Історія Канева. Початок ХХ століття. ч.6

На початку ХХ ст. промислова криза в Росiйськiй iмперiї посилилась неврожаєм, який охопив i Канiвщину. Мешканцi Канiвського повiту, доведенi до крайнього зубожiння, писали ло росiйського царя:"Землi у нас мало, народ множиться, всякому їсти хочеться, а землi у багатьох i зовсiм немає. У iнших так мало, що не вистачає прогодувати сiм`ю, а на решту витрат i на виплату твоїх царських податкiв i повинностей звiдки їх взяти? Ми, як звiрi, тiльки одну турботу i маємо, якби нагодувати дiтей та самим бути ситими, i коли, не дивлячись на весь труд, доводиться бачити голодних дiтей, як тут не бути смутi?" Але лист дiйшов тiльки до Канiвської Управи, звiдки вислали загiн гайдукiв для приборкання i жорстокого покарання знедолених селян.
Аграрнi заворушення посилились антивоєнними виступами. 13 жовтня 1904 року близько 300 канiвцiв з гаслами "Хлiба й роботи!", "Припинiть росiйсько - японську вiйну!" вийшли на демонстрацiю. Мiсцева влада спробувала розiгнати демонстрантiв, але не змогла. Вкрай стурбований канiвський справник повiдомив київському губернатору: "В Каневi починається заворушення, важко угамувати натовп, потрiбнi вiйська, наявних недостатньо". Революцiйними виступами вiдгукнулись у Канiвському повiтi i сiчневi подii 1905 року в Петербурзi.
У 1911 роцi у Каневi мешкало вже 12.228 чоловiк. Забудовано було 24 вулицi i провулки, базарний i ярмарковий майдани. Канiвський повiт вiдзначався розвиненим деревообробним промислом i ткацтвом. Оскiльки займав вiн велику територiю в складi Київської губернiї, то селянам у справах доводилось приїжджати, а бiльшостi йти пiшки до повiтового центру за 90 - 100 км, тому приватники Кирнос i Подольський побудували в центрi мiста заїзжий двiр та "номера для посетителей"- готель.
Напередоднi Шевченкових ювiлеїв (50-рiччя з дня смертi i 100-рiччя з дня народження) передова громадськiсть вже вкотре намагалась потурбуватися про благоустрiй могили Шевченка. Територiю навколо могили було вперше засаджено лiсом для захисту вiд ярiв. Дерева розрослися i скрасили голий доти шпиль гори i частково змiцнили грунт. Складено було також "Устав общества благоустройства и охраны могилы украинского поэта Т.Г.Шевченко". Однак канцелярiя Київського губернського присутствiя знайшла в ньому "загрозу" суспiльству, а завдання його "вредными для государственной политики" та загрожуючими "общественному спокойствию", бо, на думку уряду, вони будуть спрямованi "на усиление культурно-политической автономии Малороссии".
Не зважаючи на полiтичну небезпеку для тих, хто якось виявляв увагу до могили Шевченка, тодiшнiй голова Канiвського повiтового земства помiщик Беренгович Борис Олександрович з власної iнiцiативи поставив на загальних земських зборах вимогу видiлити 1.000 крб. на укрiплення гори. Але київський губурнатор Суковкiн постанову Канiвського земства скасував, грошi на укрiплення i впорядкування гори витрачати заборонив, а самого Беренговича- людину молоду, енергiйну, висококультурну з посади в земствi звiльнив. Потроху рятували становище люди власними силами, власними дрiбними коштами.
