Здам приміщення 35,25 або 16 кв. м. в самому центрі Канева, на площі Шевченка, навпроти міськвиконкому, 3 поверх, під офіс, салон, перукарню. кабінет. 16 кв. м.. та 9 кв м . хороший стан, є приймальня,. інтернет, індивідуальне опалення, вода. туалет, окремий вихід, цілодобовий доступ. Поруч "Альбіон", "Аврора", банк "Аваль". магазини, кафе. Тел: 0666925647 Читати...
Солдат роти охорони Полтавського районного ТЦК та СП Дмитро Гонтарь розповів про свій бойовий шлях, починаючи від строкової служби в повітряно-десантних військах до сучасних оборонних завдань у складі ЗСУ.
Про це інформує Полтавський обласний ТЦК та СП.
Попри проблеми зі здоров’ям та попередження лікарів, він залишив професію охоронця і у 50 років добровільно став на захист України з перших днів широкомасштабного вторгнення росії.
За словами Дмитра, він мав можливість виїхати за кордон, однак відмовився і приєднався до зведеного штурмового підрозділу «Одін», де служили його побратими та друзі.
Підрозділ активно брав участь у боях на Донеччині, включаючи важкі операції поблизу Бахмута та Зайцевого.
В одному з боїв побратим Дмитра Юрій Левковський, ризикуючи власним життям, врятував свого товариша, а сам Дмитро під час сутичок неодноразово рятував поранених побратимів під обстрілами ворога.
Дмитро також розповів про важкі бої на Лиманському напрямку та боротьбу з ворожими ДРГ на Чернігівщині.
Його підрозділ завжди виконував поставлені завдання та не здавав жодної позиції. Однак воїн підкреслює, що втрати серед українських бійців були великими, адже російські сили добре підготовлені й оснащені.
Після ротації підрозділ «Одін» повернувся до Полтави для перепочинку та реабілітації. Дмитро нині служить у складі почесної варти та працює з мобілізованими, готуючи їх до відправлення на навчання.
Воїн закликає українців не боятися і готуватися до захисту своєї країни, тренуватися та вивчати військову справу, аби бути готовими протистояти ворогу.
«Я вижив, бо був налаштований на це», — підкреслює Дмитро, додаючи, що кожен українець має бути готовий захищати свою землю та своїх близьких. Читати...
Прокльони, погрози та навіть напади. Військовослужбовці Збройних Сил України з територіальних центрів комплектування досить часто стикаються з подібним ставленням з боку цивільних під час виконання своїх обов’язків. Щоб хоч якось виправдати своє небажання захищати Україну, недоброзичливці часто запитують: «А самі чому не воюєте?».
Але правда в тому, що в ТЦК часто служать бійці, які вже пройшли пекло війни. АрміяInform спільно зі Службою зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП розповідає історії п’яти захисників, які після важких поранень або хвороб продовжують служити — тепер не в бойових бригадах, а в центрах комплектування.
«Тільки ми самі зможемо перемогти, за нас ніхто цього не робитиме»
«Часто чую міф: ніби в ТЦК служать хлопці по блату, за гроші, які нічого не бачили. Це повна маячня!» — розповідає головний сержант Микола на позивний «Ніксон». Нині він служить в Ужгородському РТЦК та СП. Але у «військкомат» він потрапив із бойового підрозділу.
Сам Микола до широкомасштабного вторгнення був підприємцем у Харкові — разом з дружиною мав крамницю жіночого взуття. На початку березня 2022 року вивіз дружину та матір до Ужгорода й одразу пішов у військкомат. Потрапив в окрему гірсько-штурмову бригаду. Далі були бої на Донбасі, а згодом участь в операції зі звільнення Херсонщини. Саме там під час штурмових дій дістав два кульові поранення.
«Потім шпиталі, довге лікування, кілька операцій. Після останньої дізнався, що праву нирку лікарі вимушені були видалити. Коли вже більш-менш оклигав, був переведений до Ужгородського РТЦК та СП. Звичайно, мрію про цивільне життя. Але спочатку стовідсоткова перемога і повернення наших кордонів до рівня 1991 року. Варто всім не забувати — тільки ми можемо перемогти ворога, за нас цього ніхто не робитиме», — говорить «Ніксон».
