Про історію, прапори та політичну адекватність
Авторству відомого радянського історика Михайла Покровського приписують вислів: “Історія – це політика, перекинута до минулого”.
З часу появи цього афоризму минуло майже століття. Розпадалися і з’являлися нові держави, демократична термінологія стала правилом хорошого тону, але й сьогодні у посттоталітарних країнах залишається нездоланним бажання перетворити набір історичних фактів у політичну аргументацію.
Політики завжди живуть майбутніми виборами і прагненнями зберегти, а ще краще – примножити свій електорат. Заради цього вони з готовністю перекваліфіковуються в істориків, намагаючись компенсувати відсутність знань тембром голосу або рішучим блиском в очах.
До слова, українські “батьки нації” не одинокі у таких вправляннях.
Той же президент Росії Медвєдєв, вітаючи свого українського колегу, закликав: “… давать отпор любым попыткам переписать историю”.
Не відкриємо Америки, сказавши: людство переглядало і буде переглядати історичні оцінки, висновки, а значить – переписуватиме історію.
І справа тут не лише у тому, що будуть з’являтися нові історичні джерела, а найперше, у тім, що погляд з відстані часу дозволятиме побачити значущі історичні події більш повно і об’єктивно, без нашарувань політичної кон’юнктури.
Та що там далеко ходити – святий папський престол і той періодично приносить вибачення то за середньовічну інквізицію, то за переслідування вчених, то за конформістську позицію у часи другої світової війни.
За таких умов, попит на державних мужів, здатних піднятись над суєтним і мислити категоріями історичної відповідальності – неминущий.
Недарма давньогрецький філософ Платон зауважив: “Народи будуть щасливими, коли справжні філософи будуть царями, або коли царі будуть справжніми філософами”.
Про прапори
Для України ця дилема набула особливого звучання, бо Віктор Янукович на сьогодні зосередив, фактично, безроздільну владу, щоб там на цей рахунок не говорила “зґвалтована” українським Конституційним судом Конституція.
У цьому контексті події навколо ухвалення Верховною Радою рішення про використання під час святкування Дня Перемоги окрім державного стяга ще й інших символів – маленький штрих, який, як не дивно, ілюструє недосконалість існуючої моделі організації влади.
Задаймося запитанням: хіба 260 українських парламентарів не усвідомлювали контраверсійність і політичну дратівливість закону “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”?
Звичайно що так! І мислили при цьому вони не загальнодержавними категоріями, а виключно корпоративними, електоральними. Без сумніву народні депутати прогнозували, як позитивну реакцію у російськомовних регіонах України, так і гостре несприйняття у західноукраїнських областях.
Як же відреагував на цю ситуацію гарант дотримання Конституції, прав і свобод усіх громадян?
Зустрічаючись із ветеранами війни в Українському державному медико-соціальному центрі президент заявив: “Як тільки він надійде, я підпишу цей закон”.
Чи можна вважати такий крок глави держави відповідальним, спрямованим на консолідацію українського суспільства, а не на його штучне протиставлення?
Звичайно, що ні!
Бо єдиний підхід, який, за існуючих реалій, є прийнятним – це передача права ухвалювати рішення з таких питань до виключної компетенції місцевих громад та їх представницьких органів.
Більше того, подібні питання взагалі перестали б бути причиною суспільних збурень, якщо в Україні була б завершена політреформа і запроваджена європейська модель місцевого самоврядування.
Про політичну адекватність
Наші великі й малі вожді ніяк не можуть засвоїти: Україна і її громадяни є такими, якими вони є. І будувати Україну можна лише з цими співвітчизниками, інших – просто немає.
Вони різні, з різними поглядами на історію і сучасність, а тому є примарними наміри привести їх до “єдиномислія”. Набагато конструктивніше – навчитися всім нам рахуватись із чужою думкою, з правом іншого на свої переконання і усвідомити при цьому потребу жити в одній державі, опікуючись її розбудовою і місцем у світі.
Це – ази демократичного устрою, які можливі на практиці за умови демократичної організації влади. Те, що маємо в Україні сьогодні, під ці критерії не підпадає. Звідси ростуть ноги подвійних стандартів у діях вищих посадовців та їх намісників на місцях, безмежна корупція, безчесність судів, а, як наслідок, – безвідповідальність і “пофігізм” багатьох співгромадян.
