Найменшого прийомного сина Спартака в подружжя Святеликів із Канева намагалися відсудити батьки-самозванці, не гребуючи навіть спробами викрадення Маючи двох власних дітей та онука, подружжя Святеликів нині виховує ще й чотирьох прийомних: Спартака, Сергійка, Ігоря та Іринку.
/У боротьбі за Спартака подружжю Святеликів довелося пережити 20 судів. Нині Спартак (крайній зліва) живе в повноцінній родині разом із прийомними братом Ігорем та сестричкою Іринкою/
– Першим узяли Спартака. Власне, він і наполіг на подальшому поповненні родини, – сміється Тетяна Святелик. – Не можна сказати, що він улюбленець сім’ї, проте в цього хлопчика ми з чоловіком вклали свої душі.
Доки розмовляємо з мамою, Спартак крутиться навколо, жваво спілкується з дітьми. Навряд чи хтось міг би запідозрити, скільки у свої дев’ять йому довелося пережити.
– У Смілі був спільний рейд кримінальної міліції та соціальних служб. Так і виявили в занедбаній хаті без опалення, води і світла хлопчика ромської національності. Жив із бабусею, котра, не вагаючись, дозволила забрати маля до притулку, – розповідає прийомний тато Володимир Святелик.
Хлопчика довелося лікувати від стрептодермії, корости, вошей… У притулку Спартак отримав і перший документ, оскільки не мав навіть свідоцтва про народження.
– У дитячому будинку пробув ледь менше року. Пам’ятаю, як у подарованому календарі Спартак закреслював дні до дати, коли його заберуть, – пригадує Володимир Іванович. – А скільки було радості, коли пообіцяли купити йому велосипед!
У прийомній родині хлопчик адаптувався швидко, хоч спершу трикімнатна квартира видалася йому мало не палацом.
– Спартак у нас жив рік, коли несподівано об’явилися… його батьки. Родина ромів із Вінницької області звернулася до соціальних служб із заявою, що хоче повернути «свого» хлопчика. І якимось чином їм вдалося отримати копії документів на дитину, необхідні для звернення до суду, – пояснює прийомний тато. – Власне, Жмеринський суд, дійсно, визнав ромів рідними батьками Спартака, однак ми цьому не йняли віри ще від самого початку.
У дитини трапилася істерика – Спартак не пригадував незнайомку, що називалася «мамою»
Той факт, що батьки Спартака, котрі так запекло за нього судилися, насправді самозванці, виявився практи-чно одразу.
– Помітили, що багато не сходиться в розповідях Спартака та Галини – спершу вони спілкувалися по телефону, і хлоп’я не пригадувало нічого з того, про що розповідала «мама». Коли ж вони, врешті, зустрілися, сумнівів не лишилося, – веде далі Володимир Святелик. –Спартак пам’ятав рідну маму Раду – молоденьку струнку дівчину, а на зустріч прибула огрядна жінка Галина 42 років.
У дитини трапилася істерика. Спартак не пригадував незнайомку. Хоча службовці, котрі вели справу, одразу натякнули родині, що краще не боротися за дитину з ромами, оскільки вони виявилися заможними циганськими баронами.
– Пам’ятаю, якось увечері Спартак підійшов до мене, вмостився на колінах і спитав: «Тату, тепер ти мене віддаси чужим людям?». Серце защеміло: звісно, ми не могли так вчинити! – обурюється чоловік. – І тоді твердо вирішили боротися до остан-нього… Потрібно було, насамперед, довести, що Галина та Павло не є справжніми батьками Спарта-ка. Головним свідком мала стати його мати Рада.
Володимир Іванович вирушив на пошуки до Сміли.
– Там знайшов ромів, почав розпитувати… Добряче помотався по місту та навколишніх селах. Зрештою, знайшлися люди, котрі, почувши всю історію, взялися допомогти. Запевнили, що через циганську общину знайдуть родичів за тиждень. І дійсно, буквально на п’ятий день зателефонував його рідний дядько, потім дід, а ще через два дні подзвонила й мама, – каже канівчанин.
«У пологовому будинку сказали, що син… помер. Насправді ж віддали його чужим людям»
Історія народження Спартака виявилася заплу-танішою за детективний сюжет.
– Рада розповіла, який стосунок ці люди мали до Спартака… Річ у тім, що під час вагітності вона зустрічалася з племінником циганських баронів і жила в їхньому будинку на Вінниччині аж до пологів, – пояснює Володимир Іванович. – Зрештою, Рада народила здорового хлопчика в місцевому пологовому будинку і вже чекала виписки, коли в лікарню прийшла Галина.
Жінка почала вмовляти відмовитися від дитини й терміново з’ясувати стосунки з племінником. Він же заявляв, що хлопчик не від нього, а з чужим малям Раду не пустить і на поріг.
– Рада піддалася – поставила галочку в документі, адже навіть не вміла писати. Коли ж зустрілася з громадянським чоловіком, то з’ясувалося, що й без дитини йому непотрібна, – веде далі Володимир Іванович.
Невдовзі дівчина повер-нулася до пологового будинку, аби забрати сина, однак там їй сказали, що він… помер.
