочив Шевченко. А позаяк заповів, аби його поховали на могилі, а не в могилі, нею 1861 року визнали всю гору й упродовж тривалого часу на ній не було нічого, крім дубового хреста, який замінили 1884-го чавунним із бронзовим покриттям і позолоченим горельєфним зображенням поета в профіль, виготовленим народним коштом. 1923 року войовничі атеїсти під спів «Інтернаціоналу» повалили його й розбили. А коли Біляшівський перевіз уламок того хреста до Києва, його мало не віддали на переплавку. Але Максим Рильський домігся, аби відреставрували та повернули на Чернечу гору. А Володимир Науменко, голова Київської «Громади», викупляв хати під нею, щоб знести, аби не порушували її загальний вигляд. Та коли 1925-го на ній за рішенням Раднаркому УРСР відкрили музей-заповідник, то не переймалися тим, що, зокрема, проводити каналізацію на могилу — гріх… 1939 року скульптор Манізер та архітектор Левінсон спорудили Шевченку на Чернечій горі понурий пам’ятник, про який архітектор Віктор Вечерський писав: «Щось середнє між традиційною юдейською поховальною стелою та модернізованим єгипетським обеліском. Така архітектурно-пластична форма не характерна для України». Зате характерна для тих, про кого більшовик Лев Троцький писав: «Сталінська бюрократія зводить пам’ятники Шевченку, щоб міцніше придушити цим пам’ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря складати славу кремлівській кліці ґвалтівників». Тож час уже повернути замість цього пам’ятника хрест. І церкву, оспівану Шевченком… Як повідомляв «Міст», Тарас Шевченко широко представлений у філателії.
Ігор Голод |