Канівщина - Про край краси, про вічну славу

Золота підкова Черкащини
Історія Канева – це живоплинна історія України, арена визначних подій, які відіграли унікальну роль не лише в українській, але й у загальноєвропейській та світовій історії. З Канівщиною були пов’язані майже всі видатні діячі нашої держави від Київської Русі до козаччини. Саме Канівщина заклала основи початку державотворення докиївської (Родень) і Київської Русі. Канів був одним із центрів виникнення і загального покозачення населення України, у його плавнях князь Вишневецький започаткував другу козацьку Січ, у Трахтемирові був початок утворення реєстрового козацтва, певний час він був козацькою столицею України, одним із центрів політичного життя та численних антифеодальних визвольних рухів.
Довгий час Канівщина була вотчиною останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Для переговорів з ним у Каневі зупинялася проїздом вниз по Дніпру російська цариця Катерина ІІ. У Канівському повіті народився, виріс, був похований на Чернечій горі Т.Г.Шевченко – геніальний син українського народу, символ духовності та національної гідності. За народними переказами, він похований поряд із козаками-запорожцями, визначними українськими гетьманами І.Підковою, Я.Шахом та С.Кішкою.
Багато тисяч років місто сприймалось як невід’ємна частина Дніпровських гір, самого Дніпра. Канів знаходиться на трьох рівнях: природному, історичному та чуттєвому. Природний аспект — прекрасний ландшафт, місцевість, у якій поєднується неосяжні простори, спокій та велич старовинного Дніпра із високими кручами та глибокими ярами, із потужними джерелами, ліси, які наближують нас до самобутньої природи. Історичний аспект — це старовинні вулиці та будинки, це люди, які постійно тут селились ще із кам'яного віку, жили та вмирали, боролись проти численних ворогів, передаючи із покоління у покоління любов до рідного краю. А глибоко внизу, під землею — незвідані, таємничі підземні ходи та катакомби, історичні цінності, заховані під час численних бур та незгод. І все це скріплюється численними переказами про історичні події, міфами та легендами, у яких народна пам'ять доносить до нас високопоетичні зразки народного фольклору про події із глибин віків, оспівує незламну боротьбу за своє визволення.
Історія Канівщини в легендах та переказах
У 1239 році відбувся наступ татаро-монгол на Київ. Шлях до нього пройшов через Канів. Загарбники йшли від р. Тясмин, наступаючи на пороські землі. Під Каневом Батий, перейшовши біля Княжої гори брід через Дніпро, розділив своє військо на дві частини, пославши одну на Переяслав та Київ, а меншою обложив Родень і Канів. За легендою, біля Родня на бій з ворогами піднялися канівські жінки, яких повела за собою найвродливіша і найсміливіша — юна Меланка. На смерть стояли вони на канівських кручах, знищуючи ворогів. Та сили були не рівні. Під стрімкою горою, біля гомінкого потоку останньою схилилась, випустивши з рук меча, Меланка. Тому і назвали у народі цей потік, який омиває Тарасову гору із західної сторони — "Меланчин".
Існує ще одна легенда про Мар’їну гору. "Жило у Родні багато молодих людей, які захищали наш край від нападників. У боях і численних вправах відточували вони своє уміння володіти зброєю. Найвправнішими були Богдан і Мар’яна. Під час боротьби захисники Родня і канівці із татаро-монголами вони мужньо захищали місто. Коли упав у борні Богданко, Мар’яна організувала опір і разом із захисниками мужньо билась у яру, що біля Родня, а потім відступила на сусідню високу гору, де, щоб не здатись у полон, кинулась вниз. З цього часу народ назвав яр і гору, яка розміщена по сусідству із Роднем — Мар’їн яр та Мар’їна гора.
