Про книгу "Канів у ІІ Світовій війні" Буренка І. Н.

На сучасному етапі розвитку вітчизняного краєзнавства, у зв'язку з становленням української державності, докорінно змінилося відношення до епістолярної спадщини нашого минулого. Нині вона сприймається не як додаток до історії російської держави, не як допоміжне джерело його історичних досліджень, а як повновартісне джерело соціальних, економічних, політичних та інших досліджень історії України, що утримує унікальну інформацію, відсутню в інших видах джерел. Особливо активно українські дослідники займаються проблемами періоду II Світової війни, того, що відбувалося на теренах нашої держави. На жаль, на сьогодні в українських архівах надзвичайно мало зберігається документів, які могли б повноцінно розкрити усі аспекти життя нашого народу в окупації. Українські історики і архівісти у 80-х рр. підготували 3 книги збірника документів і матеріалів "Українська Радянська Соціалістична Республіка у Великій Вітчизняній війні." Архівісти ще в той період зазначали відсутність документів, які б відображали життя народу України на окупованих територіях. Тому вони звернулися до громадян з проханням подавати до архівів будь-які документальні свідчення (листи, листівки, афіші, відозви та ін.) з метою формування архівних колекцій.

На мій погляд, автор книги "Канів у ІІ Світовій війні", самотужки зібравши великий фактичний матеріал, який дав змогу висвітлити життя народу під окупантами тільки одного невеличкого району України, вносить вагомий вклад у ті дослідження, які здійснюють професійні історики, соціологи, українознавці.

Книга має своєрідну будову, до неї входять: передмова, в якій автор дає своє бачення цього періоду і пояснює мотиви, що спонукали його до написання саме такої книги. Автор ввів до книги звернення до радянського народу, листи, зібрані у рядових громадян, які берегли їх як, можливо, єдину згадку про своїх дітей, батьків, матерів. Усні спогади тих, хто сьогодні ще є свідком годин лихоліття, страшних людських втрат, економічного руйнування, тяжких фізичних та моральних випробувань, є вагомим доповненням до листів. У книзі немає документів визначних діячів того періоду, немає їх спогадів, - мабуть, чи не вперше пропонується до виходу у світ книжка, яка складається тільки з думок, почувань, болю простої людини. Вагомим доповненням є статистичні дані, як-то: списки розвідників, зв'язківців, радистів, артилеристів, бойових складів екіпажів, бригад, які боролися за Канів, учасників партизанських загонів, що діяли на Канівщині. Читачам буде значимо побачити на старих фото своїх земляків, а комусь, можливо, й своїх родичів. Читаючи книгу, читач прекрасно зрозуміє, відчує й винесе з книги власне бачення того періоду, а в книзі зібрані такі матеріали, що самі собою примушують роздумувати і оцінювати.

Завершується книга післямовою.

Зважаючи на рідкісність інформації, вміщеної в книзі, її громадянської спрямованості і патріотизму, якому сьогодні так мало приділяють уваги при вихованні молодого покоління, вважаю, що книга має бути надрукована.

Національна бібліотека України

імені В. І. Вернадського,

Інститут архівознавства,

зав. відділом археографії,

кандидат історичних наук Кучмаренко В.А.

Передмова

Книга «Канів у ІІ Світовій війні» присвячується рідному місту, ветеранам Великої Вітчизняної війни, а особливо - вчителю-краєзнавцю, жителю м. Канева з 1953 року, допитливій, розумній і великої душі людині – Міхалевичу Адольфу Юрійовичу.

Невблаганна смерть раптово вирвала його з напруженого життя, призупинила плідну працю вчителя і наставника молоді, співавтора нарису “Прохорівка” в книзі “Історія міст і сіл Черкаської області”.

 Адольф Юрійович сам горів і запалював інших. На громадських засадах відмінно виконував доручення партійних, профспілкових, радянських органів міста та напружено займався краєзнавством.

