Життя в Андрія Старанка не склалося. Тож розраду він шукає у спілкуванні з природою
Фото: В’ячеслав РОМОДАН
У селі на Канівщині проживає нащадок карпатських лемків. Андрій
Львович здобував журналістську освіту в Києві, а став козівником у
Ліплявому. Журналістській кар’єрі завадила радянська влада – через
„надмірну” зацікавленість Старанка національними питаннями. У скрутні
часи безробіття й самотності він вижив завдяки козівництву. Зараз у
господарстві Андрія Львовича двадцять тварин, а раніше бувало й
шістдесят–сімдесят. ЧОРНИЙ СПИСОК – Його хата – на
околиці села, біля самого лісу, – пояснив маршрут один з перехожих.
Село вкрите першим снігом, холодний вітер дошкуляв пекучим морозом.
Помешкання Андрія Старанка – на Гайдара 13, але ж номер вирахувати
можна хіба що за сусідською хатою. Ніякої будівлі на обійсті немає.
Просторе подвір’я Андрія Львовича від дороги відгороджене кленовим
рядом, а з інших боків – сосновим лісом. Видніється збитий із декількох
старих дощок і стовпців навіс, де на цвяху – одяг господаря. І велика
торба сушеного солоного сиру. Андрій Львович набирає у жменю
порошкоподібну масу кремового кольору з приємним молочним запахом. І
пояснює, що заготовляє сир на зиму. Спочатку солить, а потім висушує на
сонці. Виявляється, в такому стані його можна зберігати п’ять-шість
років, і сир не втратить смакових якостей. Для того, щоб отримати
придатний для споживання сир, треба кинути потрібну кількість сиру у
ємність з водою. Вода вбере сіль, а сир буде наче свіжовироблений. ...Сивобородий
смаглявий чоловік у чудернацькій шапці, спираючись на витесану палицю,
курить цигарку. Неподалік кози скубуть приморожені стебла бур’янів.
Сигарети тліють одна за одною, супроводжуючи жваву розповідь чоловіка. –
Я походжу від карпатських лемків. Це така українська етнографічна
група. Мати казала, наші предки з України, а в Карпати тікали від
татаро-монгольських нападів. З таких біженців у Польщі утворились цілі
села. Народився у Краківському воєводстві 1942 року. По завершенню
війни, за наказом Сталіна, українців з Польщі переселили до Союзу. Нас
перевезли до Луганської області. Описали вартість нашої хати й видали
кошти на нове житло. Мати була проти переїзду, а тато хотів до України.
Батько був трохи націоналістом, читав „Кобзар”. “Ні, – каже, – я поїду
в Україну, хоч би й умерти”. Так і вийшло: приїхав, щоб умерти. У сорок
восьмому його життя забрав черговий голодомор... Дитячі й
юнацькі роки Старанка минули на Луганщині. Андрій Львович згадує цікаві
факти переселення росіян з Новоайдарського району: – Багато
росіян виселяли за релігійне старовірство. Вони ходили з бородами, а
борода – як у цапа. Самі себе прозвали „как цап”. Тож православні стали
називати старовірів „кацапами”. Ще зі шкільного віку Андрій
переймався національними питаннями. Старший двоюрідний брат був
націоналістом. Андрій Львович стверджує, що ніхто його не агітував. Цю
ідею взяв із „Кобзаря”. У п’ятдесят другому бандерівцям оголосили
амністію: мовляв, здавайтесь – і ми подаруємо вам свободу. Вони
поздавалися, у кого більше „гріхів” – відправили у сибірські табори, а
в кого менше – виселили на Донбас. Разом з дітьми цих людей Андрійко
навчався в школі. Постійно розпитував про бандерівців – чим вони
займались, хто насправді ці люди. Преса називала їх бандитами – але ж
наче солідні дядьки, добрі майстри. Цікавився ними, допоки сам не став
націоналістом. Андрій мріяв здобути журналістську освіту.
Доводилось трудитись на заводі, шахті, в колгоспі. Працюючи в місцевій
районці, готувався до вступних іспитів. Якось до їхнього села приїхали
представники влади, збирали про нього відомості. Того ж дня один із
друзів сказав: „Я чув, ти збираєшся до інституту вступати. Ти менше
патякай, бо приїздили з КДБ про тебе розпитувати. Як попадеш до них у
чорний список, то не бачити тобі навчання, як власних вух”. –
Ну, воно так і було – прийняли мене з п’ятої спроби. Та й проскочив
якимось чудом. Мабуть, у списку не додивились. Коли ж схопились, почали
тиснути, щоб переводився на заочне. Довго я опирався, але ж...
