Церкви, які пережили Батия і радянські склади: 9 старовинних соборів Черкащини, які варто побачити

На Черкащині можна побачити дерев’яні козацькі церкви, католицькі костели, величні барокові споруди та храми, що вирізняються нетиповою для регіону архітектурою. Чим ці храми особливі? І що спільного в історії багатьох із них? Про це — далі в матеріалі “18000”.

Канівський собор, де відспівували Тараса Шевченка

Канівський собор — найдавніший храм Черкащини, що зберігся донині. Його збудували ще у 1144 році за наказом правнука Ярослава Мудрого — князя Всеволода. Давня назва собору — церква Святого Юрія. Він був прикладом тогочасної візантійської архітектури Русі. 

Під час монгольської навали на Південну Русь у 1239—1240 роках Канів зруйнували війська хана Батия. Церква тоді вціліла лише частково і багато років стояла понівеченою. Ймовірно, через три сотні років її відбудували, і церква згодом стала прихистком для містян вже під час набігів татар. Про значення і цінність церкви в часи козацтва свідчить такий факт: тіло гетьмана Івана Підкови, якого стратили 1578 року у Львові, викрали й забрали до Канева. Сюди ж, у монастир, що стояв при церкві, 1582 року на довічне ув’язнення заслали гетьмана Якова Шаха. У 1602 році у канівському монастирі, ймовірно, поховали й козака Самійла Кішку. 

У 1678 році Канів знову зруйнували: цього разу турки. Разом з містом знищили й церкву. Її відновили лише через 150 років: тепер вона набула рис українського бароко і в такому ж вигляді збереглася донині. До 700-річчя, у 1844 році, церкву оголосили соборною. Канівський собор відтоді має ім’я Успіння Божої Матері. 

Саме в Успенському соборі відспівували Тараса Шевченка. Після смерті у Петербурзі прах Шевченка привезли до Канева. З 20 до 22 травня (за старим стилем — з 8 до 10 травня) домовина Шевченка стояла в соборі. І саме звідси її віднесли на Чернечу гору, де й поховали.

З приходом радянської влади собор закрили, а в приміщенні зберігали зерно. У 1972—1990 роках тут діяв музей народного декоративного мистецтва. А у 1992 році відреставрований собор передали громаді УПЦ (МП). 2003 року московський патріархат отримав право власності на собор. Та у 2024 році суд зобов’язав УПЦ (МП) повернути собор державі.

У серпні 2024 року парафіяни собору перейшли до Православної церкви України. Успенський собор тепер — у складі Шевченківського національного заповідника. У травні 2025 року його передали ПЦУ.

Іллінська церква у Суботові: храм 1653 року з каменю татарської мечеті

Іллінська церква у Суботові розташована поблизу садиби Хмельницьких. Саме у Суботові народився гетьман Богдан Хмельницький, а у часи, коли Чигирин був столицею Козацької держави, Суботів був заміською резиденцією гетьмана. Він наказав звести церкву вже наприкінці життя. За даними Державного архіву Черкаської області, її збудували у 1653 році з каменю, який брали зі зруйнованої татарської мечеті в околицях Суботова. Церква побудована у стилі українського бароко. 

Гетьман помер у 1657 році. Хоча точного місця поховання, як і свідчень очевидців, виявити не вдалося, саме Іллінську церкву традиційно вважають місцем поховання Богдана Хмельницького. Про це йдеться у статті краєзнавиці Надії Кукси “Місце поховання гетьмана Богдана Хмельницького: історичні відомості, народні джерела та історичні фальсифікації”. У цій же статті вона пише, що “конструкційні особливості святині та місце її розташування вказують на те, що зводилася вона як усипальниця”.

У першій половині 19 століття храм занепав, і його навіть планували розібрати. Зберегти споруду вдалося завдяки священнику Роману Орловському, який служив у Суботові з 1851 року. Він домігся проведення реставраційних робіт, які розпочалися 1862-го. У 1869 році відновлену церкву освятили. 