Після взяття Родня татари підступили до Канева. Загартоване у численних боях із Степом, місто хоробро билось, захищаючи рідну землю і вщент розбило військо Батия. Батий змушений був відкликати частину свого війська назад і знову обложив Канів. Ось що про ці події каже легенда: „…Застогнала земля від тьми коней татарських, заскиглила немазаними гарбами, пилюгою встала до неба. І той страшний стовп поволі посувався до фортеці-міста. Притихли гори Грецька та Дніпрова, і тільки кузні гриміли, перегукувались через Дунаєць. Першими на приступ Канівського замку пішли спішені воїни. Лізли та залягали, хапалися за тугі луки, вправними руками із сагайдаків витягували довгі стріли… А за ними котилася друга хвиля, яка піднімалася ще вище і знову залягала…
Раптом дикий лемент і крики смерті зчинилися серед напасників. Згори набираючи швидкість, летіли страшні важкі дубові колоди. Це смерть летіла широкою смугою, розбиваючи ворожі голови, трощачи їх кістки… А до південних, напільних воріт міста мчала татарська кіннота… Кам’яним дощем зустріла фортеця прибульців. Клекотіло полум’я на підстінках біля Грецької та Дніпрової гір, стугін і крики стояли навколо, чувся дзвін мечів та іржання коней, передсмертні крики людей. До неба простягли свої руки страшні чорні дими пожеж… усе навколо гуло, билось, іржало, кричало…
Одинадцятого дня запалало місто. Ще понад три дні за Дунайцем триматимуться вперті войовничі русичі, але сили їх танули. В останній день, коли сили захисників були вичерпані, старійшини й воєводи приймуть рішення: замаскованими підземними ходами, печерами та катакомбами вночі зійти вниз для останнього бою, у самий центр поснулого ворожого війська, що стояв табором на болотах попід горою. І почалась мовчазна січ. Не одну сотню голів зітнули русичі чужинцям, аж поки короткий дикий рев пронісся над татарським станом. То заволав один із поранених… Гамір зчинився довкола. Бій у ворожому таборі тривав, важкий, нерівний, смертельний …У злій січі був порубаний увесь загін сміливців.
Хан, якому негайно доповіли про вилазку сміливців, знав, що тут загинули останні захисники фортеці. Знав, що основні сили можуть йти далі. Він тричі вигукнув гортанне — «Кан», що означало по татарському — кров, і наказав своїм охоронцям знімати шатра і сідлати коней. А на ранок знову посунула хмарою на гору татарська сила. Фортеця мовчала. Орда впиваючись перемогою вже святкувала перемогу, коли з вузьких вікон-бійниць засвистіли стріли. То місцеві жителі взялися до зброї. Підземними ходами вони зібралися у церкві і зайняли оборону. Тоді до собору підтягли татари кілька стінобитних таранів – та встояла церква, зроблена із твердої як криця плінфи. І наказав їх воєвода зібрати звідусіль хмиз та повалені дерева й обложили вони церкву до самої гори ним та запалили.
Довго палало те страшне багаття. Загинули, але не здалися ті, хто тут переховувався: жінки, діти, старики, залишки руського війська. Не витримавши страшного випробування впала донизу покрівля собору. І здригнулись зайди, діставши таку відсіч, побачивши таку любов до рідної землі...
Люті татари зганяли усіх жителів міста у Красний яр і там знищували. У народі існує переказ, що там крові було по кінські вуздечки. Через те і назвали його "Красним". Татарський загін, вирізавши усіх людей і спаливши місто кинувся доганяти хана, який розбив свій таган-триногу для свого шатра неподалік біля Канева у долині. З тих часів село, яке виникло на тому місці, люди назвали Таганчею, а придніпровське місто, де русичі хоробро захищались від ворогів татари назвали "каневі", що означало „місце крові”. Під горою, де стояв татарський табір, де була щедро пролита татарська кров, стало велике болото, яке люди назвали Татарським.
Декілька тижнів боронились канівці, і коли не стало сил, залишки війська і мирні жителі зачинились у георгіївській церкві. Її не взяли ні тарани, ні обстріли. Тоді татари обложили церкву великими колодами, хмизом та соломою і підпалили її, кидаючи у вікна головешки. Так загинули всі захисники міста, але не здались ворогові”.

Скарби Канева.
Майже у кожному куточку світу ви почуєте оповіді про сховані скарби. Такі оповідки не завжди вигадки, а особливо на Канівщині, де колись під час Київської Русі для торгівлі із Степом було поширене потужнє ювелірне виробництво. Через місто проходив по Дніпру Шовковий Шлях, усипаний численними скарбами із витворів мистецтва, золота та дорогоцінностей.
