Вiзитна картка мiста - Чернеча гора. Цьому куточку землi судилося стати вiдомим усьому свiтовi. Тут, пiд високим курганом, поховано видатного українського народного поета i художника Тараса Григоровича Шевченка, вiд iменi якого гору називають Тарасовою.Колись давно полонили поета мальовничi заднiпровськi далi. Вiн мрiяв оселитися тут, збудувати хату, посадити садок, невтомно працювати i "померти на Днiпрi, хоч на малесенькiй горi..." Та не судилося збутись мрiям Шевченка. Помер вiн у Петербурзi, i лише пiсля смертi, вiчний спокiй знайшло його серце у канiвськiй землi. Друзi i рiднi виконали його поетичний заповiт:Як умру, то поховайтеМене на могилiСеред степу широкогоНа Вкраїнi милiй,Щоб лани широкополiI Днiпро, i кручiБуло видно, було чути,Як реве Ревучий...Не раз, як царська, так i радянська влада, враховуючи величезний вплив вольнолюбивої поезiї Шевченка на народ, намагались заборонити гiдне вiдзначання його ювiлеїв, досягаючи проте протилежного результату, викликаючи протест проти дiй уряду. Не зважаючи на iмперську сваволлю, Україна пам'ятала свого вiрного сина, який став символом нескореностi українського духу, справжньою нацiональною святинею.Тарасову гору вважають українською меккою, а до святих мiсць завжди йшли пiшки, тому на макiвку Тарасової гори ведуть високi сходи. Ними в урочистому мовчаннi пiднiмаються до могили Шевченка вдячнi нащадки, шанувальники творчостi поета, прихильники його таланту.Тарасова гора сьогоднi - культурно - iсторична пам'ятка свiтового значення, державний музей - заповiдник. Вiн включає могилу Шевченка з пам'ятником; лiтературний музей, експозицiя якого знайомить з поетичними й малярськими роботами генiального митця, допомагає збагнути джерела його творчостi; першi пам'ятники на могилi поета, хату з "Тарасовою свiтлицею" - першим народним музеєм Шевченка; архiтектурно - меморiальний комплекс; могилу вiрного xранителя Шевченкової гробницi - Iвана Ядловського, який 50 рокiв доглядав за могилою поета, та заповiдний парк площею 25 га.На пiвдень i заxiд вiд Тарасової гори на пагорбаx, покраяниx найгустiшою в Європi мережею ярiв, шумлять вiковiчнi, переважно, дубовi i грабовi лiси, якi в цьому районi мають важливе грунтозаxисне i водооxоронне значення. Це - володiння Канiвського державного заповiдника, який є науковою базою Київського державного унiверситету.Особливiстю Канiвського заповiдника є те, що серед заповiдникiв України тiльки вiн мiститься у зонi лiсостепу, на якiй розташована третина територiї нашої держави. Крiм того, знаxодиться вiн у густозаселеному районi. Порiвняно невелика площа заповiдника - це своєрiднi легенi Канева. Чисте повiтря i вiдповiднi клiматичнi умови, понад 2.000 сонячниx годин на рiк роблять наше мiсто курортною перлиною Поднiпров'я. Канiв розташований на гораx, що порiвняно невисокi: найвища вiдмiтка - 245 м над рiвнем моря, але за морфологiчною будовою це справжнi гори. Тягнуться вони вузькою смугою вздовж правого берега Днiпра майже на 70 км, пiдступаючи бiля Канева до самої води. Утворились вони ще у дольодовиковий перiод в результатi складних геологiчних процесiв. У Х ст. невiдомий автор "Всесвiтньої географiї" назвав їх Руськими горами, а у сучаснiй спецiальнiй лiтературi вони звуться Канiвсько - Мошногiрським кряжем.Канiвськi гори - скарбниця багатьох корисних копалин: гiпсу, крейди, вапняка, пiсчаникiв, фосфоритiв, каолинових та вогнетривких глин, пiску, бурого залiзняку. Але промислова розробка гiр не ведеться, бо основна їх частина входить до складу заповiдника.Самобутнiй ландшафт Канiвських гiр - унiкальне явище. Подiбне нашарування гiрських порiд є справжнiм природним "архiвом" для дослiдження цiлих геологiчних перiодiв, а також первiсноi флори i фауни. Три чвертi територiї заповiдника зайнято природним лiсом. У заповiдних лiсах збереглися рiдкiснi та релiктовi рослини. Тваринний свiт налiчує понад 5.000 видiв. Тут ведуться дослiдження за Мiжнародною бiологiчною програмою.На територiї заповiдника є також кiлька iсторико - археологiчних пам'яток рiзних епох. Серед них Мале й Велике скiфськi городища i Княжа гора, археологiчнi знахiдки з якої стали окрасою музеїв багатьох країн свiту: Англiї, Францiї, Польщi, Росiї. Є природничий музей i в заповiднику. Тут переймає вiдчуття стужавiлих у бутовий камiнь столiть: самих тiльки кiсток викопних тварин у ньому налiчувалось до 10.000 (на жаль, експозицiя дуже постраждала в роки вiйни). Гiрськi вiдклади свiдчать, що в незапам`ятну давнину територiя Канiвщини була дном первiсного моря. Мабуть, клiмат тодi був досить теплий, бо дослiдники виявили залишки пальм i рештки крокодилiв. Знайдено тут i зуби акули-кархародона - страшного хижака, який живе тепер у Середземному морi та в Iндiйському океанi.