Особливих багатiїв у Каневi не було. Про це довiдуємось з архiвних матерiалiв, що стосуються виборiв у Державну та мiську Думи на початку нинiшнього столiття. Щоб мати право голосу, необхiдно було володiти нерухомим майном вартiстю щонайменше в 300 карбованцiв, а таких маєтних громадян на 10 тисяч канiвських жителiв 1914 року налiчувалось всього 179 чоловiк. Тiльки їм майновий ценз дозволяв обирати i бути обраними до органiв управлiння, а жiнки, вiйськовослужбовцi, студенти i учнi взагалi не брали участi у виборах. В результатi таких законiв список гласних (депутатiв) по Канiвському повiту очолювали князь Лопухiн - Демидов, котрий мав 15.632 десятин i 713 сажнiв землi i Голега, який мав 5 будинкiв i 2 торговельнi лавки. За ними йшли iншi великi землевласники, промисловцi, купцi, а простий люд залишався безправнмим.
З початком першої свiтової вiйни нужденне становище трудящих ще бiльш погiршилося. Припинили роботу майже всi фабрики та заводи. У Каневi, крiм трьох парових млинiв - Перця, Когана та Бiлоцеркiвського - не залишилось жодного пiдприємства. Доросле чоловiче населення мобiлiзовувалось i вiдправлялось на фронт. Iдучи на збiрнi пункти солдати громили виннi крамницi i помiщицькi економiї. Весь тягар незгод перекладався на плечi жiнок. Вiйна найбiльше розорила малоземельних селян, якi залишились без основної робочої сили.
Того ж 1914 року передова громадськiсть збиралася вiдзначити сторiччя вiд дня народження Т.Г.Шевченка. Поетовi мали спорудити пам`ятник у Києвi. Проте уряд заборонив як побудову монумента, так i вшанування пам`ятi Т.Г.Шевченка. Як i в 1911 роцi (у 50-у рiчницю з дня смертi Шевченка), коли сотнi людей, якi прийшли вiдвiдати могилу, зупинив загiн озброєних солдат, так i в 1914-у, через заборону, як писалося в однiй iз тогочасних газет, в Каневi "Шевченковi днi пройшли сумнiше i бiднiше, нiж у минулi роки. Канiвське громадянство щороку справляло роковини Тарасовi. Постала було й тепер думка впорядкувати вечiр, але здiйснити її не прийшлося... Столiтнiй день великого Кобзаря зустрiли своєю пiснею тiльки жайворонки, тiльки їм перепон та перешкод не могли зробити. День виявився ясний, сонячний та теплий. Люди з мiста пiшли на Тарасову гору. Там правити панахиду було заборонено. Могилу оточила полiцiя на чолi з справником. Другого дня також стояла сторожа". Проте нi нагайки, нi багнети не зупинили трудящих. Як повiдомлялося в тiй же кореспонденцiї, "могилу за два днi чимало одвiдало канiвчан та приходили з сусiднiх сiл".
Пiсля росiйської революцiї 1917 року у Каневi на деякий час встановлюється радянська влада, у другiй половинi березня 1918 року мiсто захопили австро - нiмецькi вiйська, а 21 квiтня того ж року до Канева прибула комiсiя на чолi з головою Губернiальної Управи Симоном Петлюрою, аби оглянути стан могили Шевченка i виробити план упорядкування "нацiональної релiквiї України" i подальшої її охорони. Але падiння УНР стало крахом сподiвань на вирiшення цього питання на державному рiвнi. На початку сiчня 1919-го- Канiв захопили петлюрiвцi. Кiлька разiв влада переходила з рук в руки. У квiтнi того ж року мiсто було вже в руках братiв Трепетiв, а в серединi серпня Канiв захопили денiкiнцi. На початку сiчня 1920-го- мiсто знову потрапило пiд владу бiльшовикiв.
Пiдприємства не працювали, не вистачало продовольства, палива, в мiстi лютував голод i епiдемiя тифу. А оскiльки Канiв розташовувався на межi повiту, то в 1921 роцi повiтовий центр перенесли до Корсуня, а у 1922-у - до Богуслава. Канiв залишився глухою провiнцiєю.