– Звісно, Рада була шокована, не знала, що робити. Але коли вже йшла, дівчину наздогнала медсестра. Вона й повідомила, що Спартак живий-здоровий, однак його віддали жінці, котра навідувалася до Ради після пологів, – пояснює чоловік. – Почалися пошуки. Галина та Павло переконували: навіть не знають, про що йдеться. Правдами й неправдами Рада дізналася, що малюка виховує няня. Але й у неї сина не застала…
Так тривало два роки – щоразу, дізнаючись від знайомих про Спартака, жінка приїздила за адресою, проте хлопчика встигали відвезти до іншого місця.
– Зрештою з’ясувалося, нащо це було барону та його жінці. Річ у тім, що старша їхня донька не могла мати дітей, меншій же було тільки 14 років. Переживаючи, що доля бездітної спіткає і її, роми вирішили… забезпечити ро-дині спадкоємця чоловічої статі! – обурюється Володи-мир Іванович. – Коли дізнався про всю історію, був шокований – це ж практично первісні порядки!
Усі рученята були попечені недопалками
На третій рік Рада вже зневірилася відшукати сина. На той час влаштувала особисте життя – мала чоловіка та чекала другу дитину.
– Аж тут несподівано Спартак став непотрібен ромській родині… Його відвезли до Радиної матері й покинули просто серед хати! – веде далі Володимир Іванович. – Хлопчику було три. Здивована Рада виявила, що він умів користуватися виделкою, серветкою і ножем. Усього навчила нянька. Але при цьому поводилася з ним украй жорстоко – усі рученята були попечені недопалками!
Невдовзі Рада перевезла сина до Сміли. Там його і знайшла кримінальна мілі-ція.
– Рада ж у цей час переїхала з чоловіком до іншого міста, аби перезимувати в нормальних умовах. Навіть не знаю, чи планувала забирати Спартака до себе… Напевне, в них традиції такі, – з жалем поглядає на сина прийомний тато. – Чесно кажучи, з мамою хлоп’яті жилося не набагато краще – дитині доводилося жебрати в дизелях… Власне, й за ті два роки, що їх Спартак провів у дитбудинку та в нас, справжня рідня навіть не намагалася його відшукати.
Та коли біологічним батькам до сина було байдуже, роми з Вінниччини спохвати-лися й захотіли повернути маля.
– Головним аргументом на суді мала стати генетична експертиза. Приїхав до Ради й пояснив ситуацію. Вирішу-вати долю хлоп’яти зібрався весь циганський рід – осіб двадцять. Тоді, пам’ятаю, подумав, куди ж це мене занесло… – з гіркою посмішкою пояснює Володимир Святелик. – Напевне, години дві роми радилися. Вирішували, чи залишити Спартака в нас, чи повернути матері. Зрештою, переконав, що краще лишити все як є. Адже хлопець виросте грамотним, здобуде освіту. Відповідно, у подальшому зможе допомагати громаді.
Аби дитину не викрали, брали відпустки й чергували під школою
Коли згоду було отримано, Володимир Іванович відвіз Раду до столиці на експертизу. Там вона вперше після дворічної розлуки зустрілася зі Спартаком.
– Через два тижні отримали результат – збіг не менш як на 99,9 відсотка! Звісно, на основі цього одразу подали апеляцію до столичного суду, – пригадує чоловік. – Гадали, що життя вже ввійде в нормальне русло. Однак ні – одного разу Галина навіть намагалася викрасти Спартака з дитячого садка! На щастя, вихователька сховала дитину, проте намагання продовжувалися. Постійно лунали погрози на нашу адресу та дітей.
Коли хлопчик пішов до школи, Володимир Іванович із дружиною по черзі брали відпустки й чергували під класом, аби дитину не викрали.
– Зрештою, роми пустили в хід усі методи. Доки не надійшла апеляція, ще один суд виніс постанову відібрати дитину... Після цього я оголосив голодування, – пригадує той страшний час пан Володимир. – Іншого вибору не було – два тижні голодував, сидів у машині під міськвиконкомом із плака-тами. І таки допомогло – пішов поголос, піднявся шум. Це дозволило протриматися до офіційного рішення апеляційного суду…
З того часу минув рік, і нині в родині Святеликів усе спокійно.
– Не знаю, як ми пережили ті часи, адже загалом довелося пройти через 20 судів! – каже Володимир Іванович. – Багато хто не розумів – як це так, боротися за чужу дитину ще й ромської національності! До речі, після цієї справи в Каневі й досі не знайшлося жодної сім’ ї, котра ризикнула б узяти дитину на виховання. Побоюються наслідків, судової тяганини…
Усі інстанції подружжя Святеликів пройшло, не звертаючись до адвокатів, – захищали себе самі.
– За цей час вивчив назубок усі кодекси й, напевне, сам міг би працювати юристом, – сміється чоловік. – Нині ми вже про всі ті перипетії згадуємо мов про страшний сон… Що допомогло їх пережити? Тільки діти – вони нам віддали за це сторицею.
Неля РАІНА, фото з сімейного архіву героїв публікації
www.novadoba.info
|
0
3