На територiї заповiдника знаходиться могила академiка Миколи Федотовича Бiляшiвського - видатного українського археолога, етнографа i органiзатора музейної справи, а в музеї, який мiститься у будиночку, де вiн жив, вiдтворено меморiальну кiмнату вченого.М.Ф.Бiляшiвський народився в м.Уманi. З дитинства захоплювався збором старожитностей. Навчаючись у 2-й Київськiй гiмназiї, вiдвiдував церковно-археологiчний музей при Братському монастирi, присрастно вивчав експонати, а потiм i сам допомагав їх збирати. Вищу освiту М.Ф.Бiляшiвський здобув на юридичному факультетi Київського унiверситету, але, захопившись iсторiєю, остаточно вирiшив присвятити себе археологiї. Влiтку 1890 року молодий дослiдник вирушає у пiшу розвiдку по правому берегу Днiпра аж до гирла Росi. Виявляє понад Днiпром слiди городищ i поселень, довгi вали i високi кургани. Мiж селами Монастирок i Зарубинцi Бiляшiвський знаходить руїни багатого храму з фресками i рiдкiсними речами, першим обстежує i описує цю пам`ятку для науки. То був лiтописний Зарубський монастир.Бiля Канева М.Ф.Бiляшiвський виявляє дивовижно багату колекцiю старожитностей на Княжiй горi (вона налiчує понад 5.000 експонатiв i поступається в нашiй країнi лише кiлькостi речей, здобутих на територiї Києва) i доводить, що саме тут знаходилось лiтописне мiсто Родень. Проводячи археологiчнi дослiдження на Канiвщинi, Микола Федотович цiкавиться також етнографiєю, записує народнi перекази, легенди, спогади. У 1894 роцi вiн публiкує "Рассказы крестьян с.Пекарей о Т.Г.Шевченко". М.Ф.Бiляшiвський по праву вважається фундатором першого всеукраїнського музею в Києвi. У 1925 роцi дослiдник проводить розкопки на сусiднiй з Княжою Мар`їнiй горi. А в квiтнi наступного року Канiвська земля, вивченню давнини якої вiн присвятив усе своє життя, прийняла його на вiчний спочинок. Поховали його над Днiпром бiля Княжої гори, як вiн i заповiдав.Iнодi тим, хто приїздить на Канiвщину вперше здається, що все це вони вже десь бачили. I це не дивно, бо наше мiсто i його околицi давно стали "зйомочним майданчиком" для багатьох кiностудiй. Тут знято понад два десятки кiнофiльмiв. Кiностудiя iм. О. Довженка знiмала фiльми "Здрастуй, Гнате" (в с. Пекарi), "Лiлея" (с. Бучак), "Дороги йдуть поруч", "Наймичка", "Пiснi над Днiпром", "Поема про море" (с.Селище), "Сон" (с.Степанцi), "Тарас Шевченко", "Українська рапсодiя", а також художнiй фiльм "Звiрте своi годинники", сценарiй якого написала поетеса Лiна Костенко. Студiя "Мосфiльм" - кiнокартини "Багатая невеста" (с.Яблунiв), "Иваново детство", "Илья Муромец", "Капроновые сети", "Крепость на колёсах" (м.Канiв, с.Лiпляве), "Сказание о княгине Ольге". У Лiплявому знiмались також фiльми "Бумбараш" i "Где 42 -й ?", а у с.Литвинцi - чудова кiнокомедiя "Шельменко - денщик" (студiя "Ленфiльм"). Читати...
Спасо - Преображенська церква, побудована у 1727 роцi на мiсцi старої, стояла бiля пiднiжжя гори Московки на правому березi Дунайця, там де тепер будинок банку. Вiдновлювалась двiчi: у 1791 та 1857 роках. Прихожан мала 1.520 душ, а орної та сiнокосної землi - понад 18 десятин. Проiснувала ця церква до 1939 року, тобто 212 рокiв.Окремо слiд сказати про канiвськi церкви. У "Географiї" Бюшинга згадується про 40 канiвських церков. Мабуть, у переважнiй бiльшостi, це були невеликi дерев`янi будiвлi, що вiдносилися до стану домашнiх церков i до початку ХVIII ст. вони вже не збереглися. Крiм Успенського собору у мiстi на цей час залишилось лише двi церкви - Василiвська i Спаська, обидвi дерев`янi, стрункi, трьохбаннi, але дуже бiднi i старi, про що є згадка у вiзитi Канiвського деканату 1746 року.На протилежному, лiвому, березi Дунайця (приблизно де тепер магазин "Ветеран") була ще одна церква - св. Василя. Час заснування Василiвської церкви невiдомий, але як зазначено в тому ж вiзитi Канiвського деканату за 1748 рiк, вже дуже стара i убога. Прихожан вона мала лише 400 душ. Знищила її пожежа 1817 року, пiсля якої залишилась тiльки дзвiнниця "на 4 - х слупах", яка була зруйнована до середини ХIХ ст.Центральна частина мiста була чiтко розпланована, а головнi вулицi утворювали мiськi квартали правильних геометричних форм. Найширшою i, мабуть, найошатнiшою, бо назва говорить сама за себе, була вулиця Дворянська (нинi вулиця Федоренка). Майже паралельно до неї йшла Велика Богуславська (нинi - Ленiна), мiж ними - Нижня (тепер - Боєнка) i ще кiлька дрiбнiших провулкiв. I Дворянська i В.- Богуславська вели на площу з прекрасною назвою - Житня (нинi - Ленiна). З Житньої площi видно було кам`янi монастирськi примiщення, де мешкали монахи та дiяла базилiанська школа.