Церква діяла до 1917 року. Впродовж 1929—1941 років там були сільський клуб і зерносховище. У 1941 році з приходом нацистських військ богослужіння відновилися ще на двадцять років. Згодом у будівлі створили пропагандистський музей Хмельницького. 

Після цього церкву реставрували ще декілька разів, приурочуючи це до дат підписання Переяславського договору. Востаннє церкву реставрували у 2006–2009 роках. Тоді ж зробили символічний мармуровий надгробок Богдана Хмельницького та іконостас, характерний для доби Богдана Хмельницького.

Троїцька церква в Пугачівці: дерев'яний храм 1761 року з дубових брусів

Троїцьку церкву в Пугачівці збудували у 1761 році. Це дерев'яний храм — типовий для нашого регіону — належить до Наддніпрянської архітектурної школи. Попри те, що таких церков на Черкащині колись було багато, зараз, ймовірно, їх залишилося дві. Ще одна подібна церква розташована у селі Корнилівка. 

Троїцька церква в Пугачівці зведена з тесаних дубових брусів. Спочатку церква складалася з трьох зрубів (бабинця, нави та вівтаря), а дзвіниця стояла окремо. Кожен зруб мав власну верхню частину, а разом вони утворювали характерну для української дерев’яної архітектури триверху композицію. У 19 столітті до вівтарної частини добудували ризницю та дияконник, а у 20 столітті — бічний вівтар. Дзвіницю з'єднали з храмом притвором, і споруда стала хрестоподібною. У 1980-х розібрали дзвіницю храму. Під час тієї ж реставрації два верхи церкви покрили ґонтом, а центральний залишився наполовину обшитим дерев’яними дошками — закінчилося фінансування.

У 2024 році дерев’яну Троїцьку церкву в Пугачівці внесли до переліку пам’яток культурної спадщини національного значення. А у вересні 2025 року Черкаський окружний адміністративний суд задовольнив позов прокуратури та зобов'язав Черкаську ОДА вжити заходів для оформлення права державної власності на храм.

Храм 1738 року в Корнилівці, де зберігся давній розпис

Спасо-Преображенську церкву в Корнилівці збудували у 1738 році. У Черкаській єпархії Православної церкви України її називають “найстарішою на Корсунь-Шевченківській землі й єдиною уцілілою від знищення під час політики войовничого радянського атеїзму”. Храм є оригінальною пам'яткою народної архітектури Середньої Наддніпрянщини. Це дерев'яний храм хрестоподібної форми. Його центральний зруб має восьмигранну форму, до нього прилягають менші зруби. У 19 столітті до церкви добудували дзвіницю. 

Усередині церкви зберігся давній настінний розпис.

У Черкаській єпархії ПЦУ пишуть, що за радянської окупації храм плюндрували: “... його використовували як клуб, колгоспну комору, склад отрутохімікатів тощо”. Нині Спасо-Преображенська церква має статус пам'ятки архітектури національного значення. У березні 2024 року церковна громада вийшла зі складу УПЦ московського патріархату, а у серпні 2025 року суд зобов'язав Черкаську обласну військову адміністрацію вжити заходів для оформлення права державної власності на храм.

Троїцька церква в Драбівцях: як реставрація зробила її схожою на галицьку

Троїцьку церкву в Драбівцях збудували у 1794 році. Це дерев'яний тризрубний храм, який також мав типовий для нашого регіону вигляд. Церкву неодноразово перебудовували та переносили. Востаннє її перенесли у 1905 році. Під час останньої реставрації 1989–1990 років церкві намагалися надати первісного вигляду. Винятком стала мурована ризниця, а також особливо помітне, нетрадиційне для дерев'яної архітектури регіону, ґонтове покриття. Це пояснюють тим, що проєкт реставрації розробили львівські фахівці з інституту "Укрзахідпроектреставрація" і надали Троїцькій церкві у Драбівцях недоречний вигляд галицької церкви.