Завдяки листуванню з фронтовиками та матеріалам, зібраним вчителем-краєзнавцем, були створені музеї Великої Вітчизняної війни в школі-інтернаті, школах № 4, № 1, профтехучилищі № 23 м. Канева. Своїми матеріалами надав допомогу при створенні Канівського історико-краєзнавчого музею, який був відкритий у 1991 році, музею Великої Вітчизняної війни у Московській школі № 23, Канівського музею військ МВД (бронепоїзд № 56), брав активну участь у створенні Книги Пам'яті Канівщини.

За активну участь в героїко-патріотичній та пошуковій роботі Радянський комітет ветеранів війни нагородив його 9 травня 1991 року спеціальною відзнакою.

Дана книга - послання із далекого 1941 юному поколінню, тим, хто нині стоїть на порозі життя, про правду найбільш кривавої за всю історію людства війни. На основі матеріалів, зібраних автором та канівськими краєзнавцями Міхалевичем Ю.А., Іщенком М.Є., численних публікацій у пресі, спогадів очевидців військових подій (захисту міста, його окупації та визволення), у формі розповіді відтворюється широка картина подій, що відбувалися у нашому місті під час війни.

У Канівському і Черкаському архівах збереглося мало матеріалів про перебіг подій у Каневі і Канівщині у роки війни, тому автор звернувся до пам′яті жителів міста. Дана історико-краєзнавча праця ставить своєю метою заповнити цю прогалину і є особистим баченням, відношенням автора до подій, які відбувалися у місті у роки війни.

Книга складається з трьох розділів, у яких висвітлюється життя Канева і Канівщини під час війни. У першому розділі подаються військові події, які відбувалися під час відступу наших військ, окупації та визволення міста; у другому – партизанський рух на Канівщині; у третьому – спогади канівчан, живих очевидців цих подій, їх біль і переживання, вивезення їх на примусові роботи у Німеччину, людські долі у вирі подій буремного окупаційного життя.

Бажаю, щоб читач, прочитавши ці нехитрі історії людського життя, задумався над подіями, описаними у книзі, зняв шапку та схилив голову не лише перед визнаними героями, але і перед рядовою людиною, яка у буремні роки зуміла знайти зміст життя, протистояти ворогу і долі, вистояти.

Сподіваюсь, що дана книга буде цікавою громаді міста, Канівщини, усім тим, хто пережив у окупації часи лихоліття, пошуковцям, які працюють над історією нашого міста,  бібліотекам, архівам.

Про автора

Буренко Іван Несторович - дитина війни. Народився у 1943 р. у с. Миколаївці Смілянського району Черкаської області у сім'ї колгоспників. Батько з перших днів війни воював, вийшов з оточення, був у окупації. Коли радянські війська визволили Смілу, пішов воювати і в квітні 1945 року під час штурму Зеєловських висот під Берліном пропав безвісти. З 1947 року Іван Несторович виховувався у дитячих будинках Черкаської області, навчався у ремісничому училищі, і по його закінченні працював слюсарем-монтажником на заводі металоконструкцій у м. Маріуполі. Після служби в Армії працював електриком Шевченківської залізниці, а з 1969 р. – навчався в Уманському музичному училищі. Після його закінчення, у 1972 р., був направлений на роботу викладачем у Канівське училище культури. У 1977 р. заочно закінчив Львівську консерваторію. На сьогодні Іван Несторович, викладач-методист, працює над рядом дослідницьких робіт, серед яких: історико-культурний фольклорний нарис: “Історичні нариси про минуле Канева та Канівщини у фактах, легендах та переказах”; видана книга “Історія Канівського училища культури і мистецтв” та ін.

Від автора

Як казали древні мудреці, життя народу - це відкрита книга історії. Пишеться вона людьми (і тому їм цікава), їх життям: радощами і стражданнями, кров'ю і мужністю, боротьбою ідей, перемогами і розчаруваннями. Вона несе в собі особовий фактор і узагальненість подій, які тісно переплетені між собою. Особливо насичена подіями історія країни в буремні часи, де кожна нація виборює своє право на існування. Одною з них у XX ст. стала ІІ Світова війна, а для нашого народу - Велика Вітчизняна. Поєднання подій, які відбувалися у часи лихоліття у нашому місті, в єдину розповідь, показ суперечностей, які виникали у роки великих потрясінь, - мета книги.