В Україні політики знову заговорили про вибори, при цьому лунають в основному “старі пісні про головне”: “…нинішні можновладці не такі, а ми – такі, як вам потрібно”.
Але громадяни вже бачили при владі і тих, і інших.
По великому рахунку – повернення до одноособової влади, яке відбулося при Януковичу, було зажди заповітною мрією тих же Ющенка чи Тимошенко. І нинішній конфлікт навколо прапорів скоріш за все мав би лише одну відмінність – на 9 Травня поряд з державним прапором законодавчо вимагалося б вивісити прапори УПА.
Звідси висновок: ключовою умовою здійснення системних перетворень в Україні є забезпечення докорінної зміни способу формування влади знизу доверху.
Ярослав Мендусь
- Перегляди
- 8557
- Подобається
- 8
- Не подобається
- 4
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 106
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
Вас не дивує розвиток подій, які схожі на 1932-33?
1. Чому СВОБОДА цитує біблію але нічого не скаже про заповідь "якщо тебе вдарили по щоці - підстав другу"
2. Чому СВОБОДА цитує Шевченка але вибирає радикальні дії
3. Чому СВОБОДА говорить про "русофобію" але не "продвигає" мову в: вивіски, художню на спеціалізованну літературу?
4. Чому національна свідомість у СВОБОДИ починается с пригніченя та плюндрування представникув/памяток та ін. других націй?
5. Що краще для СВОБОДИ московська церква, київська, каталицька(яка пдтримувала постійно війни з невірними - православні, мусульмани та ін.) чи язичницька віра(віра Русі до ганебного хрещення "вогнем та мечем")?
6. Гітлер та Ленін почали з того, з чого починає СВОБОДА: знищита старе, зробити нове, переписати історію.
7. Скільки часу тратить Ільенко, Фаріон та інші на підготовку своїх вимов та листів? Чи не краще цей час приділяти тим проблемам - які конче необхідно вирішувати зараз? Чому національно свідоме населення, яке проживае в західних областях біжить з України в Угорщину, Румунію, Росію та в Европу? Як можна вірити СВОБОДІ якщо навідь на своїй землі - немає порядку.
Ви пишаеєтесь 9 травня у Львові? Ганьба Вам, ящо Ви піддались на провокацію. Ви не маєте тої стриманості та тої розсудливості, яка необхідна кожному.
Ви вже заганяєте країну в громадянську війну - переможців не буде.
Такий націоналізм Україні не потрібен!
Я не покладу. А якщо ти будеш зазіхати на це - морду наб"ю! І правильно зроблю!
"То-то і ано"!!!!!!!!!!!!!:)))))))))))))
ти, цТа який би я не був толерантнимТи ж не толерантним,
Є закон, є біблія, є свість. А що має СВОБОДА? Чому з досвідченних на палких націоналістів не може зліпити адекватну відповідь??? Чи може розуму не вистачає? Чи чекають вдалу фразу щоб тоді Ctrl+C/Ctrl+V??
За творчістю цього російського поета я стежу давно і з величезною симпатією - після геніального "И алели над нами флаги". Якщо раптом є такі, що не знають цих рядків - прочитайте обов’язково, тільки обов’язково до кінця:
http://yun.complife.ru/verses/nostalgi.htm
Люблю його за неполіткоректність і правильність. Він один з небагатьох, хто не намагається гратися у толерантність і каже правду, називаючи речі своїми іменами - вбивць убивцями і так далі.
9 травня цього року Юрій Нестеренко народив черговий шедевр. Читайте і аплодуйте.
ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
Пусть меня извинят за москальскую мову,
Если в данном контексте она некрасива,
Но - мое восхищение городу Львову,
А точнее, конечно - свободному Львиву!
Украина! Где ныне надежды Майдана?
Над тобою глумится донецкая банда!
Эти гниды - детеныши вшей Магадана -
Вновь велят тебе чествовать флаг оккупанта.
Флаг расстрелов и пыток, флаг Голодомора,
Лагерей, депортаций, кровавого бреда,
Палачей и рабов, нищеты и позора,
Флаг бездарной войны и постыдной победы!
Чтоб у тех депутатов отсохли культяпки,
Чтоб родные плевались, заслышав их имя!