У Драбівцях колись діяла ще одна дерев'яна церква XVIII століття — Миколаївська. Її перевезли до музею просто неба “Козацький хутір” у Стецівці. 

Троїцька церква залишилася в селі й має статус пам'ятки архітектури національного значення. У жовтні 2025 року суд зобов'язав сільську раду укласти охоронний договір на пам'ятку.

Читайте також. Вітряні млини Черкащини: історії тих, що збереглися до нашого часу.

Спасо-Преображенська церква в Мошнах: понад 20 бань і 44-метрова дзвіниця

Спасо-Преображенську церкву в Мошнах збудували на замовлення графа Михайла Воронцова на місці старого дерев’яного храму. Для цього завдання Воронцов запросив вже відомого на той час італійського й одеського архітектора Джорджо Торрічеллі (дещо схожою на церкву в Мошнах є церква у Ялті, яку Торрічеллі спроєктував раніше). Церкву у Мошнах звели у 1839 році. Наступного року — освятили. Світлана Бєляєва у своїй статті пише про нехарактерний для православних храмів стиль церкви, “а саме — романтичне поєднання східних мотивів і тюдорівської готики”. Дослідниця також вирізняє в архітектурі споруди елементи православної, католицької та мусульманської традицій.

Церква має хрестоподібне планування, понад 20 бань і 44-метрову дзвіницю, розташовану над входом.

У 1926 році храм отримав статус архітектурної пам’ятки. Це допомогло зберегти його після спроб знищення за радянської влади. Під час німецької окупації в церкві облаштували табір для військовополонених, а згодом — стайню. Після Другої світової війни споруда тривалий час залишалася занедбаною. Останню реконструкцію завершили у 2009 році.

У січні 2024 року релігійна громада церкви ухвалила рішення про перехід до Православної церкви України. Однак фактично увійти до храму віряни змогли лише 16 листопада 2025 року. Тоді в Черкаській єпархії ПЦУ повідомили про аварійний стан споруди. За їхніми словами, протягом попередніх 30 років у церкві не проводили комплексного ремонту. На даху проросла верба, а стан дзвіниці та башт викликав занепокоєння.

Храм графа Воронцова в Городищі за проєктом Джорджо Торрічеллі

Як і церкву в Мошнах, Михайлівську церкву в Городищі збудували коштом графа Михайла Воронцова у 1844 році. Городище у той час належало йому. Архітектором став вищезгаданий Джорджо Торрічеллі. Як і у випадку з церквою в Мошнах, неоготична будівля городищенської церкви зовні не схожа на православну. Вона більше нагадує західноєвропейську кірху або костел.

Ще однією цінною особливістю Михайлівської церкви в місті Городище є її внутрішнє оздоблення: на стелі церкви зберігся розпис 19 століття “Страшний суд” площею понад 100 квадратних метрів.

У 1973 році церкву взяли на облік як пам’ятку архітектури місцевого значення, а у 1979-му внесли до переліку пам’яток архітектури, що перебували під охороною держави. У 1989 році приміщення храму після реставрації передали общині Городищенської РПЦ та дозволили проводити там богослужіння.

У травні 2018 року за УПЦ (московського патріархату) зареєстрували право приватної власності на будівлю церкви. Однак у 2025 році суд визнав таку реєстрацію незаконною. Господарський суд Черкаської області задовольнив позов прокуратури та зобов’язав релігійну організацію повернути Михайлівську церкву державі. Нині храм має статус пам’ятки архітектури національного значення.

Костел в Умані, де замість спортбази відкрили картинну галерею

Історія уманського костьолу розпочалася ще у 1748 році. Тоді на місці старого польського кладовища збудували дерев’яний костел Святого Антонія. Під час Коліївщини у 1768—1769 роках гайдамаки пошкодили споруду.

У 1780 році за ініціативи Станіслава Потоцького на тому ж старому кладовищі розпочали зводити вже мурований храм. Однак будівництво припинилося на 40 років ще після закладання фундаменту. Про це нам розповів черкаський історик Василь Мельниченко.