На старовиннiй картi i планi центральної частини мiста, складених у 1808 i 1827 роках (зберiгаються в Держархiвi Київської областi), видiляється ще кiлька великих упорядкованих i щiльно забудованих вулиць. Насамперед - Кляшторна (вiд польського "кляштор" - монастир), що починалася вiд Дворянської десь у районi сучасного училища культури, перетинала В. - Богуславську та вела до монастиря i далi по схилу гори (тепер також вулиця Ленiна). Ще нижче, майже паралельно до Кляшторної, розпочинаючись вiд Дворянської, також перетинала Ратушну площу i збiгала вниз по сучаснiй Воровського вулиця Королiвська. Її перетинали - Полтавська, Днiпровська, Середня.Окраса парку - найдавнiша архiтектурна споруда мiста - собор, закладений 9 червня 1144 року князем Всеволодом Ольговичем в день i на честь його покровителя - св.Георгiя i названий Георгiївським. Близько 200 рокiв тому собор було переосвячено в день Успiння св.Богородицi, тодi i отримав вiн сучасну назву - Успенський.Собор побудовано в кращих традицiях київсько-чернiгiвської будiвничої школи: це - хрестово-купольний шестистовпний храм, найближчих аналогiв якому за стилем i вiком залишилось на Українi лише три (у Києвi i Чернiговi). В ньому виявлено три аркасолi (заглиблення для княжих поховань), якi свiдчать про те, що "храм цей був усипальницею для мiсцевих князiв". В стiнах цього собору перед похованням на Чернечiй горi стояла домовина з прахом Т.Г.Шевченка.В роки "войовничого атеїзму" бiльшовики перетворили собор на соляний склад, згодом вiн використовувався пiд примiщення музею народно-декоративного мистецтва, i лише напередоднi святкування тисячолiття хрещення Русi його було повернуто вiруючим, вiдновлено, освячено, i нинi знову звучать дзвони Успенiї. Нiби про канiвський собор йдеться у прекрасному вiршi поета Вадима Шефнера:Как песня храм струится в высоту...Он рвётся в высь торжественен и строен,Певучей силой камень окрылён.Для бога он иль не для бога строен,Но человеком был воздвигнут он...И ты стоишь на каменном пороге,И за людей душа твоя горда.Приходят боги и уходят боги,Но человек бессмертен навсегда. Читати...
Канiв залишається мiстом-святинею для кожного українця, тому i в добрий час, i в тяжку годину саме до Канева звертали свiй погляд i думи українськi кобзарi. У них забирали все - волю, долю, здоров`я, дах над головою, але так i не змогли вiдняти найголовнiшого - голосу душi. Вони були завжди, скiльки iснує народ,- спiвцi його мрiй, пошукiв, поразок i перемог. Тiльки називались по-рiзному: боянами, бандуристами, лiрниками, кобзарями...Багато було кобзарiв на Українi. Перед останньою вiйною залишилося близько тисячi. (У 30-i роки скликали їх до Полтави i Харкова нiбито на кобзарськi з`їзди. Їхали з радiстю, у вишиванках, у святковiй одежi. I жоден не повернувся). А пiсля вiйни залишилися одиницi. Так намагалися знищити кобзарство- унiкальне й непересiчне явище, що не має аналогiв у свiтi.Саме образ кобзаря, як символ Шевченкової музи, як символ нашого мiста втiлив у бронзу скульптор Кущ - автор в`їздного знаку у Канiв на лiвому березi Днiпра.Каневу пощастило. Тут спiвали бандурист Никон Прудкий i кобзар Гнат Хоткевич. Сюди, до могили Шевченка, десятки рокiв поспiль приїздив кобзар Чуприна, i звучали над Каневом його струни...Родом вiн iз Гарбузина (Корсунь-Шевченкiвський район), але канiвчани вважали його своїм замляком, бо звикли часто зустрiчати в мiстi i на Тарасовiй горi сивочубого довговусого кобзаря, а по смертi вiн став незабутньою легендою в iсторiї мiста.Як i вся його доля, день народження "старця Олекси" не зовсiм звичайний, бо припадає раз на 4 роки- 29 лютого. Юнiсть його пройшла на Донбасi, де працював шахтарем. Там же вперше торкнувся струн кобзи. Вчителем його був незабутнiй П.У.Качан. В роки вiйни через фронти i битви пронiс Чуприна гвинтiвку i кобзу, пройшов з боями вiд Сталiнiнграда до Вiдня. Мав 10 заслужених бойових нагород. Грав i в короткi перепочинки мiж боями, i в госпiталях, i бiля свiжих братських могил.А пiсля вiйни щолiта кожного ранку майже три десятирiччя вiн пiднiмався на високу днiпровську кручу до усипальницi Кобзаря i залишався непорушною скелею в часи руйнацiї української культури. 22 травня 1991 року, коли Тарасова гора зiбрала людський огром для вiдзначення рiчницi перепоховання Т.Г.Шевченка i стала в епiцентрi полiтичних пристрастей тоталiтарної системи, а недопущений до Шевченкової могили 92-рiчний Патрiарх України Мстислав I вiдправляв панахиду бiля пам`ятника-хреста, сама душа України озвалась до нього щемною мелодiєю з пальцiв та струн бандури воiстину народного митця Олекси Чуприни. Тисячi i тисячi людей уперше побачили тодi несхитного Владику, який прихилив колiна перед кобзарем i в щирiй спокутi перед його талантом та жертовнiстю поцiлував йому руку.Незадовго до смертi Олексiй Сергiйович Чуприна заповiв поховати його у Каневi, а кобзу свою передав на довiчне зберiгання у Канiвський музей Шевченка, щоб була вона поряд з кобзами Є.О.Адамцевича, Є.Х.Мовчана, А.В.Красицької. Помер Чуприна на 86-у роцi життя. 10 травня 1993 року його поховали на Монастирку по сусiдству з Тарасовою горою. Читати...
Як найчарiвнiше мiсце на землi сприймався Канiв у 1950-60 роках. На правому березi - зелене пасмо гiр, укритих дрiмучими лiсами, байраками, гаями, садками. На лiвому - безкрая пуща, дiброви, луки, шелюга, верби над озерцями, протоками, затоками i бiлий чистий пiсок, мов золото. А по Днiпру ходили старомоднi пароплави з громiздкими гребними колесами та лопатями.На одному з них, що мав 130 рокiв вiку i був колись власнiстю Симиренкiв-Яхненкiв породожував по Днiпру у 1959 роцi письменник Сергiй Плачинда. Ось як згадує вiн про свої тогочаснi враження: "Таку щедрiсть землi я бачив уперше. I, на жаль, востаннє... Цукровим бурякам було вже затiсно в землi. Їх випирало назовнi, вони терлися один об один, нiби гурт овець, а з їхнiх голiв на осоннi текла патока,... триметрова кукурудза мала по 4-6 качанiв на стеблах,... а соняхи ледь утримували свої пудовi брилi...Чарували тодi... i щедрi базарчики на тихих малолюдних приплавах з розкiшними розсипами яблук, груш, слив, помiдорiв, яєць - курячих, гусячих, качачих. А жiночки i бабусi, охайно вдягненi, спiвучою мовою припрошували до смаженої риби, що духмянiла на весь берег, до ряженочки в глечиках, до сала, селянського сиру, меду, запашної олiйки, пухких пирiжкiв з квасолею, печiнкою, калиною. I все це - за безцiнь. Нинi згадуєш цi базарчики, як далекий сон. Особливо, коли пролiтаєш повз злиденнi сучаснi приплави на гуркотливiй "ракетi".Це був початок iнтенсивного знищення Днiпра, початок будiвництва каскаду Днiпровських електростанцiй. За часом будiвництва Канiвська ГЕС - остання зi станцiй цього каскаду.Про доцiльнiсть її будiвництва ще десятилiттями будуть сперечатися фахiвцi. I, як завжди, в запалi суперечки, виникатимуть радикально протилежнi погляди. Однi вважатимуть, що вiдлiк iсторiї Канева варто розпочинати саме з будiвництва ГЕС, бо вона, нiбито, дала поштовх розвитку мiста. Iншi - що будiвництво електростонцiї, власне, перекреслило цю iсторiю, змiнило звичний ритм життя мiста i типовою забудовою звело нанiвець його iндивiдуальнiсть.Потужнiсть ГЕС - 440 квтг. В Пiвденнiй енергосистемi вона мала замiнити 476.000 квт теплових потужностей i 282.000 т умовного палива. Крiм питань енергопостачання будiвництво ГЕС мало комплексно вирiшити проблеми водопостачання, мелiорацiї, бортьби з повiнню i органiзацiї навiгацiї. У 1964 роцi вiдзначалося 150- рiччя з дня народження ТГ.Шевченка. Як завжли, за часiв радянської влади, гучно i помпезно. На Тарасовiй горi спiвав шеститисячний хор Черкаської областi (для його виступу збудували спецiальний майданчик- спiвоче поле). Спiвали тодi осанну i майбутнiй ГЕС. Перший кубометр бетону в її фундамент було закладено у 1964 роцi саме з нагоди... Шевченкового ювiлею, а 25 вересня 1972 року Днiпро бiля Канева перетнула гребля i на десятки тисяч гектарiв родючої землi розлилася гола, каламутна i холодна пустеля Канiвського "моря", що пiдмиває нинi "гори мої високiї, найкращiї в свiтi", як писав Т.Шевченко.Пiдступнi води "канiвського горя" (як влучно охрестили водосховище корiннi канiвчани) вкрили не тiльки унiкальнi ландшафти, а й цiннi археологiчнi пам`ятки, iсторичнi скарби. Пiд водою опинилась легендарна країна протослов`ян - Артанiя. Пам`ять землi пiшла на дно...Загинула цiла низка славетних козацьких сiл. Вiдомi рядки Шевченка - "нема на свiтi України, немає другого Днiпра..." - були свого часу написанi у с.В`юнище, де нинi - Канiвське море. А поруч були Андрушi, про якi Шевченко згадував у листi "менi тепер здається, що й раю кращого на свiтi не було, як тi Андрушi". Зараз i вони на днi морському.Пiд гнилими хвилями штучного водосховища - Селище, Решiтки... Виселено цiлi села. Знесено хати, церкви. Порубано вiковiчнi лiси. Замiсть них - лише пеньки, що тисячами велетенських струпiв вкрили дно Канiвського "моря".Скiльки трагедiй - особистих, екологiчних, нацiональних, загальнодержавних - принесла на нашу землю ця "будова комунiзму". У вiдплату за наругу над природою, її жорстоке гвалтування прийшла негайна i страшна помста. Крiм багатьох iнших бiд, береги водосховища стали непридатними для лiтнього вiдпочинку, бо нудотний сморiд стоячої води витiснив свiжий подих Днiпра i прибережного рiзнотрав`я, а в самому Днiпрi поступово перевелась риба i у колись "рибному мiстi" якось непомiтно зник рибний магазин... Читати...