В Украине вывешивать красные тряпки -
Это хуже, чем свастики в Йерусалиме!
И ведь главное - все по закону, хоть режьте!
А в ответ - ни импичмента нет, ни волнений...
"Ще не вмерла..." в эфире звучит, как и прежде,
Но увы - вызывает все больше сомнений.
И в России, зашедшейся в рабском угаре,
Все довольнее лыбились хамские хари,
И ползли на парад недобитые твари -
Не солдаты (тех нет уже), а вертухаи.
Но львивяне не предали память народа
И пошли, наплевав на ментов и приказы,
Чтобы встать на пути коммунячьего сброда,
Чтоб сорвать этот шабаш червоной заразы!
И несладко досталось москальским агентам -
Отстоять свои фетиши коротки лапки!
И валялись в грязи их фальшивые ленты,
И пылали по городу красные тряпки!
Пусть теперь пропаганды казенные жерла
Изрыгнут "хулиганы!", кремлевским в угоду -
Слава хлопцам, что впрямь доказали: не вмерла!
Есть кому заступиться за честь и свободу!
Нет, не все еще в жизни решает парламент!
Если с ними законы, но правда - за вами,
Значит, надо идти, наплевав на регламент,
И сразиться с совками не только словами!
Затолкайте им в глотки их цацки и флаги!
Превратите их идолов в прах и руины!
Чтобы те, кто мечтает о новом ГУЛАГе,
И ступить не могли по земле Украины!
И пускай подводить еще рано итоги,
И у власти в столице - все та же орава,
Но сегодня во Львиве был день перемоги!
Коммунякам - гиляку! Героям же - слава!
Юрий НЕСТЕРЕНКО
9 мая 2011
http://yun.complife.ru/verses/lviv.htm
2011 9 травня - забудовуємо туриз в Україні...
…до громадянської війни недійде(якби ти цього нехотів), український народ ненаскільки глухонімий ... в 20х роках XX cт. агресію московського шовінізму проти українського селянства (в ті часи близько 80% українців жили в селах) - обізвали ГРОМАДЯНСЬКОЮ ВІЙНОЮ....
....як завжди – БРЕХАЛИ!!!
Правильно так – в20х роках XX cт. була НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА українського народу (нажаль недовершена).
Надіюсь, в наш час можливо обійдеться люстацією трьох К – КГБізму; Кучмізму; Комунізм(з програми захисту українців ВО „Свобода”)
Що я і казав - Ctrl+C/Ctrl+V
Такі дорослі, а в казки вірять.
Ну скільки вже можна про це говорити! Шевченко найбільша, найвизначніша постать в українській історії. І саме тому центральна площа Канева повинна мати назву площа (майдан) Шевченка.
А відносно Ольги Кусенко та самійла Кішки. Вулиця Самійла Кішки в Каневі є (названа у кінці 80-х), а вулиця Свердлова вже років з 15-20-ть як перейменована (є відповідне рішення міської ради) у вулицю Ольги Кусенки.
Люби і знай свій рідний край!
Якого народу? Махновців? Петлюрівців? Прошу уточнити!!! З відки взяли данні, що 80% населення - селяни??? 1910-1920??? Перечитайте свою історію - там мабуть ТБ помилився.
от так завжди - Когось в гору, а когось в "задрипанці". За канівчан не образливо.
Свій я знаю - не переймайся.
а вулиця Свердлова вже років з 15-20-ть як перейменована
А таблички змінити забули!!!! Канівчани....