Нестатки, зруйнована промисловiсть, голод - таку спадщину залишили Каневу 20-i роки. Миловарний, лiсозавод, електростанцiя i механiзований млин - ось i всi пiдприємства, що були на той час у мiстi. У канiвськiй лiкарнi працювало лише 5 лiкарiв. В мiстi було двi початковi та одна семирiчна школа, в якiй 11 вчителiв навчали 696 дiтей.
На початку 30-х рокiв у Каневi починають працювати олiйниця, маслозавод та двi побутовi артiлi: "Нове життя" i "Новий побут". Перша спецiалiзувалась на пошиттi взуття, шапок i рукавиць, а друга - виробляла глиняний посуд, полотно, хустки, чорнило. У 1931 роцi прийняв перших студентiв педагогiчний технiкум, а ще через чотири роки - медичне училище. Мiсто поступово загоїло рани громадянської вiйни, але наслiдком полiтики наступного десятилiття став голод 1932-33 рокiв та сталiнськi репресiї 1937-го.
За даними на 1 березня 1933 року у Канiвському районi (21 село) голодувало 550 сiмей (понад 2.5 тисячi чоловiк). Люди пухли з голоду, помирали, а з району продовжували вивозити хлiб. Навiть у незаможнiх селян було вилучено понад 3.5 тисячi пудiв хлiба. Кiлькiсть померлих вiд голоду пiдрахувати просто неможливо. На кожному канiвському цвинтарi знайдуться непримiтнi, а iнодi зовсiм зрiвнянi з землею мiсця групових поховань...
Пiсля десятилiть безмовства штучний голод на Українi назвали найбiльшою з трагедiй ХХ ст. У 1993 роцi з`явився пам`ятник жертвам голодомору i в Каневi. Спорудили його обабiч дороги на старому мiському цвинтарi, який вже давно не турбують навiть похороннi процесiї. Цвинтар густо зарiс деревами, мохом i спокоєм, а чорний ажурний хрест на невисокому постаментi височить над старими надгробками, повертаючи нам iсторiю, а iсторiї- правду, якою б болючою вона не була.
Чорною хмарою прокотилося Канiвщиною страшне лихолiття 37-го. За кожною сфабрикованою справою стоїть особиста трагедiя, розтоптана,скалiчена доля родини, друзiв, родичiв, за кожною трагедiєю - скалiченi долi дiтей, затаврованих словами "син (чи дочка) ворога народу". Лише через пiвстолiття сталiнськi репресiї будуть визнанi злочином проти народу...
В кiнцi 30-х рокiв у Каневi було сiм брукованих вулиць i двi площi. У мiстi вiдкрили готель, лазню, автоколону. В лiкарнi працювало 14 лiкарiв i 42 спецiалiсти з середньою медичною освiтою. В 1937 роцi в Каневi було збудовано двоповерхову школу iм.Iвана Франка.
Наступним випробуванням для канiвчан стала вiйна 1941-1945 рокiв. Обороняла Канiв 26 армiя пiд командуванням генерала Ф.Я.Костенка. Вже на другий день вiйни фашистськi лiтаки бомбардували Канiв i залiзничий мiст через Днiпро. Понад 5.000 бомб було скинуто на нього, але мiст вистояв. В серпневi днi 1941 року газета "Комсомольская правда" надрукувала нарис письменника А.П.Гайдара "Мiст", присвячений героїчним захисникам цього важливого стратегiчного об`єкту.
Славну сторiнку в лiтопис оборони Канева вписав героїчний екiпаж бронепоїзда N 56, яким командував старший лейтенант К.П.Iщенко. Ця "фортеця на колесах" перепинила шлях фашистам на дiльницi Миронiвка - Канiв i пiвмiсця вiдбивала їхнi запеклi танковi атаки. Це дало змогу тисячам мирних мешканцiв i пораненим бiйцям евакуюватися на лiвий берег Днiпра.