Лише у 1820 році, продовжуючи справу батька, будівельні роботи продовжив і через шість років завершив Олександр Потоцький. У 1826 році храм урочисто освятили. А вулицю поблизу споруди назвали Костельною. 

Польський костел був потрібен місту, адже в Умані того часу було багато поляків. Надія Суровцова у своїх “Спогадах” пише про “високий культурний рівень уманських поляків”, а також пише, що поляки-католики трималися окремо. Після революційних подій і встановлення радянської влади частина польської громади виїхала з Умані. Костел припинив роботу у 1934 році. Із закритого костелу зняли хрести і розібрали дві вежі. Цвинтар знесли. У 1936 році тут відкрили виставковий зал Соціально-історичного музею, а згодом костел використовували як складське приміщення.

Наприкінці 1960-х років Надія Суровцова разом з іншими місцевими культурними діячами почала домагатися створення в Умані картинної галереї. Тоді в костелі планували облаштувати спортивну базу. Однак завдяки ініціативі Суровцової у березні 1974 року тут відкрили галерею.

У листах до Миколи Бажана вона писала: “В  Умані  живе  покоління.  Живе  і  вже  майже  доживає,  не побачивши  в  житті  ні  картин,  ні  репродукції,  не  почувши  слова  про  них”.

За словами історика Василя Мельниченка, у роки незалежності костел хотіли повністю передати вірянам, однак через фінансові труднощі це зробити не вдалося. Від 1995 року будівля має подвійне призначення: протягом тижня тут працює музейний виставковий зал, а щонеділі та у великі релігійні свята відбуваються римо-католицькі богослужіння.

Із 1998 року ведуться проектно-дослідницькі роботи з відновлення втрачених елементів приміщення костелу —  веж і бань із хрестами. Костел Успіння Пресвятої Богородиці має статус пам’ятки архітектури національного значення.

Церква-ротонда в Лебедівці: круглий храм 1843 року

Церкву Святої Олександри збудували у 1843 році коштом місцевого поміщика Порфирія Красовського на місці старого дерев'яного Успенського храму. Споруда виконана в стилі пізнього класицизму й має незвичну для православних церков форму ротонди — круглої центричної будівлі з куполом. Фасади храму прикрашають три портики з колонами тосканського ордера та трикутними фронтонами. В інтер'єрі збереглися елементи ліпного декору та монументального живопису.

На саморобній табличці біля церкви вказано, що колись тут діяла церковно-парафіяльна школа, а поблизу, на місці нинішньої будівлі дитсадка, було кладовище. У довоєнні роки радянської окупації церкву закрили, а з приходом німців у 1941 році — відкрили знову. У 1957 році церкву закрили знову, а приміщення використовували для зберігання зерна. 

У 1979 році постановою Ради Міністрів УРСР церкву в Лебедівці внесли до списку пам'яток архітектури Української РСР,  що перебувають під охороною держави. У вересні 2025 року Черкаський окружний адміністративний суд задовольнив позов прокуратури та зобов'язав Черкаську ОДА вжити заходів для оформлення права державної власності на церкву. 

Від УПЦ МП до держави: що об'єднує історію старовинних храмів Черкащини

Історія багатьох із цих храмів має спільну рису: протягом тривалого часу вони перебували у власності або користуванні релігійних громад УПЦ МП. Після початку повномасштабної війни прокуратура почала через суди домагатися повернення історичних храмів у державну власність.

Одним із перших таких випадків став Успенський собор у Каневі: після звернень місцевих жителів і Шевченківського національного заповідника у 2023 році прокуратура подала позов про повернення храму державі. Згодом повернули й інші історичні храми, але ще не всі. Та все ж це дає надію на те, що пам’ятки архітектури, культурну спадщину України вдасться зберегти як від російського впливу, так і від забуття та руйнування.

Ірина Ямборська