Життя йде вперед, з роками відходять у небуття події, які колись були на вістрі протиріч, учасники або свідки військових подій, - це невідворотно. Але разом із ними відмирає величезний культурний пласт життя нашої держави. Із турботами подій сьогодення відходять у небуття спогади людей, які народилися на початку двадцятого століття, - про ті випробування, які випали на їх долю: відбудова соціалістичного устрою, голодомори, репресії, війни. У цих обставинах життєві долі людей складали собою єдине ціле, життя держави.

Ще живі люди, які пережили окупацію, фронтовики, які захищали нашу Батьківщину, - той устрій, у якому вони виросли, вибудовували і захищали країну. Ті, хто сьогодні живий, у 1941 році були зовсім юними, то була їх бойова молодість, буремне життя. На сьогодні дуже багато слів сказано про війну, фронтовики ревно відносяться до кожної публікації, до кожного факту в її історії, тому що для них це була світла і героїчна молодість, життя у боротьбі, величезні випробування, поразки і перемоги. Це була боротьба із фашистськими загарбниками, де перевірялися усі духовні якості радянської людини, якості, які допомогли їй вистояти у найстрашнішій війні ХХ століття. Фронтовики самовіддано билися за нашу Батьківщину, за власні домівки проти узагальненого нелюда-фашиста. Та навіть у самих учасників війни є особисті думки про різні події як свого життя, так і життя нашої країни, своє бачення його змісту, підкріплене досвідом військових подій, у яких вони брали участь, про долю, яка їх оберігала чи кидала у вир випробувань. І ці спогади зовсім не одностайні. Цим вони і цінні, тому що з особистих думок вимальовується загальна картина життя України та нашого міста у роки війни. Як писав Т. Шевченко, "у кожного своя доля, свій шлях широкий..."

Доля! Скільки роздумів, надій, чекань, скарг і прокльонів злилося в цьому короткому слові! Доля - це невблаганність, що примхлива і непередбачена для жодного зі смертних. Часто це випадок, трагічний або курйозний. Доля погрожує, жартує, сміється, обманює, знущається, рятує або вбиває... Навряд чи була на землі людина, яка рано чи пізно не задумувалася про плин життя, про своїх предків, дідів, батьків і сучасників, щасливу чи нещасливу долю своїх близьких.

Доля! Це джерело несправджених мрій, нездійснених бажань, це відкрита книга людських страждань, каліцтва, хвороб і смертей, які масово відбувалися у роки війни. Вона - як ворог, з яким доводиться вступати в єдиноборство, інколи навіть не вірячи в успіх боротьби, часом вона як помічник рятує у, здавалось би, безнадійних ситуаціях.

Доля! Всепоглинаючий час історії - єдність минулого, сьогодення і майбутнього, це - «час жити і час помирати». І в переломні моменти життя країни усі події, які в ній відбувалися, нещадно відбивалися на долях людей. Тож на сторінках цієї книги ви знайдете все: поразки і розпач, боротьбу і перемоги, злочини верхівки і подвиги простих людей.

У турботах сьогодення ми не завжди бажаємо повертатися до історичних трагедій. Однак пам'ять людська невблаганна. Вона ще й ще раз повертається до гірких подій минулого - за покаянням, за очищенням. Звертається, щоб знати правду, якою б тужною і болючою вона не була, щоб вчитися на помилках, щоб ніколи не повторювалися ті трагічні роки життя нашої держави.

Народ України чимало пережив у XX ст. Революція та громадянська війна, яка забрала мільйони жертв, голод 1921р., колективізація, яка супроводжувалася численними обіцянками на краще комуністичне життя (а з нею - мільйонні репресії працьовитих трударів і селян-власників, яких тоді називали куркулями і середняками). За колективізацією постав голодомор 1933 року, коли, при відносному неврожаї 1932 р. на Україні, колишній житниці Росії і Європи, вимирали цілі сім'ї, села - близько 10 мільйонів людей, які, віддавши своє добро «у державу» (у колгоспи), довірили їй свій добробут і життя (як розповідала моя мати, тоді опухлі люди сім’ями вмирали від голоду, їли траву, цвіт акації, картопляне лушпиння; на колінах жали урожай, тому що не було сил стояти). За ним постав 1937 рік, коли був організований новий терор, знищено передову культурну верхівку українського народу, мільйони були відправлені у табори. Тоді із Канева і району було репресовано сотні людей, які так і не повернулися з ГУЛАГу. Вдумайтеся в ці цифри: за даними європейських істориків, за роки Радянської влади від 1917 до 1953 року (року смерті Й.В. Сталіна) в СРСР було винищено близько 54 млн. людей (див. додатки). На 1953 рік у таборах ГУЛАГу знаходилося більше 12 млн. чоловік. Це - страшний результат комуністичного правління та ідеології.

Із величезними жертвами для українського народу прийшла II Світова війна - найбільш кривава за всю історію людства, основні події якої відбувалися на теренах України. Ви думаєте, що після всього пережитого до війни український народ, який десь глибоко у своїй свідомості виношував ідею праці на себе, ідею незалежності, одностайно виступив проти ворога? Далеко ні. У багатьох містах України, а також і в Каневі та навколишніх селах знаходилися люди, які зустрічали німців-загарбників із хлібом-сіллю, як визволителів. Це був протест певного прошарку суспільства проти устрою, заснованого на ідеї рівності, якої просто не може бути в людському суспільстві, на ідеології, яка супроводжувала людину від дитсадка до старості, на численних жертвах, сподівання на більш достойне життя (досить сказати, що поліцаями були переважно сини або родичі репресованих). І коли організувалася німецька влада, у багатьох людей виникла надія на інше життя, на справдження віковічної мрії відбудови самостійної України. Життя не зупиниш. Людям під час війни потрібно було якось виживати: працювати, годувати сім'ї, ростити дітей. І коли впроваджений силою і підкріплений репресіями соціалістичний устрій був замінений іншим, тотожним, в суспільстві виникла громадянська війна - створилися опозиційні сили, які прагнули повернутися до старого або утвердитися в новому. Також точилася нещадна боротьба за лояльність до нової влади, за те, щоб вчепитися в неї і мати змогу помститися кривдникам, за можливість зберегти своє життя. А коли фоном для цього стали перемоги Червоної Армії на фронтах, це поступово змінювало ситуацію: жорстокішало відношення німецької влади до населення, відбувалася переорієнтація людей на посилення боротьби проти німецької влади.

Про це добре сказав Григорій Богослов: "Все, що робиться недобровільно, крім того, що воно примусове і негарне, ще й нетривке".

Війна. Вона пряма у своїй простоті - потрібно вижити. І людина, яка кожного дня чекає на смерть, звикає до цього стану. Людина, в якої не піднімалася рука вбити будь-яке живе створіння, ставиться у таку ситуацію, коли повинна вбивати, щоб вижити. Хто більше вб’є – той переможе.

Як відомо, у світі найбільша цінність - це людське життя. Тому, що кожна людина - це духовне ціле, де все взаємопов'язано. Це її виховання, моральні переконання, ставлення до життя, це генетичне послання з минулого у майбутнє, в якому акумулюється життя багатьох поколінь, історія свого роду, сім'ї. Це цілий космос! І це все під час війни за одну мить йде в ніщо... У круговерті війни гинули повні сил чоловіки, молоді хлопці і дівчата, єдина надія своїх батьків, які не встигли взнати що таке кохання, сім'я... За дослідженнями деяких сучасних істориків, на одного вбитого ворога припадало 10 (десять!) наших...  Гинули не тільки в боях з німцями, а й від нерозумного керування нашими військами воєначальників, від їх бажання будь-що отримати перемогу. Як казав Й.В. Сталін: «Важна победа, а не ее цена…».