Канiв знаходиться на 49 градусi 41 хвилинi пiвнiчної широти i 31 градусi 31 хвилинi схiдної довготи. Клiмат - помiрно-континентальний, помiрно-вологий. Середньорiчна температура- 7,5 градусiв Цельсiя. Найтеплiший мiсяць - липень, найхолоднiший - сiчень. Вiд Канева- 78 км до обласного центру- Черкас i 150 км до столицi України- Києва.У шелестi лип i каштанiвУмитий в ранковiй росiСтоїть над Славутою КанiвВ своїй неповторнiй красi.(Катерина Пiка)Серед неосяжних просторiв України, минаючи мiста i села, тихо несе свої повнi води старий Днiпро. На його високому правому березi привiльно розкинувся стародавнiй Канiв, оповитий переказами i легендами.Канiв. Коротка, звучна i така загадкова назва. Численнi гiпотези про iї походження висувалися вченими - iсториками, мовознавцями, топонiмiстами. Найрiзноманiтнiшi версiї пропонували академiки, професори i мiсцевi краєзнавцi-аматори, але спiльноi думки так i не дiйшли.Дехто гадає, що назва мiста походить вiд назви птаха - канi або канюка, який вiщує грозу. Його лункий голос чути над Днiпром спокон-вiкiв. Деякий час панувала думка, що Канiв названо вiд татарського - "мiсце кровi" чи аварського - "кривавий" через нескiнченнi битви у цьому краї. Назву Канiв пов'язують також з тюркським титулом "хан", i тлумачать як "ханський перевiз". Одна з гiпотез виходить з того, що компонент "кан" - схоже звучить i означае "рiд", "плем'я", "громада" у багатьох мовах (давньогерманськiй,англiйськiй, iранськiй, iндiйськiй), а тому назва Канiв може перекладатися як "родо-племiнне мiсто", тобто вона може бути спадкоємицею назви Родень. А от у перекладi з чеської - основа назви "кан" - значить "вепр", "дикий кабан", а цю тварину шанувало багато давнiх народiв (скiфи, iранцi, японцi, мiкенцi, хетти, прусси, iндiйцi, римляни, греки, а також слов'яни). Вепр був одним iз символiв родючостi, а саме - вологи, води. Отже є прибiчники i у такого прозаїчного пояснення: Канiв - значить Вепрiв. Твердили також, нiби назва Канiв походить вiд рiчечки Канiвки, що колись протiкала в межах мiста. Схожа назва рiчки є й на Полтавщинi - Канiївка.Назви населених пунктiв Канiвцi, Канiвка, Канiвська занесено вихiдцями з нашого мiста не тiльки в рiзнi куточки України, а й на Кубань, до Амуру. Канiвський монастир iснував у Петербурзi. Численнi прiзвища - Канiвець, Канiвиченко, Канiвський, Каневський i тому подiбнi поширенi не лише на Українi, але i у Россiї, Польщi, Чехiї. Зустрiчаються в цих країнах i назви населених пунктiв цiлком тотожнiх нашому Каневу. Є два мiста i троє сiл Канiв, близько десяти сiл Канiвка, фiльварок Канєво та Канимирiв острiв у Польщi, кiлька сiл Каньово i Каньовiце у Чехiї. Їх назви, очевидно, походять вiд власного слов'янського iменi Канiй чи Канимир, що було колись в широкому вжитку в багатьох слов'янських народiв. Традицiя ж давати назви мiстам вiд iмен царiв, князiв чи уславлених полководцiв з iнiцiативи яких вони будувалися була поширена i в давнiй Русi. Прикладом можуть бути Львiв вiд - Лев, Київ вiд - Кий, та iншi, що мають присвiйне значення i закiнчення "-iв". По аналогiї Канiв вiд - Канiй. Але хто увiчнив своє iм'я у назвi нашого мiста - невiдомо. Та чи й буде коли?А тому з року в рiк, iз уст в уста передаються поетичнi легенди, жодну з яких не можна приймати беззастережно. Але скiльки на свiтi легенд, якi живуть довше, нiж де - яка правда! Кожна з них, нiби пензель художника, додає нових барв i вiдтiнкiв до неповторного портрета мiста...Мiста, як люди - у кожного свое обличчя, свiй характер i доля. Канiв залишився осторонь шаленого розвитку промисловостi i зберiг такий привабливий i романтичний ретро-стиль. Читати...