Політика «воєнного комунізму» з її соціалістичними експериментами породила масовий опір з боку населення. Значно збільшувалась кількість антибільшовицьких виступів (з 98 у квітні до 328 у червні—липні 1919 р.). Більшовицький уряд контролював тільки міста. Крім селянських повстанських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи і українські есери, які організували низку повстанських загонів (під керівництвом Зеленого, Струка, Соколовського), що мали на меті ліквідувати окупаційний більшовицький режим і проголосити незалежну Українську радянську республіку. Від співробітництва з більшовиками відмовився Н. Махно, який зі своїм загоном пішов від них на Правобережжя. Боротьба проти повстанського руху відволікала сили більшовиків від боротьби з білогвардійцями на чолі з генералом Денікіним, які влітку 1919 р. почали наступ на Україну і на Москву. У травні 1919 р. денікінці зайняли Луганськ, у червні — Харків та Катеринослав, після чого повели наступ на Київ. Швидкій ліквідації більшовицького режиму на Правобережжі сприяли сили Директорії, які після поразок узимку 1919 р. були реорганізовані С. Петлюрою. До петлюрівців приєдналася Українська Галицька армія. У липні об\'єднана українська армія почала наступ на Київ і Одесу, який спочатку розвивався досить успішно. 30 серпня 1919 р. в залишений Червоною армією Київ одночасно увійшли українські сили і війська білогвардійців. Спроби знайти спільну мову з денікінцями завершились невдало і врешті українська армія була витіснена з Києва. Одесу українській армії також не вдалося взяти, і місто перейшло під контроль білих, а українські сили знову були витіснені на Правобережну Україну.
На окупованій Денікіним території України були створені три області: Київська, Харківська і Новоросійська. Їх очолювали губернатори, які були призначені Денікіним і мали необмежені повноваження. Українська мова дозволялась тільки в приватних навчальних закладах. Закривалися і забиралися з бібліотек українські друковані видання. Припинила свою діяльність Українська Академія наук. Аграрна політика Денікіна була спрямована на відновлення поміщицької власності на землю. В промисловості був ліквідований 8-годинний робочий день. Профспілки, створені 1917—1918 рр., були розпущені, замість них організовувались нові, лояльні до режиму.
Одночасно поширювався опір білогвардійцям в Україні. Тут діяла мережа підпільних більшовицьких організацій, очолених створеним ЦК КП(б)У Зафронтовим бюро. У боротьбу з білогвардійцями включилися представники соціалістичних партій (есери і анархісти). Почалися селянські повстання.
Активно діяли проти денікінців махновці, які були об\'єднані в Революційну повстанську армію. Вони змогли очистити від білих значну частину території Півдня України.
У другій половині 1919 р. трагічно склалася доля української армії. Вона опинилася в «трикутнику смерті». Із заходу вона вела боротьбу з поляками, на сході — з білими, на півночі — з більшовиками і через нестачу сил зазнала поразки, їй не вистачало боєприпасів і військової амуніції. Справу погіршила епідемія тифу. До того ж українські сили були розколоті політично-ідеологічними і соціально-психологічними розбіжностями між західними і східними українцями, що накопичувались протягом століть. С. Петлюра, його найближче оточення, що складалося з лівих соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у реакційності. Зі свого боку галичани не довіряли вихідцям зі Східної України, вважаючи їх безвідповідальними радикалами і навіть «напівбільшовиками». Це призвело до переходу УГА на бік білих, Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалась, передавши свої повноваження С. Петлюрі. Сам С. Петлюра у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським урядом про визнання УНР та спільні дії в боротьбі з радянською Росією.
Повернення більшовиків в Україну У жовтні 1919 р. під Тулою і Воронежем Червона армія перейшла в контрнаступ проти денікінців, який закінчився новим узяттям під більшовицький контроль усієї України. Залишки білої армії відійшли в Крим, де були очолені генералом Врангелем.
Повернувшись в Україну 1920 р. втретє, більшовики врахували помилки політичного курсу 1919 р. Насамперед це стосувалось аграрної політики. 5 лютого 1920 р. був ухвалений новий земельний закон з метою ліквідувати відновлене під час денікінської окупації поміщицьке землеволодіння. Закон передбачав конфіскацію поміщицької землі і безкоштовну передачу її селянам. Перевагу в отриманні землі здобули малоземельні селяни і батраки. На відміну від 1919 р. радгоспи та комуни, вступ до яких був з оголошений як добровільний, отримували менше землі. У березні—квітні 1920 р. в Україні, нарешті, сталися вибори до місцевих рад, але завдяки недемократичним методам їх проведення більшовики здобули в них переважну більшість місць.
У соціально-економічній політиці, як і раніше, панували воєннокомуністичні методи. Прокотилася чергова хвиля націоналізації підприємств, збереглася і збільшувалася продовольча розкладка.
