Військові Канівщини у Котовську: вірять у мир, але готуються до війни

У середу 23 липня керівництво Канівського військкомату та члени міського координаційного комітету по допомозі збройним силам України побували у Котовську, де вже третій місяць у в\ч 0749 проходять військову службу 14 жителів нашого міста та району.

Котовськ сьогодні − мирна територія, але поряд з містом, всього за 20 км сутінкова зона ризику − Придністров'я. Кілька місяців тому Росія провела у Придністров'ї масштабні танкові навчання, сьогодні там перебуває щонайменше 18 тисяч російських військових. У разі порушення Росією кордону з боку Придністров'я наші хлопці стануть на захист України. Сьогодні ж вони пришвидшеними темпами вчаться воювати. Щодня, без вихідних і відпусток.

День солдата починається о 6 ранку і проходить у чергуванні на блок-постах, стрільбах та навчанні. Також хлопці ремонтують техніку, копають траншеї, несуть службу у нарядах.

На контрольно-пропускному пункті військової частини нас зустрічає канівчанин Віталій Якубець. Запитую у солдата, скільки йому років і хто чекає на нього вдома.

-        Мені 24, у Каневі в мене мама і тато, а ще 14-річний брат, - розповідає Віталій.

-        Мама сильно переживає за тебе?

-        Та ні, вже звикла. У нас тут спокійно.

-        А зброя у тебе є? Справжня, чи може дерев’яна?  – жартома запитує Валерій Івашин, який у Каневі робить тестові розстріли пластин з бронежилетів, що їх військкомат купує для мобілізованих канівчан.

-        Ми тут всі озброєні. У мене кулемет Калашникова, - відповідає Віталій.

О 12 годині дня у військовій частині малолюдно. Тривають стрільби, частина людей на блок-постах. Віддаємо привезені речі, цього разу це чотири бронежилети, сім розгрузок, 14 пар черевиків з високими берцями – для кожного; також 14 літніх камуфльованих костюмів, для всіх майки, тільняшки; побутова хімія: пральний порошок та шампуні − усе куплено на гроші канівчан. Також привезли продукти, частину з яких дали підприємці, частину принесли мешканці Канева: питна вода, якої завжди не вистачає; печиво, овочі, консервація, а також цигарки. Кілька карематів від Ергопака, дві великі пластикові бочки, з яких хлопці влаштують собі душ, за ці бочки, оперативно надані Канівським СТОВ ім. Шевченка (гк «Верес») окрема вдячність працівнику підприємства Сергію Бондаренку. За пакунок з ліками спасибі аптеці «Вітамінка» на вул. Леніна, 78, − ці ліки збирали клієнти аптеки і самі фармацевти.

Тим часом хлопці демонструють канівському військовому комісару Віталію Орлу прошиту в решето пластину з бронежилета. Розповідають:

- Ось такий «подарунок» привіз уманським хлопцям народний депутат Антон Яценко. Десять бронежилетів з пластинами, які інакше, ніж підробкою, не назвеш. Ми простріляли пластини з майже всіх привезених ним бронежилетів, і жодна не витримала. Якщо ще раз приїде до нас, то віддамо, нехай забирає.

Цікавлюсь у Олександра Ямкового, 34-річного старшини із Келеберди, як давно він тут.

-        Третій місяць. Я прийшов до військкомату, записався добровольцем і вже на другий день поїхав до Котовська.

-        У вас є сім´я?

-        Так, вдома лишилась дружина і двоє дітей: трирічний Богдан і Назар, якому виповнився рік. Я своїм дітям дав українські імена, - підкреслює Олександр.

Знайомлюсь з хлопцями з польової кухні, які збираються готувати обід і саме чистять картоплю, питаю, чи добре їх тут годують.

-        Хіба ж по нам не видно, що годують добре? – жартує Анатолій Левченко з Костянтинівки, що на Смілянщині. – Ми тут маємо вдосталь продуктів, не вистачає лише води.

-        За домом скучаєте?

-        А як ви думаєте? У мене там дружина Катерина Павлівна і троє дітей.