Допомогу в оборонi мiста 26 армiї надавали бойовi кораблi Днiпровської флотилiї. Коли 15 серпня 1941 року ворог захопив Канiв, кораблi здiйснили прорив з боями вгору по Днiпру в оточену столицю i надавали допомогу вогнем вiйськам Київського укрiпрайону. Виконавши своє завдання по пiдтримцi сухопутних частин, 19 вересня 1941 року кораблi флотилiї, викинувши вимпели "Гину, але не здаюся!", були зiрванi, а моряки - днiпровцi, створивши бригади морської пiхоти, успiшно дiяли у вiйськовому оточеннi, прориваючись на схiд.
900 днiв i ночей тривала окупацiя Канева. Сотнi канiвчан було вивезено на каторжнi роботи до Нiмеччини, тисячi людських доль скалiчила вiйна.Пiд час окупацiї у Берестовецькому яру фашисти закатували i розстрiляли 1.356 мирних жителiв: дiтей, жiнок, старих тiльки за те, що вони були рiдними членiв партизанського загону. Багатьох закопали живими. На цьому мiсцi зараз встановлено пам`ятний знак - тендiтна фiгура жiнки бiля високої гранiтної стели.
Багато наших землякiв - українцiв не повернулось з фронтiв цiєї вiйни. Багато полягло на Канiвщинi i воїнiв iнших нацiональностей: казахи i адигейцi, армяни i грузини, росiяни i бiлоруси та багато iнших - вiдомих i невiдомих. Близько 25.000 чоловiк загинуло в боях за наше мiсто. 104 братськi могили встали обелiсками по землях Канiвщини, 9 з них - у самому мiстi.
За роки окупацiї нiмцi створили на правому березi мiцну лiнiю оборони, яку з боями i великими втратами вимушена була долати наша армiя, яка восени 1943 року вийшла на останнiй водний рубiж.
Велична панорама Днiпра вiдкривається нинi там, де ранiше був острiв Канiвський, затоплений нинi водами "канiвського моря". Пiд водою залишились окопи, острiв i луг, зрошенi кров`ю воїнiв 206-ї, 23-ї i 30-ї стрiлецьких дивiзiй, якi першими у вересневi днi 1943 року створювали тут Канiвський плацдарм. Наступ вiвся у напрямку Бучак - Селище - Канiв. Правобережжя вiд Бучака до Селища мало крутi пiдйоми i обриви. Це давало можливiсть вороговi ретельно оглядати поверхню рiчки i всю навколишню територiю.
Днiпро в цьому мiсцi був шириною метрiв 500 i бiльше 5 метрiв глибиною, мав пiщане дно i сильну течiю. 24 вересня передовi загони дивiзiї, преправившись вбрiд через старицю (старе русло) Днiпра, оволодiли островом Канiвським. Знаючи, що фашисти покладають великi надiї на рубiж Днiпра, частини i з`єднання 47-ї армiї поспiшали з форсуванням рiки, щоб не дати вороговi опам`ятатися i пiдтягнути резерви. Вiд швидкостi дiй залежав успiх по форсуванню Днiпра.
Вiйськова рада 47-ї армiї у своєму зверненнi до вiйськ закликала: "Днiпро- не перешкода, а мiст до перемоги. Смiливiше бийте ворога, вгризайтесь у правий берег Днiпра, не давайте вороговi закрiпитися!"
Форсування Днiпра почалося в нiч на 26 вересня. Успiх залежав вiд випадковостi. З жорстокими боями нашi воїни закрiпилися на правому березi Днiпра. У контратаку пiшли ворожi танки i пiхота при пiдтримцi авiацiї i артилерiї. Вимагалась залiзна витримка i надзвичайна мужнiсть, щоб не вiдступити пiд таким натиском ворога. Та й вiдступати було нiкудипозаду Днiпро. Лише за перший день боїв нашим воїнам довелося вiдбити 14 контратак противника. Вогнем через Днiпро пiдтримувала бiйцiв зброя прямої наводки, яка була поставлена на островi Канiвському бiля самої води. Захоплений плацдарм був зовсiм невеликим: всього до 2 км по фронту i до 400 м у глибину, але саме звiдси розпочалось визволення Канева.
