Йде двіста якийсь день мого перебування в Зоні. Вражень, мала б бути купа, але якось не склалось. Аби не люди які "тЄгнуть службу" поряд мене, не було б чого і розповісти.
Звичайна повсякденна рутина, з дня в день, одне й теж, бісить дуже це кляте "перемир'я" і (вибачте на слові) дибільна команда " спостерігайте"!
Наш ворог, кожної хвилини збільшує свою міць, частенько кудись, поряд нас насипають снаряди, а ми що - а ми СПОСТЕРІГАЄМО! Це навіть не від "перемир'я" залежить, чесно кажучи, ми й до нього, огого як браво спостерігали...
Рідко, дуже рідко, щось відбувається екстраординарне, почасти ми "несемо службу у встановленому порядку". Позиції нашої армії обстрілюють, ми всі "колєктівно" СПОСТЕРІГНУЛИ на то всьо і на тому кінець.
Часто читаю в новинах, та і по ТБ частенько говорять про перемогу!
Як на мене, то якщо так далі буде пробовжуватись то перемоги точно не буде! Не можливо перемогти нічого для того не роблячи!
За місяці "перемир'я" ми втратили багато хлопців, але ця втрата марна. Даремно втраченні життя на совісті політиків і генералів, які щерез боязнь втратити свій чин, не можуть ефективно вести бойові дії.
Кожне життя безцінне, кожне життя яке віддане за країну не має ціни, але в період бездіяльності воно просто ніщо...
Дев'ять місяців я "герАІческІ спАстерігаю", і часом мені приходить думка про те, що за цей відрізок свого життя я би зробив щось більше. Я створив би сім'ю, в мене не сьогодні так завтра, народилась би дитинка, я би приносив якусь користь суспільству та й взагалі... Але натомість, я тут в полі і своїм самовідданим спостеріганням за дев'ять місяців, на три кілометра вглиб просунувся, це смішно! Я розумію, і тримаю в голові слова В.М. Чорновола "Хто як не я?І не як зараз то коли?" але...
Зараз наш батальйон стоїть на прозі змін, багато хлопців, мобілізованих, йде додому, багато новоприбулих. В очах новоприбулих хлопців я бачу ту іскру яка полум'яно горіла і в мені коли ми сюди приїхали.
Їм простіше, їм є в кого запитати, їм є в кого набратись досвіду, але вони бачать що іскра, яка полум'яно розливалась в наших очах, ледь-ледь жевріє.
Бо велика сила розчарування і глибокий розпач в душі кожного з нас.
P.S. Цей пост, якось троха "ЗРАДНИЦЬКО" виглядає, але чесно кажучи воно так і є...
Мені соромно іхати додому знаючи що майже за рік я нічого не зробив, що, за рік, я більше втратив ніж здобув...
Троха пізніше треба написати щось героїчне, або якесь "мі-мі-мішне" ато подумає хтось шо я ?#рукакремля? або пропагандист зради..
Ми дуже вдячні нашим захисникам за мужність і відповідальність. І ми не хочемо чути про їх загибель. А все ж таки під час дії Мінських домовленостей гине набагато менше наших хлопців. І якщо загине якнайменше, то це і буде досягнення, якого ми всі чекаємо від наших захисників.
Байдуже на землі та території. Навіть якщо усіх російських солдат виженуть з Луганської та Донецької області, фронт залишиться, він лише буде на декілька кілометрів далі. І так само доведеться боронити нашу землю - нажаль це надовго.
Ми не чекаємо героїчних вчинків, ми чекаємо живих та здорових українців, що повернуться додому через рік служби.
limnade,спробуйте зрозуміти психологічний стан бійця,який на передовій обстрілюється ворогом 24 години на добу,а відповісти тим самим не може,командування не дає наказ
2 липня 2015, 21:28 К сожалению наша болячка, это толерантное отношение к таким как вы. И я надеюсь, что мы очень скоро от неё излечимся, и укажем вам место то какое вы заслуживаете, на свалке.
nnn1, я тебе покажу кого ТЫ и тебе подобные с пеной у рта защищаете,и готовы ЛЮБОГО кто в отличие от ВАС дружит с мозгом линчевать,ну что же ваше право,но может найдутся более разумные люди чем некоторые на этом сайте
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій, оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом