В Черкасской области завершилась
реконструкция мостового перехода протяженностью 1,2 км через реку
Ольшанка на автомобильной дороге государственного значения
"Канев-Чигирин-Кременчуг" в селе Мошны.
Согласно сообщению, реконструкция завершилась в начале текущей недели.
Победителем
тендера на реконструкцию моста стало строительное предприятие "МБУ-3",
при этом стоимость реконструкции мостового перехода составила 23,5 млн.
гривен, срок окупаемости - 6 лет.
Пропускная способность реконструированного мостового перехода составляет 9,1 тыс. автомобилей в сутки.
Необходимость
реконструкции мостового перехода была вызвана аварийным состоянием
самого моста и недостаточной шириной проезжей части, которая не
соответствовала параметрам дороги 2-й категории.
Мост
через Ольшанку был построен в 1962 году по проекту Днепропетровского
филиала института "Укргипродортранс", и он был рассчитан на нагрузку в
13 тонн.
По
данным облгосадминистрации, всего на территории Черкасской области
проходит 6,114 тыс. км автомобильных дорог, из которых 0,876 км -
дороги государственного значения, 5,237 тыс. км - дороги местного
значения, из которых 97,1% составляют дороги с твердым покрытием.
Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня.
Староноворічний оберіг — символ достатку
На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого
значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не
помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться
три свята.
13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії
(Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.)
прямувала до Христа.
14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії.
Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і
вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними
святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних
джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).
14 січня — перший день Нового року за старим стилем.
Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні
середини XIX — початку XX ст. виступають: ритуальний стіл, щедрування й
засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння,
рядження, веселощі й забави.
Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва.
Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм
готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Свят-вечора
обов'язково були й скоромні страви.
На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.
Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався
цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру (господарська магія).
Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і
волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили
горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням
засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля
від птахів.
Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування —
давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя
членам сім'ї й розквіту господарства.
На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.
На Харківщині зранку 13 грудня із поздоровленнями обходили окремо
хлопчики і дівчата, що називалось «меланкувати», а ввечері із
щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:
Прилетіла ластівочка,
Сіла, пала на віконечко.
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям
На здоров'я...
Висвітлюючи питання символіки й атрибутики аграрно-календарних
свят, треба відмітити, що українське село і робітниче місто у
дожовтневий період не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент
традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для
східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з
Німеччини, де згадується вже в XVI ст.
Саме ялинка або точніше — різні види хвойних здавна
використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З
вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування
рослинних духів. Так, росіяни в XIX ст. підвішували у дворі «відьмине
помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось
як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання.
За давніми народними уявленнями ялинка втілювала в собі ідею
рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні
вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а
нерідко й тепер використовується) у традиційно-побутовій обрядовості
українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла).
Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто
виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок сосни
або ялиці.
Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах України
перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Логічно припустити, що
звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік стадіально
споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і
весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле.
В ряді районів перспективи врожаю овочів визначали за допомогою
жевріючих вуглин, витягнутих із печі. Вуглики розкладали на пранику,
даючи кожному назву рослини, яку передбачалось вирощувати наступного
року. Вуглик, що згорав повністю, віщував урожай відповідних овочів і
навпаки. Іноді подібний магічний прийом використовувався й у ворожіннях
про здоров'я членів сім'ї.
Щоб дізнатися, котрий місяць року буде дощовим, розрізали навпіл 6
цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні «блюдця» залишали на
ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне
символізуватиме.
Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про
шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми
цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія.
Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно намагалися отримати відповідь
на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то
куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.
Відповідь на перше питання у багатьох місцевостях давала вишнева
гілка, поставлена в день Катерини у воду на покуті. Якщо вона
розквітала до Нового року, це вважалося хорошою ознакою. Поширеним
прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни,
людських голосів, тощо, які трактувались у негативному або позитивному
плані.
Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею
було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства
виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається
небо» і в бога кожна попросити що завгодно, або що «вода у криницях,
перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купайла,
приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби.
Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на
печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо,
тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов'язаного
із культом вогнища.
Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв'язано із святом
Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд
«засівання», «посипання», розповсюджений не лише в Україні, а й у
східних слов'ян у цілому. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники —
хлопчики 7—14 років. В руках вони носили торбинки або рукавиці,
наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне
посівання, говорячи при цьому:
Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную
Куди махне — жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі — пирожок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!
Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб
"вдома краще кури неслись", а господар тим часом ішов з коцюбою до
сідала і згонив курей, аби "починали скоріше нестись".
Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники - так звані
"товариства". Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині
головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:
- Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!
Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в козу "парубка" з великими вухами, зробленими з колосків.
Донедавна новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з
Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров'я, на Новий рік! Щоб краще
родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а
льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!»
Відмічений звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був
обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно
давали курам — щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Ця
процедура носила явний аграрно-виробничий характер. Після закінчення
всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників, давали їм яблука,
бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, що
хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала і давала курам, щоб вони
краще неслися.
Як і на Різдво, на Новий рік у багатьох районах України
повторювалось магічне «лякання» дерев сокирою: дерева підв'язували
солом'яними перевеслами або зрідка вовною (у Карпатах). У деяких
обрядових діях бачимо елемент доцільного, адже утеплення стовбурів
соломою і багаття в садку допомагали фруктовим деревам перенести зимові
морози.
Можна назвати ще чимало різноманітних звичаїв та повір'їв,
пов'язаних із днем Василя в народному побутовому календарі. Цього дня
було прийнято поздоровляти чоловіків, яких звали Василями. На
Закарпатті їх тричі піднімали вгору.
У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів,
сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня).
Весілля ж можна було справляти лише після святок, коли розпочинався
новий шлюбний період, що тривав до масляної.
У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди слід
додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би
символізував Новий рік, подібно до французького «П'ер Ноеля», чи
німецького «Санта Клауса». В українських казках і демонології
зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко»,
«Морозенко», — старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними
бурульками під носом — проте він не пов'язувався з Новим роком. Образ
«Діда Мороза» порівняно новий, він з'явився в російській літературі XIX
ст.
0 
0
