“Найенциклопедичнiший” український iсторик аргументовано доводить, що Україна, попри сьогоднiшнi реалiї, має чудову перспективу Прочитав цікаве інтерв’ю професора Я.Грицака в газеті «Експрес» в газетному варіанті і вирішив взяти його в заручники власного аналізу. Враження від прочитаного інтерв’ю двояке: з однієї сторони, в інтерв’ю багато розумних, обґрунтованих думок, з іншої сторони, висновки професора легко відмежовуються від його ж думок і живуть власним, незалежним від реалій життям.
Сам заголовок інтерв’ю: «Ярослав Грицак: “Є двi України. І двi Iталiї, i двi Францiї” вже пашить нашою національною толерастією, якщо не сказати, що колаборацією. Нам натякають, що всюди в світі гризня, всюди всередині народів, всередині націй вирують протистояння, так що все, що відбувається зараз всередині України – це в межах норми, нема чого особливо хвилюватись. Щоб закріпити підводку читачів до цього висновку, редакція подає на початку статті своє «прозоре» резюме: “Найенциклопедичнiший” український iсторик аргументовано доводить, що Україна, попри сьогоднiшнi реалiї, має чудову перспективу» . Пристрасті, конфлікти існують всюди, питань немає, вся справа в тому, наскільки ті конфлікти глибокі і яка культура забезпечує їх вирішення. Але це вже вибір редакції, так що не будемо педалювати питання, наскільки свідомо поважний професор заводить своїх читачів в оману.
В інтерв»ю вчений наводить ряд тверджень, які вже писані –переписані мною в своїх статтях, але які досі зустрічають шалений спротив наших демо(кратів)-патрійотів:
-про недорозвинутість колективного «его» українців, тобто при їх примітивну національну самоорганізацію. Українська нація недосформована, тому що не сформоване наше громадянське суспільство. Наш колективізм не піднявся вище кумівства, вище «свояків» та мафії;
-про мертву українську політику, тобто про необхідність для народу не на лідерів-політиків оглядатись та надіятись, а самим будувати відповідальне громадянське суспільство;
- про інституціональний обвал українського суспільства, про дефіцит довірливих стосунків між членами суспільства;
-про відсутність у нас адекватної, незадебілізованої національної еліти. Про що говорити, коли позиція самого шановного професора не відповідає стандартам отієї «відповідальної еліти»;
- про існування двох народів, двох «світів» всередині України;
Як слідує з позиції автора, основна проблема історії України – це Хмельницький, який своєю «національно-визвольною боротьбою» Україну від Європи відірвав, а незалежну державу не створив і віддав Україну в руки східної деспотії. Не можу сказати, що я з цім висновком не згідний. Українська нація демонструє свою нездатність до самостійного, державницького існування навіть в 21-му віці, що вже говорити про вік 20-й чи 17-й?
Поряд з тим, шановний професор не бачить один принциповий момент: зараз українська нація стала об’єктом агресії не чужоземних загарбників, а внутрішніх своїх недругів , які навіть не сприймаються, як окупанти, тобто в цьому випадку не спрацьовують генетичні механізми відторгнення "чужого". Серед українства, як завжди, дуже багато пристосуванства, зрадництва, так що провести чітку межу між «це ми» та «це вони» не вдасться. Українська нація переживає гангрену свого внутрішнього переродження. «Русскоязычный мир» поглинає шматок за шматком «український світ», а професор переповнений оптимізму! Грицак справедливо вказує, що українська мова, освіта – це форпости майбутнього української нації, українського світу. Ці форпости активно руйнуються, то звідки взятись оптимізму? Дивно й те, що в 2007-му році, коли в суспільстві відчувався шалений драйв та ентузіазм, шановний професор був переповнений песимізму, а тепер в нього прокинувся оптимізм.
Український народ зараз потрапив у надзвичайно складну ситуацію, він одночасно повинен вирішувати дві глобальні для себе задачі: і остаточно сформуватись як українська нація, і лікуватись від агресивних соціально-економічних «інфекцій». Задача доформування української нації перейшла нам у спадок з часів «лагідної» незалежності, коли ми по-дебільному не скористались відкритими можливостями. Задача лікування гостро стояла і в попередні період «недбалої незалежності», а зараз постала в подвійному розмірі через агресію нової влади на існуючий уклад життя українського народу.
Що буде, коли ми провалимо і перше і друге завдання, що більш ніж ймовірно, враховуючи рівень соцдебілізації національної еліти та народу? – Ну, планета таку трагедію переживе, просто «український світ» буде невпинно зменшуватись і деградувати, а «русскоязычный мир» на наших теренах до пори до часу буде домінувати. Чому до пори до часу – бо «русский мир» сам не самодостатній, глобальні перспективи в нього самого паршивенькі. Я розумію, якби проводилась серйозна, взаємоповажна кооперація двох слов»янських народів, тоді я сам би був не проти, а так…
Пан Грицак взагалі відмовляє українцям в факті їх самостійного існування. Україна, згідно його слів, існує лише як наслідок її «вестернізації», тобто впливу Заходу, Європи. Куди не дотягнулась рука Заходу, там панує «російська община» чи «італійська мафія». Виходить, що української сутності, як такої , немає, чи вона, в обов’язковому порядку, повинна покриватись, лакуватись, маркуватись верховенством чужинців? У автора виходить, що українська нація самостійної сутності не тримає, це проста посудина, в яку що наллють, чи європейського пива, чи російської бражки – те і буде! Виходить, всіх то проблем в українській нації, хто її швидше покриє як бик вівцю: чи Європа, чи Росія? І це стверджує вчений, який на два абзаци раніше написав: «Україна – нормальна країна, нормальна нація…».