У
1893 роцi в Каневi народився український письменник Олекса Петрович Варава (лiтературний псевдонiм - О.Кобець), а в 1884-у - його брат
Григорiй Петрович Варава, який також трохи писав (лiтературний псевдонiм - В.Стеблик), хоч i не був професiйним
письменником. За покликанням вiн був художником: любив малювати природу,
канiвськi краєвиди (його картина, на якiй зображено Канiв 1915 року
зберiгається у канiвському iсторичному музеї), працював над створенням
експозицiї музею Шевченка, iлюстрував першу книжку О.Кобця "Ряст".
Донедавна
iм`я О.Кобця було майже забуте, в опалi виявились i його твори, хоч писав вiн,
в основному, для дiтей: вiршi, оповiдання, казки, п`єси. Але за радянської
влади кожен, хто виїздив за кордон, оголошувався десидентом i ворогом. Творчiсть
таких митцiв замовчувалась, хто б вони не були: письменники, художники чи
науковцi. Талановитi люди зазнавали утискiв за будь-яку вiльку думку, вiдмiнну
вiд державної. Так трагiчно склалася доля i братiв Варавiв. Олекса Кобець пiд
час другої свiтової вiйни виїхав до США i помер на чужинi "ворогом",
а Григорiй Варава був заарештований i знищений у 1937 роцi пiд час сталiнських
репресiй на Українi i теж вважався "ворогом народу".
Сьогоднi
твори О.Кобця входять до шкiльної програми з лiтератури, його книжки виходять
друком у рiдному Каневi, встановлено лiтературну премiю його iменi, у середнiй
школi N2 створюється музей (сини письменика повернули до Канева сiмейнi
архiви), аби майбутнi поколiння знали, як багато втрачає нацiональна культура,
коли з неї штучно викреслюються талановитi iмена.
Канiв
- батькiвщина лiтературознавця й письменника Костянтина Iвановича Арабажина (1886-1929)- автора п`єс, вiршiв та
праць про М.Лермонтова, Л.Толстого, М.Горького та багатьох iнших письменникiв.
У
1889 роцi в Каневi народився лiтературознавець i критик, єврейський письменник Лойцкер Юхим Борисович - автор ряду
праць з проблем розвитку єврейської лiтератури, монографiй, статей, рецензiй,
лiтературних портретiв письменникiв-класикiв Шолом Алейхема, Менделе
Мойхер-Сфорима.
У
1888 роцi в Канiв приїздить видатний вчений-натуралiст В.В.Докучаєв, якого зацiкавили Канiвськi гори. По їхнiх оголених
кручах, вiн вивчав геологiчну будову правого гористого Днiпровського берега, по
знаменитому другому за величиною на Українi Хмiлянському яру з`ясовував
динамiку процесу яроутворення, складав класифiкацiю та опис грунтiв.
У
1947 роцi в Каневi у центральному парку мiста перепоховано росiйського
письменника А.П.Гайдара. Його творча
спадщина вiдома кiльком поколiнням дiтей, а життєвий шлях тiсно пов`язаний з
Україною, зокрема з нашим мiстом. Тут, ще зовсiм пiдлiтком, воював вiн пiд час
громадянської вiйни, в 14 рокiв командував ротою, у 17 - полком. Плiдна
лiтературна праця Гайдара припадає на предвоєнне десятирiччя - часи жахливих
полiтичних репресiй, коли дитяча лiтература залишалась чи не єдиним острiвцем
духовної свободи. Саме тодi письменник намагався вести вiдверту розмову зi
своїми маленькими читачами. Так народилися "Доля барабанщика" i
"Блакитна чашка". Гайдар далекоглядно передбачав неминучiсть вiйни.
Розумiючи, що нi безальтернативна пiонерська, нi заполiтизована комсомольська
органiзацiї не здатнi виховати свiдомого захисника Батькiвщини, вiн пише
"Казку про Хлопчиша-Кибальчиша i його тверде слово" - твiр, який
зробив iм`я письменника легендарним. У 1939 роцi, звертаючись до
"червонощоких комсомольських ватажкiв", Гайдар писав: "Я готую
вам бомбу пiд пiонерську органiзацiю, бо мене не влаштовує, як вона виховує
пiонерiв". Цiєю бомбою стала повiсть "Тимур i його команда", яка
пропонувала iдею абсолютно нової спiлки i поклала початок так званому
"тимурiвському руху".
На
самому початку другої свiтової вiйни, будучи вiйськовим кореспондентом, Гайдар
загинув поблизу Канева, на лiвому березi Днiпра, де i був похований. А згодом
прах його перенесли в Канiв. Спочатку на могилi письменника лежала тiльки
плита, а у 1953 роцi її замiнили на пам`ятник (автори проекту - скульптор
Рудаков i архiтектор Смєляков).