Із сивої давнини доноситься до нас переказ про те, як за часів Київської Русі біля Георгієвської церкви стояв пантеон із золотим конем, який, імовірно, був подарований при хрещенні Русі візантійськими послами місту. У Києві, на площі коло Десятинної церкви перед брамою, звідки йшов спуск на Поділ, знаходився Бабин торжок, там Володимир поставив вивезені ним з Херсонесу квадригу мідних коней та античні скульптури. Ось що пише про це літопис: “Взя же ида медяне две капищи и 4 коні медяна, иже и ныне стоять за святою Богородицею» («Повесть временных лет» ч.1 с. 80 (988р.). Літописи не вказують, у якому місті вперше вони були поставлені, у Каневі чи Києві.
До революції у с. Таганчі знаходилося помістя цукрозаводчика Терещенка. За переказами, у помісті стояла статуя козака на коні із чистого золота, яка під час революції пропала. Люди переказують, що вона закопана у Каневі, тому що під час війни у Канів приїхав син його, Едуард Терещенко і шукав її. Німці змушували копати рови по Каневу, шукаючи статую.

Серед жителів Канева досить розповсюджені повір’я про скарби. Віра Хоменко розповідає почутий від матері переказ: "Було це ще до революції. Моя мати Ганна, коли їй було років 7-8, одного разу влітку побачила, як ввечері по дорозі назустріч їй йшла красива, тоненька панночка, вся у білому. Вона перейшла через дорогу, стала, а потім зникла. Дівчинка прибігла додому і розповіла про цей випадок батькам, які пояснили, що на тому місці закопаний скарб. За повір’ям, потрібно скинути щось із себе і кинути на це місце. Якої довжини буде ця річ, на таку глибину і потрібно копати.
Але взагалі, вважається, усякий скарб приносить нещастя і повинен бути відчищений синім вогнем. Відчищаються скарби о 12 годин ночі перед Пасхою. Над скарбами вночі спалахують сині вогники, якими вони відчищаються. Цей скарб уже не зашкодить". Особливо багато таких вогнів горять перед Пасхою на горі Харитонівщині, під якою є Королівська криниця з цілющою водою. Старі люди переказують, що раніше на ній стояв Королівський палац, де польський король Станіслав-Август Понятовський чекав більше місяця Катерину ІІ, яка у 1787 році подорожувала вниз по Дніпру на галері. Перед нею стояли Золоті Ворота (Альтанка), яка пішла під землю.
Існує старовинний переказ про скарби Лисої гори. “Колись дуже давно, на Лисій горі, що стоїть поблизу гори Гончарихи у Каневі, жив знаменитий, але скупий гончар. Він виготовляв дуже красиві і міцні гончарні вироби, які охоче купували на базарах. Гончар володів великим секретом виробництва, запозиченим у потойбічному світі. Всі зароблені гроші він вночі закопував на Лисій горі. У гончара була надзвичайної вроди дочка, яка зводила з розуму не одного парубка на Сельці. Коли дівчина виросла, гончар, бажаючи видати її за найбагатшого купця, почав вимагати за неї великі гроші. Довго не засилали до неї сватів... Але згодом полюбив її бідний швець, якому вона відповіла взаємністю, і вирішили вони побратись. Батько довго її відмовляв, однак дівчина стояла на своєму. Тоді розсердився, і пішов до ворожки, яка дала йому зілля, що мало відвернути її від хлопця. Але чи неправильне було те зілля, чи невірне його дозування, почала дівчина хворіти і згодом померла. Засумував гончар і згодом помер, перед цим проклявши усе своє багатство. З того часу на свято Івана Купала на цій горі часто горять сині вогні, вказуючи місця, де були закопані скарби...”



Дані статті узяті з книги "Історичні нариси про минуле Канева та Канівщину у фактах, легендах, переказах". Це енциклопедія Канівщини і міста, яка складається із двох частин – історичної і фольклорної, написана чотири роки тому і до цього часу не видана. Автор — Іван Несторович Буренко, викладач Канівського училища культури.
Автор закликає громадськість та меценатів регіону сприяти у виданні книги.