Держава часто зверталась до позаекономічних методів управління: була створена Українська трудова армія, яку очолив Й. Сталін. Одночасно великих розмірів набув «червоний терор». 1920 р. на території України було створено 18 концентраційних таборів. Розпочалось витіснення більшовиками з політичного життя інших соціалістичних партій. Змушені були самоліквідувати свою партію «боротьбисти», було заарештовано керівництво лівих есерів, почався судовий процес над меншовиками.
25 квітня розпочався польський наступ, який спочатку розвивався успішно. У травні 1920 р. полякам вдалося захопити Житомир, Вінницю, Київ. Директорія переїхала у столицю. Однак обіцяне Петлюрою польському урядові велике народне антибільшовицьке повстання не відбулося. На захопленій поляками території України був установлений польський окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, що відновлював поміщицьку власність на землю і організовував вивезення в Польщу демонтованого промислового обладнання, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Така політика породжувала масовий опір, яким керували як більшовики, так і представники лівих українських політичних партій.
Саме тоді радянські війська силами Південно-Західного і Західного фронтів почали наступ проти поляків відповідно в напрямках України і Білорусії. Вони знову оволоділи Правобережною Україною і вторглися в Галичину і в саму Польщу. У Західній Україні була проголошена радянська влада і створено радянський уряд східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським.
Коли Польща опинилась на межі військового краху у липні 1920 р., у справу втрутилася Антанта. Міністр іноземних справ Англії лорд Керзон запропонував Росії перемир\'я з Польщею і нову лінію радянсько-польського кордону, що приєднувала до радянського кордону землі Західної України і Західної Білорусії. Але більшовики відкинули цю пропозицію і, маючи на меті подальший «експорт революції», продовжили наступ на Варшаву і Львів.
Однак у серпні 1920 р. становище змінилося. Під Варшавою Червона армія була розбита і внаслідок контрнаступу польсько-українських сил була відкинута в глиб України на лінію Коростень—Житомир—Бердичів. У жовтні 1920 р. між радянською Росією та Польщею було укладено перемир\'я, за яким встановлювався кордон між Польщею і радянською Росією.
Переговори між Польщею і радянською Росією завершились підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відходили, окрім Східної Галичини, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежність України завершилася поразкою.
Врангелівці влітку 1920 р. розвивали наступ у Північній Таврії і захопили Маріуполь та Олександрівськ, підійшовши до Катеринослава. Але зростаючий опір радянських сил зупинив його. За короткий час був утворений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Було підписано новий союз з Н. Махно, якому було обіцяне лояльне ставлення до створених ним на Катеринославщині «вільних селянських Рад». 28 жовтня 1920 р. почався наступ на врангелівців з Каховського плацдарму, внаслідок якого білі змушені були відступити в Крим. За перекопськими і чонгарськими укріпленнями врангелівці збиралися перезимувати і весною 1921 р. продовжити боротьбу. Це розходилось з планами радянського командування, яке від ЦК РКП(б) отримало директиву за будь-яку ціну взяти Крим до зими. 7 — 9 листопада укріплення білої армії у Криму були взяті, і Крим до 16 листопада повністю опинився під радянським контролем. Залишки білої армії евакуювались на кораблях у Туреччину. Крим узимку 1920—1921 рр. став ареною жорстокого червоного терору, яким керував угорський комуніст Бела Кун. Серед розстріляних були офіцери, лікарі, вчителі, священики, робітники, що допомагали евакуації. Настала черга і махновців, які надали суттєву допомогу більшовикам в оволодінні Кримом. Після оволодіння Сімферополем у порушення попередньої домовленості махновцям було наказано роззброїтись і розформуватись. Коли махновські командири відмовились виконати наказ, угруповання було оточене і знищене. Тільки загін у 200 шабель зміг вирватись і повернутись у Гуляйполе і сповістити про це Нестора Махна. Оточений в Гуляйполі, він все ж зміг вирватись з оточення, організувати опір каральним загонам. Тривалий час махновці не тільки не були розбиті, але й завдавали відчутних ударів більшовикам. Їх лави спочатку поповнювались селянами. Але довго так тривати не могло. Під постійними ударами радянських військ сили повстанської армії швидко танули. Рейди по декількох губерніях були останньою подією партизанських боїв. Н. Махно, якого переслідували червоноармійські з\'єднання, 28 серпня 1921 р. перейшов через Дністер і здався властям Румунії. Цими подіями завершилася Громадянська війна в Україні.