В
тому ж парку у 1985 роцi на честь 40-рiччя Перемоги над братською могилою
сотень наших землякiв встановлено пам`ятник жертвам другої свiтової вiйни. Це
постать молодої жiнки, що тримає на руках дитя - символ майбутнього. Бiля
пiднiжжя монументу горить вiчний вогонь пам`ятi (автори - архiтектор Стукалов i
скульптор Морз-Усенко), а ранiше ще й постiйно звучала урочисто-скорботна
мелодiя пiснi-реквiєму композитора Є.Долматовського.
В
тойже парк перенесли могилу видатного росiйського актора, головного режисера
МХАТу, театрального педагога, який пiдготував цiлу плеяду талановитих митцiв
сцени - Олександра Павловича Вервiцiоттi
(театральний псевдонiм - Ленський).
Його вихованцями були П.М.Садовський, О.О.Остужев, В.М.Пашенна, В.М.Рижова та
iншi. Вiн працюваав натхненно i самовiддано: створив Новий театр i очолив
школустудiю, ввiв численнi технiчнi удосконалення на сценi i досяг вершин
акторської майстерностi. Вiн любив театр, вiн жив ним, але велич його душi i
таланту не всiм дано було зрозумiти. Серед театрального оточення були i
бюрократи, i заздрiсники, i iнтриганти. Вiн знав це, вiдчував i, як справжнiй
актор, не терпiв фальшi. Маючи сили i здоров`я вiн боровся, а вiдчувши, що
втрачає i те, i друге, заповiв в разi смертi негайно вивезти його тiло з Москви
у с.Селище на Канiвщинi, не влаштовуючи нiяких церемонiй, i поховати у маєтку
Тальберга, близького друга i родича. Мiсце колишнього маєтку i зараз називають
канiвчани Тальберговою дачею.
Ленський
помер 13 жовтня 1908 року, i згiдно його останньої волi поховали актора у
с.Селищi. Похорони були тихими i скромними, таким, як вiн хотiв: без помпи,
промов, вiнкiв, депутацiй, без театру i преси. Все життя вiн не любив показних
почуттiв, лицемiрства i не хотiв, щоб вони супроводжували його в останнiй шлях.
"З Ленським померла душа Малого театру", - писала М.Н.Єрмолова вiд
iменi його колег.
У
1954 роцi могилу Ленського перенесли до Канева i вже тут на кошти театральних
товариств Росiї i України спорудили пам`ятник з барельєфом, лавровим вiнком та
факсимiльним пiдписом актора (архiтектор Г.Саркiсов). Бiографи та
мистецтвознавцi присвятили творчiй спадщинi Ленського кiлька книжок, а поет
Г.Донець написав вiрш "На могилi О.П.Ленського", який закiнчується
такими рядками:
...Спинись, сучаснику, i пом`яни
митця -
Вiн чарував колись людськi серця.
Канiвський
парк поступово став своєрiдним некрополем.Хтось з гостей мiста навiть назвав
Канiв "кладбищем знаменитостей" - стiльки видатних iмен звела сюди
мiнлива доля.
Окраса
парку - найдавнiша архiтектурна споруда мiста - собор, закладений 9 червня 1144
року князем Всеволодом Ольговичем в день i на честь його покровителя -
св.Георгiя i названий Георгiївським. Близько 200 рокiв тому собор було
переосвячено в день Успiння св.Богородицi, тодi i отримав вiн сучасну назву -
Успенський.
Собор
побудовано в кращих традицiях київсько-чернiгiвської будiвничої школи: це -
хрестово-купольний шестистовпний храм, найближчих аналогiв якому за стилем i
вiком залишилось на Українi лише три (у Києвi i Чернiговi). В ньому виявлено
три аркасолi (заглиблення для княжих поховань), якi свiдчать про те, що
"храм цей був усипальницею для мiсцевих князiв". В стiнах цього
собору перед похованням на Чернечiй горi стояла домовина з прахом Т.Г.Шевченка.
В
роки "войовничого атеїзму" бiльшовики перетворили собор на соляний
склад, згодом вiн використовувався пiд примiщення музею народно-декоративного
мистецтва, i лише напередоднi святкування тисячолiття хрещення Русi його було
повернуто вiруючим, вiдновлено, освячено, i нинi знову звучать дзвони Успенiї.
Нiби про канiвський собор йдеться у прекрасному вiршi поета Вадима Шефнера:
Как песня храм
струится в высоту...
Он рвётся в высь
торжественен и строен,
Певучей силой камень
окрылён.
Для бога он иль не для
бога строен,
Но человеком был
воздвигнут он...
И ты стоишь на
каменном пороге,
И за людей душа твоя
горда.
Приходят боги и уходят
боги,
Но человек бессмертен
навсегда.
Бiля
парку знаходиться примiщення колишньої середньої школи iм. Т.Г.Шевченка (зараз
в ньому музей народно-декоративного мистецтва), в якiй у 1939-1940 роках
навчався майбутнiй керiвник молодiжного пiдпiлля в роки вiйни у м.Краснодонi Олег Кошовий. 15 червня 1974 року поряд
зi школою було вiдкрито пам`ятник О.Кошовому (скульптор О.Скоблiков), а на
будиночку, де жила сiм`я Кошових (зараз в ньому лабораторiя райлiкарнi)
встановлено меморiальну дошку. Iм`я О.Кошового носить одна з вулиць мiста.