-        Ви теж поїхали добровольцем?

-        Так. Бо хто захищатиме моїх дітей, якщо не я? Якщо буде війна, ми зупинимо її тут, на кордоні. А там, де мої рідні, має бути мир.

Розмовляю з хлопцями в імпровізованому місці для паління: кілька лавочок, хтось намалював на шматку картону запалену цигарку і прикріпив у вигляді таблички.

-        Який середній вік людей, які зараз тут проходять службу?

-        Десь 33-35. Є й 40-річні, а нашому комбату за 60.

-        Чим ви займались, ким працювали вдома?

-        Серед нас представники різних професій: є робітники і підприємці, є співак з філармонії і лікар-хірург з Черкаської обласної лікарні. Немає лише адвокатів, депутатів або їх синів.

-        Ви тут усі добровольці?

-        Я простий селянин, - запалюється раптом немолодий чоловік, який до цього часу мовчки слухав нашу розмову. – І більшість з нас – прості люди. Я не хочу, щоб ворог колупався в моєму городі. Тому я тут і я доброволець.

-        Як вас звати?

-        Не треба писати мого імені, я такий самий, як і всі інші.

Запитую у Олексія Богуна з Шендерівки Корсунь-Шевченківського району, старшини батальйону, про те, чому добровольцями здебільшого йдуть старші люди, а не молодь.

-        Розумієте, у нашій країні катастрофічна ситуація з патріотичним вихованням, - відповідає Олексій. – Увімкніть телевізор і подивіться, на чому ростуть наші діти. І не тільки медіа тут винні. Вчителі не хочуть зацікавити дітей, дати їм більше інформації з історії рідного краю, зробити цю історію ближчою.

-        Які питання хвилюють вас сьогодні? – запитую у солдат.

-        Головне питання: чому ми так довго воюємо на своїй землі? Чому нас так багато гине? Це питання, на які муситимуть відповісти ті люди, які зараз вирішують долю армії і людей, які б'ються за мир на сході країни.

Останній «пункт призначення» нашої екскурсії по військовій частині – стрільби.

-        Ви тільки фотографуйте без прив’язки до місцевості, - чи не вдесяте інструктують мене військові. Лінії горизонту і дерев у кадрі бути не повинно.

Фотографую без дерев і горизонту, повертаємось до машини. Біля імпровізованої курилки помічаю мале чорно-біле кошеня, яке треться об ноги і нявкає, вимагаючи, щоб погладила. Відразу видно, що почувається, як вдома.

-        Знайомтесь – наша Чарочка, - сміються солдати.

-        Яке нетипове котяче ім´я, - відповідаю.

-        То ще що! У нас тут є собака Гільза і пес Затвор, ось побачите.

-        Де ви їх берете?

-        Самі приходять до нас.

Біля машини військовий комісар записує потреби речей, засобів пасивного захисту та іншого, у чому є потреба на сьогоднішній день. Поки що не у всіх солдат є бронежилети, потрібні ще розгрузки. І кілька рацій. Дуже потрібна вода.

Сідаємо у машину. Руслан Болсунов повертає ключ запалювання і ми вирушаємо у зворотному напрямку до Канева, попереду кілька сотень кілометрів дороги. Я думаю про те, як далеко і водночас близько від нашого міста неспокійний кордон, з боку якого уже кілька разів залітали безпілотники. І як багато ще потрібно нашій армії для того, щоб вона була не тільки патріотичною і сміливою, але й захищеною. Що один бронежилет четвертого класу захисту коштує щонайменше 2 тисячі гривень. Найдешевший тепловізор білоруського виробництва − майже тридцять.

І, може, усім нам, хто живе під мирним іще небом, настав час вимірювати вартість будь-якого товару чи послуги у бронежилетах? Або у кевларових касках? Один раз посидіти з друзями у кафе – четверть бронежилета. Або дві розгрузки. На один вистріл з Граду самотужки не назбираєш, бо це більше 10 тисяч, тут треба об’єднуватись. Сьогодні ми усі разом повинні берегти життя тих, хто береже наші. Такий закон воєнного часу.