Якось мені розповів один чоловік, що в день Перемоги його батько завжди напивався до безпам’яті. Коли син спитав його чому так, він відповів: «Я був у заградзагонах, які розстрілювали тих, хто не витримував жорстокості бою і повертав назад. Жоден з них не пройшов, усі були розстріляні» (див. додатки 15,16,17).

Надзвичайно відповідальна і важка справа описувати військові події, які відбувалися в Каневі. Багато хто у розповідях зазначає: "Не пам'ятаю, що було вчора, але добре пам'ятаю, що було під час війни. Воно у мене - перед очима ..." І в численних розповідях про оборону міста, країни, життя під чужою владою, коли точилася жорстока боротьба як між нашими і німцями, так і між своїми, постає трагедія народу, народу, якого влада не змогла захистити і залишила напризволяще. Одні, патріоти старого устрою, стихійно збиралися у групи опору, боролися із німецькою владою. А інші, чого гріха таїти, просто виживали, тікали від німців у ближні ліси і, перевдягнені у жіночий одяг, чекали, поки їм жінки принесуть їсти (за переказами, так було у с. Синявка). А деякі (було й таке), зібравшись у групи під маскою партизан, грабували населення, щоб якось прожити.

Були й відверті боягузи. Наведу приклад. Якось двоє військовополонених, яких везли до Німеччини, на станції Миронівка втекли з вагона. Один із них пробрався у с.Потапці до батьків і так був наляканий подіями, що з ним трапилися, що близько 40 років просидів у підпіччі та на горищі не виходячи з хати. З неї він бачив як живе село, але боявся показатися людям. І тільки тоді, коли від його необачності загорілася хата, у селі взнали про нього. Над ним був суд і громада стала дорікати йому: «Наші батьки і сини воювали, багато з них полягло на фронтах захищаючи нашу країну, прийшли в село хворими, каліками, а ти…»  Він плакав і каявся, що з боягузтва спотворив своє життя, але назад життя не вернеш. Засумував, і через деякий час його знайшли втопленого в ставку.

Однак основна маса свідомих громадян організовувалася у підпільні групи опору, йшла у партизанські загони, отримуючи з тилу інструкції, вказівки, зброю. Серед поліцаїв були й такі, яких німецька влада силою змусила служити, і вони допомагали населенню чим могли; а були й ті, що йшли у поліцію, щоб знущатися над людьми, збагатитися. Все було...

65 років пройшло з того часу, змінилося більше 2-х поколінь людей. Все менше залишається людей, які жили в ті роки. Разом із ними зникає цілий пласт життя нашої держави. Прославляючи мужність людей на фронтах, дуже мало, майже нічого не сказано про іншу правду, про життя наших людей у тилу. Чим оцінити життя рядових людей, які з тих чи інших причин були залишені державою ворогу, у яких подвиг - життя під окупантами, які не підкорилися, витримали увесь жах війни, знущання фашистів, їх зверхність і спробу нав'язати свій менталітет, інший життєвий і політичний устрій. То були роки безправ'я і безвладдя, коли життя людини було ніщо і в будь-яку хвилину могло обірватися. Це досить делікатна, болюча, вразлива і мало висвітлена тема, яка до цього часу живе незагоєними ранами в народі, сім'ях, серцях багатьох людей.

Документів, які б описували життя Канева під час війни, в архівах майже не збереглося, і тому мусив звернутися до пам'яті жителів міста. Заглиблюючись у правду життя, яка споконвіку усно передається із покоління в покоління, даною книгою я хочу поповнити відомості про події, які відбувалися в місті, доторкнутися до битих нещадною долею людей Канівщини і Канева, залишити в пам'яті майбутніх поколінь імена загиблих та живих, опис їх життя, страждання, боротьби, право на помилку та просто право на життя.

Читати далі