«У мене хороших друзів більше немає… Фото є, а друзів немає»
Інший військовослужбовець одного з ТЦК та СП Олександр з позивним «Юрист» також до широкомасштабного вторгнення не служив у війську. До військкомату прийшов добровольцем. Потрапив у розвідку. Розповідає, що воював майже на всіх напрямках, крім Харківського. Зазнав кількох поранень.
«Вперше — ми підірвалися на міні. Важка контузія. Оскільки пацани у нас всі красені, то швидко відкопалися і пішли далі. Вдруге — нас виявили, і по нас відпрацював танчик. Відкопали мене, виявляється, ще живий. Правда, нічого не чув, від слова „зовсім“, і нічого не розумів. Далі „евак“, пам’ятаю шматками», — розповідає «Юрист».
Він додає, що тоді він та його побратими завдання таки виконали, хоча всі думали, що група не змогла навіть вижити. За це захисник отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Далі були лікарні та переведення до ТЦК.
«Знаєте, на фронті така ситуація, що якщо прожив цю хвилину, то це тобі знову пощастило. Складних ситуацій було безліч. А от найбільш складно і важко — втрачати друзів, які прикривали тебе, витягували тебе не раз. На жаль, декого ми вже не повернемо. У мене хороших друзів більше немає… Фото є, а друзів немає», — говорить Олександр.
Нинішні різнобачення в суспільстві на тему мобілізації лише грають на руку ворогові, вважає військовослужбовець. І, на жаль, багато хто просуває цей ворожий наратив.
«В усьому винні „ТЦКашники“. От вони мобілізують сімейних чесних людей. Людей, які пам’ятають про права, але забувають про обов’язки. І ніхто не подивиться на ТЦКашника як на воїна, якому просто пощастило ТАМ вижити. І, мовляв, винний ТЦКшник, а не ворог, який напав на нашу країну. Але, крім нас, ніхто не розв’язуватиме наших проблем. У нас один варіант — або виграти, або програти», — додає військовослужбовець.
«Треба мати сталеві нерви, бо цивільні дуже багато собі дозволяють говорити на адресу військових, ветеранів»
Для Влада Сентипала з позивним «Металіст» війна розпочалася ще у 2014 році. За рік до цього він вирішив йти не на строкову службу, а одразу підписати контракт.
«Мене завжди приваблювала ратна справа, дід був військовим, служив у танковому полку. Хотів спробувати цю справу. На мою думку, кожен чоловік має хоча б спробувати бути військовим. Відчути на собі», — розповідає «Металіст».
Перше поранення дістав ще під час боїв за Дебальцеве у 2015 році. Після п’яти років контракту звільнився зі служби, але в лютому 2022-го знову повернувся у свою бойову частину разом з колегами та друзями, з яким служив до цього.
«Ті, хто був у реальних боях в АТО, сформували основу наших військ уже у 2022 році. Завдяки таким людям ми не програли за три дні», — вважає військовослужбовець.
«Металіст» спочатку воював на Запорізькому напрямку. Згодом потрапив на Донбас.
«Оскільки ми окремий батальйон, то нас прикомандировували до різних суміжних підрозділів і залучали до штурмових дій. Наприклад, повертали втрачені позиції. Було по-різному. Інколи вдавалося, інколи ні. Коли вдавалося — займали оборону, нищили ворожу техніку. Так і тривала служба в постійних боях. Дістав численні контузії. І в певний момент був змушений піти на лікування», — згадує Влад.
Під час служби в ТЦК зіштовхнувся вже з іншими проблемами. Каже, що нині цивільне населення не дуже підтримує військових з ТЦК.
«На жаль, мало хто знає, що в центрах комплектування служать насамперед люди, які переведені з бойових частин. Ну не може так бути, що доки я служив в піхоті — я був героєм для свого народу, а як став служити тут, то вже, м’яко кажучи, не герой», — говорить військовослужбовець.
За словами Влада, він особисто не ходив на оповіщення, але хлопці з роти, які теж воювали, ходили.
«Треба мати сталеві нерви, бо цивільні дуже багато собі дозволяють говорити в адресу військових, ветеранів. А вимоги прості — візьми повістку і прийди в ТЦК. Люди думають, що як будуть зараз підривати авторитет армії та пробувати зупинити мобілізацію, то буде краще. Та не буде краще! Прийдуть вороги й вони вже питати вас не будуть — хочете чи не хочете… Вас просто будуть відправляти на інші війни. І є великий шанс, що ті люди, які виступають проти мобілізації, будуть воювати з поляками, чехами, словаками, з військами НАТО», — вважає Влад.
