Іде війна, а я не у війську, як так?

Того дня Вадим, як завжди, приїхав із Ліплявого на роботу до магазину "Добобут" у Каневі. Біля стоянки побачив військовослужбовців ТЦК, які вручали повістки. Пройшов повз - його не зупинили. Повернувся до машини. Посидів хвилину - і сам пішов до них.

А ввечері дружині й матері сказав, що його зупинили в Каневі і вручили повістку.

- В армії я не служив і що це таке - поняття не мав, - розповідає Вадим. - Після отримання повістки пройшов ВЛК і оформив військовий квиток. Із ним зайшов до воєнкома. Він подивився на мене, на новий військовий квиток і сказав: "Ну що, синок, треба служити".

Так Вадим Савченко потрапив до резервної роти. Звідти разом з іншими мобілізованими його відправили до навчального центру на Чернігівщині проходити базову загальновійськову підготовку.

- По дорозі в наш автобус підсів мій односелець Максим Халимоненко. Навчання ми проходили разом, як земляки трималися один одного, - згадує Вадим.

Після навчання дороги земляків розійшлися. Вадима розподілили до 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, Максима Халимоненка - до 110-ї окремої механізованої бригади. 1 серпня 2023 року Максим загинув у бою поблизу Авдіївки…

Коли Вадим прибув у розташування 58-ї бригади, її бійці повернулися на відновлення після боїв під Бахмутом. Новобранця направили до 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Там запропонували кілька військових спеціальностей на вибір. Вадим обрав стрільця-санітара.

- Моя мама все життя працювала медсестрою в лікарні, тож медицина не була мені чужою. Вона багато розповідала і навіть навчила мене робити уколи, коли я був підлітком.

Невдовзі новобранців відправили на навчання за кордон. Під керівництвом інструкторів вони відпрацьовували штурмові дії в різних умовах - у лісі, міській забудові, на відкритій місцевості. Окремим блоком була тактична медицина.

- Іспит із тактичної медицини складали у спеціальному вагончику. Його трясли, світло то зникало, то з'являлося, навколо лунали звуки вибухів. Практично навпомацки треба було знайти "пораненого", визначити характер поранення і надати допомогу. Умови максимально наближали до бойових, - розповідає Вадим.

Іспит він склав успішно. Навчання Вадимові завжди давалося легко: свого часу школу закінчив зі срібною медаллю, будівельний технікум у Ржищеві - з червоним дипломом. Не стали винятком і військові науки.

У вересні 2023 року Вадима разом з іншими бійцями бригади направили на ділянку фронту поблизу Вугледара - у район села Пречистівка. В один із перших днів на шикуванні командир називав прізвища бійців, які мали вирушити на бойове завдання. Серед них прозвучало і його.

- Під ранок ми сіли в машину і поїхали до Пречистівки. Ми мали замінити бійців 38-ї бригади морської піхоти на позиціях між Пречистівкою і Новомайорським. Нас було шестеро. Із усіх тільки командир уже мав бойовий досвід - Вадим Паращук із позивним "Стріла".

Досвідчений військовий навчав молодших бійців і, за спогадами побратимів, передусім дбав про те, щоб зберегти особовий склад. Згодом, у квітні 2024 року, поблизу тієї ж Пречистівки "Стріла" отримав тяжкі поранення, від яких помер у шпиталі. А тоді, восени 2023-го, він вів шістьох необстріляних бійців на позицію.

Перший бойовий вихід Вадима Савченка тривав 10 діб. Між позиціями - близько 200 метрів. Треба було прислухатися до кожного звуку, спостерігати за противником, відбивати його атаки, витримувати мінометні обстріли.

Після першого були інші виходи. На цьому напрямку Вадим провоював близько пів року.

- Піхота - це найважча робота у світі. На позицію заходиш уночі. Кілька кілометрів по глині, з боєприпасами на собі. У дощ, сніг, мороз, відлигу. Потім - тижні у бліндажі з мишами. У мене вони навіть телефон згризли. Грілися ми окопними свічками, щоб ворог не побачив позицію у тепловізорі. Постійні обстріли. Спостерігаєш за противником, відбиваєш його атаки... Я вижив випадково, - говорить Вадим.

Наприкінці березня 2024 року після чергового російського штурму Вадим із побратимами повернувся до бліндажа перепочити.

- Я приліг і раптом відчув нестерпний, різкий, пекучий біль у животі. Пізніше дізнався, що в мене стався прорив виразки шлунка.

Побратими допомогли Вадимові дістатися до контрольно-спостережного пункту, звідти його забрав медевак. Далі - стабілізаційний пункт, потім лікарня, де військовому зробили термінову операцію.

Після лікування Вадим отримав двомісячну відпустку, яку провів удома з рідними.

А потім повернувся на Донбас - до своїх хлопців. Побратими зустріли його борщем і міцними обіймами.

- У піхоту після операції я вже не годився. Тому мені запропонували пройти навчання на гранатометника. Я знову поїхав у Гончарівське, до навчального центру, де мене впізнали мої інструктори. А потім і сам став інструктором - почав готувати бійців нашої бригади.

Нині Вадим продовжує службу у своїй 58-й бригаді - інструктором. Тепер його завдання - передати іншим те, чого самого навчила піхота і бойові виходи.

Полігон бійці обладнали самі, з нуля, намагаючись максимально наблизити підготовку до того, з чим військові зіштовхнуться на фронті.

- Коли я навчаю, розумію: переді мною людина, на яку так само, як і на мене, вдома чекають мати, дружина, діти. Я знаю, що таке зайти на позицію вперше. Тому хочу, щоб мої знання і досвід підвищили шанси кожного конкретного бійця повернутися додому живим і неушкодженим.

А вдома, у Ліплявому, на Вадима чекають дружина Ольга, 14-річний син Михайло, 12-річна донька Катерина і мама Тетяна.

До війни Вадим був будівельником - зводив житлові будинки, дитячі садки, торгові центри. У нього була професія, родина, дім, звичайне мирне життя. Коли в країну прийшла війна, він не став чекати, доки його покличуть: сам підійшов по повістку і пішов захищати те, що було для нього найдорожчим, - свою сім'ю, рідне село, свою землю і країну.

Він пройшов піхоту, бойові виходи й операцію, повернувся до своїх побратимів і сьогодні готує до війни інших. Тепер його відповідальність - не лише самому виконувати свій обов'язок, а й передати власний бойовий досвід тим, хто завтра триматиме позиції.

Марія ГЛАМАЗДІНА

Джерело: Дніпрова зірка