30 вересня 1943 року газета "Фронтовик" писала: "Смертельний бiй кипить на обох берегах Днiпра за свободу України, за землю Тараса". Будинок музею Т.Г.Шевченка вороги обснували, як павутинням, колючим дротом, перетворивши його у концтабiр, до якого зiгнали мешканцiв навколишнiх сiл для копання окопiв бiля Днiпра. Фашисти подбали про надiйне укрiплення берегової лiнiї i вибити їх з мiста i прибережних гiр було нелегко. Лише 31 сiчня 1944 року воїни 206-ї стрiлецької дивiзiї звiльнили Канiв i Тарасову гору вiд окупантiв.
Письменник Борис Полєвой (в роки вiйни- вiйськовий кореспондент) у нарисi "На могилi Шевченка" писав: "I ось на зарослих сходах, що ведуть на могилу Тараса, знову з`явились слiди... Це бiйцi дивiзiї, що наступала iз-за Днiпра сходили на гору, щоб у коротку перерву мiж боями вклонитися великiй могилi. I вже чиясь дбайлива рука свiжим пiском посипала майданчик. I хтось бережно поправив огорожу, i три вiнки, простi солдатськi вiнки з хвої, обвитi кольоровою марлею, пофарбованою в якомусь польовому госпiталi, покладено на могилу. I над усiм цим, замислений i суворий, стоїть бронзовий Тарас. Вiн дiждався iз-за Днiпра повернення своїх синiв".
На центральнiй площi мiста встановлено пам`ятний знак на честь воїнiв-визволителiв, а iменем 206-ї дивiзiї названо одну з центральних вулиць. Трагiчною була доля Канева в роки вiйни, але не довго залишалося мiсто згарищем. Вкотре, за роки свого iснування, вiдродилось, як Фенiкс iз попелу.

На початку ХХ ст. промислова криза в Росiйськiй iмперiї посилилась неврожаєм, який охопив i Канiвщину. Мешканцi Канiвського повiту, доведенi до крайнього зубожiння, писали ло росiйського царя:"Землi у нас мало, народ множиться, всякому їсти хочеться, а землi у багатьох i зовсiм немає. У iнших так мало, що не вистачає прогодувати сiм`ю, а на решту витрат i на виплату твоїх царських податкiв i повинностей звiдки їх взяти? Ми, як звiрi, тiльки одну турботу i маємо, якби нагодувати дiтей та самим бути ситими, i коли, не дивлячись на весь труд, доводиться бачити голодних дiтей, як тут не бути смутi?" Але лист дiйшов тiльки до Канiвської Управи, звiдки вислали загiн гайдукiв для приборкання i жорстокого покарання знедолених селян.
Аграрнi заворушення посилились антивоєнними виступами. 13 жовтня 1904 року близько 300 канiвцiв з гаслами "Хлiба й роботи!", "Припинiть росiйсько - японську вiйну!" вийшли на демонстрацiю. Мiсцева влада спробувала розiгнати демонстрантiв, але не змогла. Вкрай стурбований канiвський справник повiдомив київському губернатору: "В Каневi починається заворушення, важко угамувати натовп, потрiбнi вiйська, наявних недостатньо". Революцiйними виступами вiдгукнулись у Канiвському повiтi i сiчневi подii 1905 року в Петербурзi.
У 1911 роцi у Каневi мешкало вже 12.228 чоловiк. Забудовано було 24 вулицi i провулки, базарний i ярмарковий майдани. Канiвський повiт вiдзначався розвиненим деревообробним промислом i ткацтвом. Оскiльки займав вiн велику територiю в складi Київської губернiї, то селянам у справах доводилось приїжджати, а бiльшостi йти пiшки до повiтового центру за 90 - 100 км, тому приватники Кирнос i Подольський побудували в центрi мiста заїзжий двiр та "номера для посетителей"- готель.