«Тепер ногу не поламаю, бо там стрижень стоїть титановий»
Стас Югас — наймолодший військовослужбовець Ужгородського РТЦК та СП. Йому 20 років. У жовтні 2021 року, за кілька місяців до початку широкомасштабного вторгнення, підписав контракт з однією з десантно-штурмових бригад. Підготовку пройшов за фахом — стрілець ПЗРК. Російське вторгнення зустрів на півдні, коли був прикомандирований до іншої бригади.
«Доводилось виходити вночі майже з кільця — ми мали штурмувати, але ворогів було дуже багато, встигли вони сильно укріпитися. Коли вийшли, вразило, як люди нас підтримували і харчі нам носили», — розповідає Стас.
Згодом повернувся до свого підрозділу. Займався евакуацією поранених. Торік у квітні зазнав поранення.
«П’ять бомб — п’ять уламків в одній нозі. Далі — шпиталі й лікарні. Дуже прикро було почути висновок — обмежено придатний. Правда, є один плюс — ногу не поламаю, бо там стрижень стоїть титановий», — сміється Стас.
Розповідає, що якби була можливість, то повернувся б до свого підрозділу. Адже з хлопцями став однією родиною.
«Хлопцям, які першими пішли, потрібен відпочинок, і дуже образливо і гидко бачити чоловіків, яким байдуже і вони ховаються замість того, щоб захистити свою країну. Ми мусимо бути одним цільним кулаком — і тоді переможемо!» — каже Стас.
«Не є чимось героїчним втопитися в Тисі»
Чемпіон України з трейлу, бронзовий призер чемпіонату світу з бігу на 24 години Андрій Ткачук з позивним «Бродяга» спершу став на захист країни у 2014 році, а потім приєднався до Сил оборони у 2022-му.
Попри проблеми зі здоров’ям, вже 24 лютого прийшов до ТЦК та відправився в гірсько-штурмову бригаду.
Перед відправкою зістриг дреди, які носив 5 років
Розповідає, що заздалегідь розумів, що буде вторгнення, тому був готовий до цього. Вже 6 березня на Запоріжжі зазнав поранення. Але згодом повернувся у стрій. Воював до березня 2023 року. А далі вимушений був піти на лікування.
«Робота мого серця все погіршувалася й погіршувалася, напади почастішали. Насправді я думав, що мене вистачить тільки на пів року. За цей час ми або виграємо, або мене вб’ють і проблема вирішиться природним шляхом. Та, як кажуть, „дурням щастить“. І мені щастило. Якось при зміні на позиціях нас нормально так накрили „120-ми“ та „82-ми“, і єдина була думка: „тільки би нікого не поранило!“. Бо сам себе ледве тягну, якщо когось ще тягнути доведеться, то це буде вже дуже сумно. Зрозумів, що треба використовувати себе вже якось по-іншому, бо підставляєш не тільки себе, а передовсім побратимів».
Після операції на серці Андрій Ткачук потрапив на службу в ТЦК. Говорить, що українцям потрібно мобілізуватися. Адже це екзистенційна війна і для нас, і для росіян. Ворог вкладає всі ресурси.
«Виявляється, люди не знають, як відбувається процес мобілізації і подальшого проходження служби. Всі думають, що сьогодні тебе призвали, завтра ти потрапиш у бойовий підрозділ, а післязавтра — під Бахмут чи Авдіївку. А насправді ти маєш обов’язково пройти базову загальну військову підготовку, потім рекрутери приїдуть і спитають, які в тебе є можливості та скіли. Хто ти? Кухар, медик, водій, зварювальник, айтівець? І відповідно будуть тебе відбирати на ті посади, на яких ти можеш працювати. Армія потребує й фінансистів, і юристів, і інженерів. Скільки безпосередньо воює? Може, 30–35 відсотків, всі інші займаються забезпеченням. А люди думають, що всі сто відсотків відправляються на нуль. Це не так. І робота є для кожного», — говорить Андрій Ткачук.
На його думку, не є чимось героїчним втопитися в Тисі чи загинути в горах під час втечі: «Це наша земля, і потрібно боротися».
Фотографії Сергія Гудака, а також з особистих архівів військовослужбовців Читати...
0 
0