Українська сутність – є, українська нація – є! Інша справа, наскільки ця сутність є досконалою, скільки в неї конструктивного, а скільки – деструктивного, які в неї сильні риси, а які –слабкі. На сьогодні українська сутність є дикоростучою, простонародною. Це є наслідком того, що українська національна еліта ніколи в повній мірі не турбувалась, не піклувалась, не боролась за інтереси своєї нації. Але це в любий момент можна почати поправляти, чим раніше, тим ефективніше.
«Хорошую религию придумали индусы», тобто «найенциклопедичніший» український історик Грицак. В контексті своєї угодовської позиції Грицак стверджує, що «Україна буде, буде в тих же кордонах, що й зараз, і (плюс бонус західноукраїнським читачам) буде в Європі». Серйозних аргументів на підтримку таких категоричних тез – нуль, попри мантру редакції «історик аргументовано доводить». Що ж, українська лакейська наука – назавжди!? Чи буде Україна і чи будуть українці – це питання, наразі, відкрите. Зараз ми спостерігаємо тенденцію стрімкого територіального скорочення та «обміління» «українського світу». Через рік можна буде вивести формулу по темпах скорочення україномовного населення та по темпах втрати українською нацією ареалу свого домінування. Звідки такий оптимізм у пана історика, це, мабуть, питання до його «банківського рахунку», не інакше. Пан історик повинен знати, що щороку на планеті зникають десятки мов, народів та народностей. Може пан історик знає секрет нашої «унікальності», то мав би поділитись, а не кидати читачам пусті фрази та свій гоп-тимізм!
Ще одна колаборація автора, повз якої не можу пройти: « в нас важка історія, наш шлях до історії буде складнішим, повільнішим, з усілякими поворотами-зигзагами, всипаним терням і камінням…». Тобто, тут нас знову заганяють в глухий кут безвиході: «Що поробиш, потрібно ждати, потрібно терпіти, потрібно надіятись на краще в далекому майбутньому…». Класна підводка для подальшої експлуатації нашої легендарної народної терпеливості, особливо при тому, що інтерв’юер подавав автора як «світоча оптимізму». Оце так оптимізм: «Терпіть, раби, і буде вам колись щастя!» Ги-ги.
А я скажу інакше: справжній розвиток має тільки прямий, рішучий, невблаганний стартовий вектор, все інше – казки для дорослих та мрійливих. Достатньо подивитись на нашу нову владу – яких вражаючих успіхів вона добилась для себе саме своєю прямотою, рішучістю та брутальністю, вчіться, лакеї, доки приклад перед очима!
Не згідний з позицією автора, що примітивізм самоорганізації української нації – це рак, це хвороба. Це принципово неправильна позиція. Це не хвороба, це – недорозвинутість. Розвинутої, інституціолізованої самоорганізації української нації ніколи не було, тому потрібно не лікувати, а формувати органи самоорганізації українського народу. Повторюю ще раз: потрібно не лікувати, а формувати, а це зовсім інший підхід. Нам всім хочеться «лікувати» і боротись, а не формувати і працювати, бо це набагато простіше: підібрав таблетку, дав хворому проковтнути – і тільки жди результату. А якщо результату немає – ми не винуваті! Тобто, звичний для нас «тяп-ляп»-пофігізм. Формувати повноцінні органи національної самоорганізації – оце вже робота зовсім інша, більш предметна та обтяжлива. Тут вже не сховаєшся за рецептами та за горою таблеток, тут кожен вже не тільки суб’єкт лікування, але й об’єкт лікування, тут потрібні живі, масові зусилля, а не делегування комусь своїх громадянських обов»язків. Тут вже немає правих та винуватих, тут всі в одному човні.
Щодо оптимістичних перспектив, у які «так вірить» професор, то в його роздумах не видно жодного логічного ряду висновків, який би привів читачів до такого ж самого оптимізму. Я це розцінюю як примітивний реверанс діючій владі: що б ви не чинили, як би не збиткувались над «українським світом», а в історичному вимірі ні нація, ні країна не постраждає. Наші вітчизняні вчені максимум на що здатні, так то зайняти захисну позицію, на реформаторство, на утвердження, на наступальність їм не вистачає ні духу, ні теоретичних знань. Вони ніяк не впишуть українську націю в глобальний алгоритм розвитку, тобто «щоми?», «деми?», «кудими?», «якіми?» та інші «коми» вони не можуть розшифрувати..
Резюме. Якщо кращі наші вчені, західноукраїнські, так легко піддаються на колаборацію, то чого чекати від простого народу? Куди погонять той здебілізований натовп, туди він і посуне.
© bloker [15.11.2010]
джерело: http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/7508.phtml |
0
0