Напередоднi Шевченкових ювiлеїв (50-рiччя з дня смертi i 100-рiччя з дня народження) передова громадськiсть вже вкотре намагалась потурбуватися про благоустрiй могили Шевченка. Територiю навколо могили було вперше засаджено лiсом для захисту вiд ярiв. Дерева розрослися i скрасили голий доти шпиль гори i частково змiцнили грунт. Складено було також "Устав общества благоустройства и охраны могилы украинского поэта Т.Г.Шевченко". Однак канцелярiя Київського губернського присутствiя знайшла в ньому "загрозу" суспiльству, а завдання його "вредными для государственной политики" та загрожуючими "общественному спокойствию", бо, на думку уряду, вони будуть спрямованi "на усиление культурно-политической автономии Малороссии".
Не зважаючи на полiтичну небезпеку для тих, хто якось виявляв увагу до могили Шевченка, тодiшнiй голова Канiвського повiтового земства помiщик Беренгович Борис Олександрович з власної iнiцiативи поставив на загальних земських зборах вимогу видiлити 1.000 крб. на укрiплення гори. Але київський губурнатор Суковкiн постанову Канiвського земства скасував, грошi на укрiплення i впорядкування гори витрачати заборонив, а самого Беренговича- людину молоду, енергiйну, висококультурну з посади в земствi звiльнив. Потроху рятували становище люди власними силами, власними дрiбними коштами.
Особливих багатiїв у Каневi не було. Про це довiдуємось з архiвних матерiалiв, що стосуються виборiв у Державну та мiську Думи на початку нинiшнього столiття. Щоб мати право голосу, необхiдно було володiти нерухомим майном вартiстю щонайменше в 300 карбованцiв, а таких маєтних громадян на 10 тисяч канiвських жителiв 1914 року налiчувалось всього 179 чоловiк. Тiльки їм майновий ценз дозволяв обирати i бути обраними до органiв управлiння, а жiнки, вiйськовослужбовцi, студенти i учнi взагалi не брали участi у виборах. В результатi таких законiв список гласних (депутатiв) по Канiвському повiту очолювали князь Лопухiн - Демидов, котрий мав 15.632 десятин i 713 сажнiв землi i Голега, який мав 5 будинкiв i 2 торговельнi лавки. За ними йшли iншi великi землевласники, промисловцi, купцi, а простий люд залишався безправнмим.
З початком першої свiтової вiйни нужденне становище трудящих ще бiльш погiршилося. Припинили роботу майже всi фабрики та заводи. У Каневi, крiм трьох парових млинiв - Перця, Когана та Бiлоцеркiвського - не залишилось жодного пiдприємства. Доросле чоловiче населення мобiлiзовувалось i вiдправлялось на фронт. Iдучи на збiрнi пункти солдати громили виннi крамницi i помiщицькi економiї. Весь тягар незгод перекладався на плечi жiнок. Вiйна найбiльше розорила малоземельних селян, якi залишились без основної робочої сили.
