"Ще досі існує в Європі народ, який налічує понад тридцять мільйонів людей, якому, однак, під приводом державної необхідності відбирають мову... Святе право національної окремішності є першою засадою миру."
Нобелівський лауреат Бйорнсон був політичним авторитетом та натхненником у Норвезькому королівстві, арбітром у діалозі влади та громадян – лідером та обличчям нації. І встав на захист національних прав українців… Коли ми чуємо про людину "оратор, гуманіст, патріот, учасник національного визвольного руху, борець за демократичні права і свободи людини та європейських народів, правозахисник, утверджувач християнських моральних цінностей та загальнолюдських принципів у всіх сферах життя, всесвітньовідомий літератор та публіцист, прихильник гендерного рівноправ’я", видається, що говоримо про постать на тлі епохи посттоталітаризму.
Проте особа, про яку тут йде мова, жила задовго до створення СССР і Третього Рейху, в епоху утвердження колоніальних імперій, мілітаризму та підготовки до світової війни.
Мова йде про Бйорнстьєрне Бйорнсона (Bjørnstjerne Bjørnson) (1832-1910) – норвезького поета та прозаїка, драматурга, лауреата Нобелівської премії 1903 року (третій лауреат та перший – норвежець) в галузі літератури "за благородну високу поезію, що вирізняється свіжістю натхнення та рідкісною чистотою духу, а також за епічний і драматичний талант".
У Норвегії його знають ще й як учасника боротьби за незалежність країни від шведського панування, автора національного гімну "Так, ми любимо цю землю" (Ja vi elsker dette Landet, 1859) і творця модерної Норвегії.
Бйорнстьєрне Бйорнсон. Фото 1908 р.
Після здобуття норвежцями самостійності в 1905 році, мирним шляхом, без кровопролиття (у шведсько-норвезьких політичних колах було домовлено, що на норвезький трон зійде данський принц Карл Глюксбург під іменем Гокона VІІ), Бйорнсон став політичним авторитетом та натхненником громадсько-політичних процесів у королівстві, арбітром у діалозі влади та громадян – лідером та обличчям нації.
Попри велику зайнятість національними проблемами, Бйорнсон, був людиною із наднаціональним світоглядом, кредо якого можна охарактеризувати словами одного з його персонажів: "Найвище слово Боже до нас – це "життя", наша найкраща молитва до нього – це любити живих" ("По-Божому", 1889).
Його велич не лише у генії та гуманізмі, але й в участі у боротьбі за національні права та свободи на світовому рівні.
Поет співчував своєму народові, котрий 400 років перебував під гнітом бездержавності, суспільних стереотипів та забобонів. І був схильний "бачити норвезьких селян вікінгами із саг, а вікінгів із саг – норвезькими селянами".
Так само він розумів трагедію інших бездержавних народів, дивлячись на них, крізь призму їхньої історії як на воїнів.
І не дивно, що Бйорнсон став на захист прав українського народу, розділеного між двома імперіями, котрі розглядали націю у власних системах координат, і щоб загнати її туди, застосовували відповідний репресивний апарат. Зацікавлення Бйорнсона насущними проблемами українців та активна протидія політичному тиску були постійними.
Вперше з українським питанням Бйорнсон познайомився в 1904 році завдяки Романові Сембратовичу – редакторові німецькомовного часопису "Русинський огляд" ("Ruthenische Revue"), що видавався у Відні протягом 1903-1905 рр. Сембратович безкоштовно поширював видання серед європейських ЗМІ та відомих політичних, громадських діячів.
Роман Сембратович
Так його прочитав Бйорнсон, і реакція відомого літератора не забарилася:
"Радістю і здивуванням сповнюють мене Ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу Ваші змагання видаються мені найбільшими! Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба проробити неймовірну роботу…
Відколи я довідався про це, – а до появи Ruthenische Revue я нічого не знав про українців, – моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла."
Бйорнсон приєднався до публіцистичних баталій навколо суспільних проблем українців. Вперше він їх торкнувся в 1906 році у статті "Русини" на сторінках заснованого ним у Парижі тижневика "Європейський кур’єр" ("Le Courrier Europeen").
Україна - "найбільша проблема Європи". Виступ у Лондоні 1939 року
Автор розгорнув критику репресій російської влади проти культурних прав українців, розпочавши статтю словами:
"Ще досі існує в Європі народ, який налічує понад тридцять мільйонів людей, якому, однак, під покришкою державної необхідності відбирають мову та національність, його гноблять та зневажають усілякими іншими способами.
Де поділися московські та польські християни? Вони ж бо мають творити спільноту справедливості та милосердя.