Провчившись два роки на стаціонарі, перевівся. Маленький зелений
„Кобзарик” завжди був зі мною. Я читав і ділився думками з
однокурсниками. Донесли, – із сумом згадує Андрій Львович. ОБРАЗА НА ЖІНОЦТВО 1975-го
поїхав працювати на будівництво на північ Росії. Тоді вже був
одружений. Дружину не міг забрати з собою, бо в тих краях дуже холодно.
Цілий рік 60–70 градусів морозу. Вона не сприймала такого сімейного
життя, тому розлучились. Коли повернувся із заробітчанства в Україну,
оселився в Ліплявому, поближче до Києва. Надіявся продовжити навчання і
працювати в газеті. На жаль, надії не виправдались. Одружився
вдруге, жінка приїхала із Закарпаття в село на заробітки. Почали
будувати хату, але сімейне життя не склалося й цього разу. Вона виїхала
з дітьми в Західну Україну. Андрій залишився самотнім. – Важко
самому, – зізнається чоловік. – Розсердився я на все жіноцтво, та й
живу холостяком. – Тяжко зітхаючи, чоловік продовжує розповідати: –
Жінці природою закладено знати три „К”(німецькою): „кіндер” – діти,
„кюрхен” – кухня, „кірхен” – церква. Ці три „К” не зможуть без жінки.
Чоловікам не вистачить сил повноцінно жити й працювати без надійного
тилу. От як я. Після розпаду Союзу – безробіття. У колгоспі по
півтора-два роки не давали зарплати. Старезна хата розвалювалась. Щоб
вижити, почав вирощувати кіз, продавав молодняк. Сметана, сир, м’ясо
були з власного господарства. – Із козами я благополучно пережив ті важкі часи, а то пропав би без рідні, – розповідає Андрій Львович. У
нього троє дітей – дві доньки і син. З однією дочкою іноді листується.
Якось написала батькові, що хоче виїхати до Америки, бо там краще
живеться. Батько важко пережив такий непатріотичний вчинок... БУДІВЕЛЬНИК БЕЗ ОСЕЛІ Зараз
у пана Старанка поголів’я з двадцяти кіз. Особливий догляд за ними
забирає увесь вільний час. Ось уже вісімнадцять років без вихідних
Андрій Львович працює в козівництві. Перечитав безліч літератури з
технології вирощування цих тварин. Увесь рік він їх випасає, не
заготовляючи корму навіть на зиму. Улітку пасе їх і вдень і вночі. Його
кози належать до найпродуктивнішої породи „біла заанинська”, яка
завезена зі Швеції. За радянських часів, щоб дістати таке козеня,
потрібно було три роки стояти в черзі. Андрій Львович стверджує,
що козине молоко – цілюще, здатне вилікувати навіть відкриту форму
туберкульозу. Рекомендує лікуватись природними дарами; багато випадків
підтверджують ефективність такого способу. Самітник вживає
здебільшого молочні продукти, а картоплі не їсть. Вона йому не до
смаку. Городини майже не має, обробив маленький клаптик землі, а решта
– піщаний неродючий ґрунт. Раніше чоловік жив у землянці,
обкладеній цеглою, але вона завалилась. Зараз він до ночі пасе кіз, а
потім іде ночувати на квартиру до односельчан. Так планує пережити
зиму. Андрій Львович мріє власноруч побудувати оселю. Опанував усі
будівельні спеціальності. Вік уже пенсійний – отже, платитимуть якусь
копійчину. Незабаром хоче зосередитись на бджільництві. Але, мабуть, ще
довго вирощуватиме кіз. – Золото та худоба, а пам’ятника їй досі
не має. Навіть капусті є пам’ятник у Голландії... – з легким сумом
говорить „пустельник” із Ліплявого.
В Черкаській області проживає понад 20 тисяч ВІЛ-інфікованих людей, з них в Черкасах - близько 8-10 тисяч. Це неофіційні, але наближені до реальної картини поширення ВІЛ, дані Черкаського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Про те, якими темпами насправді поширюється у нас епідемія ВІЛ, журналісти дізналися 23 листопада, на засіданні Черкаського прес-клубу реформ, присвяченому Всесвітньому дню боротьби зі СНІДом, що відзначатиметься 1 грудня.За словами лікаря-епідеміолога Черкаського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІД Михайла Грищенка, починаючи з 1996 року, лікарі-епідеміологи щоріч фіксують значне зростання темпів поширення ВІЛ-інфекції - як на Черкащині, так і в Україні загалом. За офіційними даними, в Україні нараховується більше 70 тисяч ВІЛ-інфікованих. Та насправді ця цифра в декілька разів більша. Михайло Грищенко констатував, що ВІЛ-епідемія має молоде обличчя - близько 80% всіх інфікованих – саме молодь. І, хоча їй відомо про шляхи передачі ВІЛ-інфекції та про засоби захисту, але статистика засвідчує ігнорування цих знань. Черкаська область за інтенсивністю захворювання займає 9 рангове місце в державі. Станом на 10 жовтня, в області офіційно зареєстровано 2301 ВІЛ-інфікованих (172 на 100 тис. населення), народилось від ВІЛ-інфікованих матерів 287 дітей, 293 особи захворіло на СНІД, в т.ч. дітей - 17, з яких 198 померло (дітей серед них – 11). На диспансерному обліку знаходиться 1642 ВІЛ-інфіковані особи (122,7 на 100 тис. населення), в т.ч. дітей – 122, хворих на СНІД – 94 особи (7 на 100 тис. населення), з них 6 - діти.На думку Михайла Грищенка, основною "рушійною силою" поширення епідемії стало ін’єкційне споживання наркотиків, яке швидко поширювалось у країні з середини 90-х років. Поступово ВІЛ із середовища наркоспоживачів став поширюватись на їхніх статевих партнерів, що призвело до зростання кількості інфікованих вагітних та народжених ними дітей. Сьогодні шлях передачі ВІЛ складає : 33,3% - ін’єкційним вживанням наркотиків; 45,8% - статевим; 20,4% - від матері до дитини. В подальшому статевий шлях передачі буде зростати і стане провідним у поширенні ВІЛ. Україна є лідером Європи за темпами поширення епідемії ВІЛ/СНІД та за кількістю уражених епідемією ВІЛ/СНІДу. За оціночними даними, поширеність ВІЛ серед дорослого населення в Україні на кінець 2005 року становила 1,46 % - це означає, що близько 344 000 осіб віком від 15-49 років живуть з ВІЛ. За даними Українського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, в Україні станом на 1 жовтня офіційно зареєстровано 70 155 осіб, які знаходяться на диспансерному обліку з діагнозом ВІЛ-інфекція, з діагнозом СНІД – 6 812.За словами голови черкаського обласного відділення "Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД" Олени Стрижак, цього року в Черкасах вчетверте відзначатимуть Всесвітній день боротьби зі СНІДом, який члени мережі називають Всесвітнім днем солідарності з ВІЛ-позитивними людьми. Цього року Всесвітній день боротьби зі СНІДом проходитиме під гаслом "Живи!". Цей девіз спрямований як до ВІЛ-позитивних, так і до ВІЛ-негативних людей. Для ВІЛ-позитивних людей – це заклик не впадати у відчай, знаходити радість у кожній миті життя, вияв підтримки і розуміння. Для ВІЛ-негативних – заклик дорожити життям, заклик уникати небезпечної поведінки, заклик разом протидіяти епідемії. Уряд також мусить підтримати цей девіз, сказавши «Живи!» і зробивши все залежне від нього, щоб люди жили, а не вмирали. А також, цей заклик має привернути увагу суспільства та представників влади до епідемії ВІЛ/СНІД у нашій країні, нагадати про те, що ця проблема стосується кожного, а байдужість до неї може стати причиною смертей ще десятків тисяч людей.За словами фахівця обласної організації Червоного Хреста, обласного координатора програми „Зменшення рівня стигми та дискримінації щодо людей, що живуть з ВІЛ через інформування, консультації та формування активної громадської позиції в суспільстві та ЗМІ” Юлії Коваленко, необхідно проводити масштабну інформаційну кампанію серед молоді. Особливо - в сільській місцевості. З досвіду вже проведеної інформаційної роботи, Юлія Коваленко зазначила, що сільська молодь не знає елементарних речей: ні що таке ВІЛ-інфекція, ні що таке СНІД, вона менше поінформована про шляхи передачі ВІЛ/СНІДу. А ВІЛ-позитивні люди взагалі вважаються небезпечними, яких потрібно виселити з України. Тому головна мета програми обласної організації Червоного Хреста – інформаційна і просвітницька робота з сільською молоддю.Черкаський прес-клуб реформ Читати...
0 
0