Того ж 1914 року передова громадськiсть збиралася вiдзначити сторiччя вiд дня народження Т.Г.Шевченка. Поетовi мали спорудити пам`ятник у Києвi. Проте уряд заборонив як побудову монумента, так i вшанування пам`ятi Т.Г.Шевченка. Як i в 1911 роцi (у 50-у рiчницю з дня смертi Шевченка), коли сотнi людей, якi прийшли вiдвiдати могилу, зупинив загiн озброєних солдат, так i в 1914-у, через заборону, як писалося в однiй iз тогочасних газет, в Каневi "Шевченковi днi пройшли сумнiше i бiднiше, нiж у минулi роки. Канiвське громадянство щороку справляло роковини Тарасовi. Постала було й тепер думка впорядкувати вечiр, але здiйснити її не прийшлося... Столiтнiй день великого Кобзаря зустрiли своєю пiснею тiльки жайворонки, тiльки їм перепон та перешкод не могли зробити. День виявився ясний, сонячний та теплий. Люди з мiста пiшли на Тарасову гору. Там правити панахиду було заборонено. Могилу оточила полiцiя на чолi з справником. Другого дня також стояла сторожа". Проте нi нагайки, нi багнети не зупинили трудящих. Як повiдомлялося в тiй же кореспонденцiї, "могилу за два днi чимало одвiдало канiвчан та приходили з сусiднiх сiл".
Пiсля росiйської революцiї 1917 року у Каневi на деякий час встановлюється радянська влада, у другiй половинi березня 1918 року мiсто захопили австро - нiмецькi вiйська, а 21 квiтня того ж року до Канева прибула комiсiя на чолi з головою Губернiальної Управи Симоном Петлюрою, аби оглянути стан могили Шевченка i виробити план упорядкування "нацiональної релiквiї України" i подальшої її охорони. Але падiння УНР стало крахом сподiвань на вирiшення цього питання на державному рiвнi. На початку сiчня 1919-го- Канiв захопили петлюрiвцi. Кiлька разiв влада переходила з рук в руки. У квiтнi того ж року мiсто було вже в руках братiв Трепетiв, а в серединi серпня Канiв захопили денiкiнцi. На початку сiчня 1920-го- мiсто знову потрапило пiд владу бiльшовикiв.
Пiдприємства не працювали, не вистачало продовольства, палива, в мiстi лютував голод i епiдемiя тифу. А оскiльки Канiв розташовувався на межi повiту, то в 1921 роцi повiтовий центр перенесли до Корсуня, а у 1922-у - до Богуслава. Канiв залишився глухою провiнцiєю.
Нестатки, зруйнована промисловiсть, голод - таку спадщину залишили Каневу 20-i роки. Миловарний, лiсозавод, електростанцiя i механiзований млин - ось i всi пiдприємства, що були на той час у мiстi. У канiвськiй лiкарнi працювало лише 5 лiкарiв. В мiстi було двi початковi та одна семирiчна школа, в якiй 11 вчителiв навчали 696 дiтей.
На початку 30-х рокiв у Каневi починають працювати олiйниця, маслозавод та двi побутовi артiлi: "Нове життя" i "Новий побут". Перша спецiалiзувалась на пошиттi взуття, шапок i рукавиць, а друга - виробляла глиняний посуд, полотно, хустки, чорнило. У 1931 роцi прийняв перших студентiв педагогiчний технiкум, а ще через чотири роки - медичне училище. Мiсто поступово загоїло рани громадянської вiйни, але наслiдком полiтики наступного десятилiття став голод 1932-33 рокiв та сталiнськi репресiї 1937-го.
За даними на 1 березня 1933 року у Канiвському районi (21 село) голодувало 550 сiмей (понад 2.5 тисячi чоловiк). Люди пухли з голоду, помирали, а з району продовжували вивозити хлiб. Навiть у незаможнiх селян було вилучено понад 3.5 тисячi пудiв хлiба. Кiлькiсть померлих вiд голоду пiдрахувати просто неможливо. На кожному канiвському цвинтарi знайдуться непримiтнi, а iнодi зовсiм зрiвнянi з землею мiсця групових поховань...
Пiсля десятилiть безмовства штучний голод на Українi назвали найбiльшою з трагедiй ХХ ст. У 1993 роцi з`явився пам`ятник жертвам голодомору i в Каневi. Спорудили його обабiч дороги на старому мiському цвинтарi, який вже давно не турбують навiть похороннi процесiї. Цвинтар густо зарiс деревами, мохом i спокоєм, а чорний ажурний хрест на невисокому постаментi височить над старими надгробками, повертаючи нам iсторiю, а iсторiї- правду, якою б болючою вона не була.