Рік населення Міське Процент
1913 35 209 800 6 790 100 19,3
1920 25 605 000
1922 26 230 000 5 240 000 20,0
* Перепись населения — 1920 (охватила только 72 % населения страны, так как в некоторых районах велись военные действия)
* Перепись населения — 1923 (городская)
бачить будем - не для нас побудували стадіони та готелі. Буде.
У Канева стільки актуальних героїв, що їх вистачило б для монументів на всіх площах усіх міст України. Було би
бажанння!
А ось моя особиста думка. На майдані Свободи у Каневі має стояти пам"ятник, наприклад:
1) легендарному борцю за свободу українського (тоді антського) народу Ардагасту. Розшифровка імені: Ард, з яким звязане давнє "ордті", - сучасне "родити", тобто Род (а відтак - Родень, давній Канів), гаст - газда, дядько;
2) легендарному засновнику руської (давньоукраїнської) державности Русу.
3) легендарному засновнику Канева (за легендою М. Є. Іщенка) Канію;
Каніцару (що підписував у складі руської делегації у Царграді мирний договір з Византією);
Канемиру (в перекладі з санскриту - "володар світу").
Всі вони так чи інакше пов"язані з Каневом докиєворуської доби.
Є й інші варіанти. Наприклад, пам"ятник символам - Герб і Прапор - України, які, як родові атрибути трисущого буття Рода (звідки Родень), зародилися на канівській землі, чому є підтвердження.
А ще... Проте досить. А ви про Лєніна...
Московці (вона ж Грецька - його Батькам
От що значить не мати своєї держави... Це:
- не мати своїх героїв
- своїх символів
- своєї історії
- своїх національних цінностей
- своєї культури
- мови
- поглядів
- і т. д. і т. п.
А тому й виникають конфліктні ситуації. З одного боку - народ, який це все хоче мати, з іншого - ті, що це все мають, здебільшого не своє, привласнене чуже. А ділитися ну ніяк не хочеться. Бо підуть у жебраки...
Та буде у нас Євро! І ніяка чужинська орда вже нічого не змінить! Тим більше, що самі європейці все більше і більше схиляються до націоналізму... Поцікався результатами останніх виборів...
щоб мати - треба робити!!!
Москва - і та не відразу будувалася. Збудуємо і ми свою Україну на заздрість (в хорошому розумінні цього нехорошого слова) усім... І в цій Україні гідне місце посяде й наш Канів.
Селяни гадали, що делегація панотців прибула на захист колишнього пароха Віктора Дмитришина, якого підозрюють у крадіжці старовинних релігійних книг.
— Комісія провела інвентаризацію у церкві, — каже сільський голова Володимир Дудич, 36 років. — Зникли Євангеліони 1605 та 1625 років. У шкіряній оправі, кожна по 34 кілограми.
Після інвентаризації отець Віктор до церкви не вертався. Обурені парафіяни перекрили дорогу Київ — Чоп: вимагали призначити їм нового пароха. Минулої пятниці процесія єпархії прийшла в Гірське, щоби врочисто ввести до храму нового настоятеля — 29-річного Василя Подобівського. Але селяни подумали, що з єпархії прибули захищати Дмитришина. Громада захопила церковне подвіря. Чоловіки міцно підперли браму плечима. Жінки сипали прокльонами.
Канцлер Стрийської єпархії Тарас Пошивак, 29 років, ішов першим. У сутичці парафіяни Гірського розірвали йому фелон, підрясник, подряпали руки. Священикам бабусі ціпками лупцювали плечі, заламували руки, плювали в обличчя. У розпал бійки до села прибули з півсотні міліціонерів. Оточивши священиків, вони провели їх до церкви. Після цього селяни втихомирилися.
— За пять років тут поміняли вісім священиків, жоден не догодив, — каже отець Пошивак.
Але це зло не пов"язано ніяким чином з російським народом, таким же безпомічним в міцних обіймах доморощених олігархів. Але вони, росіяни, на відміну від українців (українців-хохлів, "меншого брата") мають свою гідність, готові відстоювати себе. Чого не робить, а здебільшого й потурає "старшому" "брат мой хахол".
Поцікався що робив цей предок з яничарами...
78KT80 - краще б ти змінив свій аватар!!! ТИ йому невідповідаєш!!!