Щолiта
з усiх кiнцiв України i з Росiї до Канева тяглися сотнi дачникiв, якi наймали
хати i клунi у мiсцевих жителiв i на цiле лiто оселялися у мальовничих
передмiстях. Навiть через багато рокiв по тому на Каневi ще лежав вiдсвiт
благородних особистостей, про чиї дiяння i чесноти переповiдали цiкавим
екскурсантам. I не вшанованих офiцiйною iсторiєю осiб, а саме тих людей, якi
залишили слiд у неписанiй iсторiї мiста, пам`ятали канiвчани.
Серед
них iм`я Гната Хоткевича
(1877-1938)- класика української лiтератури, автора "Камiнної душi",
"Довбуша". Але те, що вiн був ще й класиком новiтнього кобзарства
бiльше знають у США, Англiї, Австралiї, Канадi, нiж в рiднiй Українi. Це тому,
що Г.Хоткевич був репресований i у вину кобзаревi-письменнику ставили
передовсiм його любов до бандури та народної пiснi.
Бурхливим
було життя Хоткевича- прозаїка i драматурга, публiциста i критика, перекладача
i музикознавця, фольклориста i етнографа. Народився Г.М.Хоткевич у Харковi,
закiнчив реальне училище, вступив до технологiчного iнституту. У 1899 роцi його
виключають з iнституту за участь у студентських заворушеннях i за добу висиляють
з рiдного мiста. Опальний студент знаходить дорогу до вiдомого українського
композитора М.В.Лисенка i виступає в його хорi солiстом-бандуристом.
Це
завдяки старанням i мужностi Хоткевича вчений свiт на ХII археологiчному з`їздi
(1902) вперше почув i побачив живих українських кобзарiв, узяв їх пiд свiй
захист. Виголошена Гнатом Хоткевичем доповiдь "Кiлька слiв про бандуристiв
i лiрникiв" бомбою вибухнула серед принишклого залу (її так i не
надркукували у "Працях з`їзду"). Другою бомбою, що вибухнула в залi
пiсля доповiдi Хоткевича, став кобзарський концерт на два вiддiли.
Їх
було всього 9: з охриплими вiд спiвання на ярмарках голосами, надiрваним
здоров`ям, розхитаними нервами, з простими убогими iнструментами. Але це був
справжнiй трiумф українського кобзарства.
Пiсля
поразки першої росiйської революцiї Г.Хоткеквич зазнає переслiдувань i емiгрує
до Галичини. Тiльки 1912 року приїздить вiн до Канева, де в той час жили його
батько Мартин Хоткевич, дружина Платонида Володимирiвна i дiти. У нашому мiстi
вiн писав статтi, рецензiї, займався редакторською роботою. У наступному роцi
лiтературнi справи покликали його до Києва, де, як полiтично неблагонадiйний,
вiн потрапляє за грати Лук`янiвської в`язницi. Пiсля звiльнення знову
повертається до Канева, товаришує з I.Ядловським, подорожує по Днiпру.
Хоткевичу
належить низка чудових творiв для бандури, статтi, книги, пiдручник гри на
бандурi. Вiн був засновником Всеукраїнської державної капели бандуристiв. 1937
року, не зважаючи на похилий вiк, Г.М.Хоткевич був заарештований i у 1938-у -
загинув мученицькою смертю.
Які магазини, а також організації та установи з надання послуг в Каневі нормальні, а які краще обминати десятою дорогою?Свої позитивні враження, зауваження та пропозиції пишіть тут.До речі, Обласне управління із захисту прав споживачів знаходиться в Черкасах, по вул. Крупської, 56 (сусідній від мене кабінет ;)). Чи доводилось вам відстоювати свої права споживача за допомогою цієї та інших інстанцій? Читати...
Сьогодні на обліку Черкаського обласного центру дитячої онкології та гематології ЧООД 230 дітей. Центр має 30 ліжкомісць, з яких сьогодні вранці було зайнято 24. Про це на засіданні Черкаського прес-клубу реформ повідомила завідувач обласного центру дитячої онкології та гематології ЧООД Ірина Іванова. Вона зазначила, що в області щороку виявляється 35 – 45 онкохворих дітей. Найбільше дітей хворіють на лейкемію, у третьої частини хворих зафіксовано пухлину мозку. І. Іванова повідомила, що на Черкащині щороку помирає 15 – 17 онкохворих дітей. Як зауважила дитячий онколог, завідувач поліклініки Черкаського обласного онкодиспансеру Анна Самохвал, найбільше онкохворих дітей у зонах, найбільше постраждалих від аварії на ЧАЕС, зокрема в Тальнівському районі. ІА "Контекст-Черкаси" Читати...
Заборгованість за природний газ, спожитий теплопостачальними підприємствами області 2006 року, становить 11,5 млн. грн., зокрема 8,2 млн. грн. заборгували Черкаси, 1,7 млн. грн. – Умань. Незадовільний стан розрахунків за газ зафіксовано у Ватутіному (49 %), Смілі (60 %), Умані (63 %), Золотоноші (73 %), Каневі (80 %), Черкаській ТЕЦ (69 %), а також у Тальнівському (50 %), Шполянському (64 %), Маньківському (70 %), Звенигородському (71 %) й Жашківському (81 %) районах.Про це повідомили в головному управлінні економіки Черкаської ОДА. Читати...
1 
0