Святе право національної окремішності є першою засадою миру. Чи Росія стане могутнішою тим, що поневолює і визискує цілий народ? Чи австрійські поляки можуть краще захищати свою національність серед чужих численних народів, утискуючи водночас чотири мільйони українців?".
Бйорнсон пропагував нашу історію та культуру у публічних виступах, співпрацював із українськими інтелектуалами. Він готував розвідки про стан національно-визвольного руху в Україні, засуджував репресії російського царату щодо українців.
Критика польської політики виходила на сторінках німецькомовного місячника "Український огляд" ("Ukrainishe Rundschau") у Відні (так з 1906 р. новий редактор Володимир Кушнір переназвав "Русинський огляд").
А в березні 1907 році, на прохання Кушніра, опублікована стаття Бйорнсона "Поляки-гнобителі" про економічні та культурні проблеми життя українців у Австро-Угорщині.
Б. Бйорнсон критикував австрійську владу за принцип національної політики щодо українців: народ не визнаний як суб’єкт суспільних відносин – не має реальних способів реалізації власних прав у державі.
Ця стаття одночасно тиражувалася в згадуваному вище "Українському огляді", віденському щоденному часописі "Час" ("Die Zeit") та паризькій "Le Courrier Europeen". В Україні цю статтю коментували із розлогим цитуванням на сторінка "Діла".
Автограф Бйорнсона
Стаття спричинила міжнаціональну дискусію із присмаком скандалу: Бйорнсону опонували польські інтелектуали. На сторінках "Die Zeit" писали відомий в Європі композитор та диригент Ігнацій Ян Падеревський та Нобелівський лауреат 1905 року письменник Генрік Сенкевич.
Вони твердили про відсталість українського народу, котрий живе лише національними побутовими традиціями, не витворив інтелігенції та суспільно-політичної еліти. Одним словом: українці – відсталий народ, а поляки виконують роль відсутньої в українців еліти, котра дбає про освіту, права та свободи в напрямку долучення українців до світової спільноти та в ім’я державних інтересів.
Край подальших словесних баталій навколо українського питання поклав текст Івана Франка.
Коли публікацію І.-Я. Падеревського підтримав і Г. Сенкевич, Кушнір наполегливо просив Франка озвучити свою офіційну позицію щодо дискусії: "Оба: Падеревський і Сенкевич написали стільки брехні, що просто на кожду стрічку можна написати: неправда!".
Іван Франко. Фото 1896 року
У короткому листі Іван Франко відповів, що "готов написати статтю на сю глупу суперечку." І за місяць світ побачив його текст "Drei Reisen im Kampfe umeinen Zwerg" у "Dei Zeit" від 29 червня 1907 р., переклад якого на українську мову під назвою "Три велетні у боротьбі за карлика" було надруковано у часописі "Діло" за 2-3 липня 1907 р.
Ще до виходу статті "Поляки-гнобителі", в січні 1907 р. Бйорнсон знав, що львівські студенти-українці розпочали голодування з вимогою дотримати їх право навчатися українською мовою (від 1871 р. діяв цісарський указ про двомовність викладання в Львівському університеті – т.зв. "утраквістичний характер" – що на практиці надавав перевагу польськомовному середовищу та посилював протистояння між українськими та польськими студентами).
Всеукраїнська "альма матер". Львівському університету - 350 років!
Норвежець був вкрай обурений, що студентів за відстоювання свого природного права було заарештовано поліцією і висловив свій протест на сторінках європейської преси. Скандал набув такого розголосу, що студентів змушені були звільнити. А заарештовані студенти, ще перебуваючи в тюрмах, вислали Бйорнсонові подячну листівку за його допомогу.
Бйорнсон активно захищав права українців аж до хвороби (яка спіткала його, врешті призвівши до смерті літератора у 1910 році), справедливо заживши репутацію "приятеля українців".
У фондах Національної бібліотеки Норвегії у Осло зберігаються листи подяки українців Бйорнсонові за його активну позицію в обороні українських прав та свобод в Європі. З ним листувалися українські інтелігенти не лише зі Львова, Одеси, Відня, Варшави, Парижа та Рима, а й з провінції: Стрия, Бібрки, Сокаля. Всі ці листи, написані літературною німецькою мовою, є свідченням високого рівня освіти й активності українського суспільства.
Згодом студент Олександр-Зенон Курбас, один з учасників боротьби за створення у Львові українського університету в 1910 році, використає у назві свого шедевру слова з твору Великого Норвежця:
Я вибираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
З якого літо родиться…
Ігор Дерев'яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"
Історична правда
|
0
0