Чорною хмарою прокотилося Канiвщиною страшне лихолiття 37-го. За кожною сфабрикованою справою стоїть особиста трагедiя, розтоптана,скалiчена доля родини, друзiв, родичiв, за кожною трагедiєю - скалiченi долi дiтей, затаврованих словами "син (чи дочка) ворога народу". Лише через пiвстолiття сталiнськi репресiї будуть визнанi злочином проти народу...
В кiнцi 30-х рокiв у Каневi було сiм брукованих вулиць i двi площi. У мiстi вiдкрили готель, лазню, автоколону. В лiкарнi працювало 14 лiкарiв i 42 спецiалiсти з середньою медичною освiтою. В 1937 роцi в Каневi було збудовано двоповерхову школу iм.Iвана Франка.
Наступним випробуванням для канiвчан стала вiйна 1941-1945 рокiв. Обороняла Канiв 26 армiя пiд командуванням генерала Ф.Я.Костенка. Вже на другий день вiйни фашистськi лiтаки бомбардували Канiв i залiзничий мiст через Днiпро. Понад 5.000 бомб було скинуто на нього, але мiст вистояв. В серпневi днi 1941 року газета "Комсомольская правда" надрукувала нарис письменника А.П.Гайдара "Мiст", присвячений героїчним захисникам цього важливого стратегiчного об`єкту.
Славну сторiнку в лiтопис оборони Канева вписав героїчний екiпаж бронепоїзда N 56, яким командував старший лейтенант К.П.Iщенко. Ця "фортеця на колесах" перепинила шлях фашистам на дiльницi Миронiвка - Канiв i пiвмiсця вiдбивала їхнi запеклi танковi атаки. Це дало змогу тисячам мирних мешканцiв i пораненим бiйцям евакуюватися на лiвий берег Днiпра.
Допомогу в оборонi мiста 26 армiї надавали бойовi кораблi Днiпровської флотилiї. Коли 15 серпня 1941 року ворог захопив Канiв, кораблi здiйснили прорив з боями вгору по Днiпру в оточену столицю i надавали допомогу вогнем вiйськам Київського укрiпрайону. Виконавши своє завдання по пiдтримцi сухопутних частин, 19 вересня 1941 року кораблi флотилiї, викинувши вимпели "Гину, але не здаюся!", були зiрванi, а моряки - днiпровцi, створивши бригади морської пiхоти, успiшно дiяли у вiйськовому оточеннi, прориваючись на схiд.
900 днiв i ночей тривала окупацiя Канева. Сотнi канiвчан було вивезено на каторжнi роботи до Нiмеччини, тисячi людських доль скалiчила вiйна.Пiд час окупацiї у Берестовецькому яру фашисти закатували i розстрiляли 1.356 мирних жителiв: дiтей, жiнок, старих тiльки за те, що вони були рiдними членiв партизанського загону. Багатьох закопали живими. На цьому мiсцi зараз встановлено пам`ятний знак - тендiтна фiгура жiнки бiля високої гранiтної стели.
Багато наших землякiв - українцiв не повернулось з фронтiв цiєї вiйни. Багато полягло на Канiвщинi i воїнiв iнших нацiональностей: казахи i адигейцi, армяни i грузини, росiяни i бiлоруси та багато iнших - вiдомих i невiдомих. Близько 25.000 чоловiк загинуло в боях за наше мiсто. 104 братськi могили встали обелiсками по землях Канiвщини, 9 з них - у самому мiстi.
За роки окупацiї нiмцi створили на правому березi мiцну лiнiю оборони, яку з боями i великими втратами вимушена була долати наша армiя, яка восени 1943 року вийшла на останнiй водний рубiж.
Велична панорама Днiпра вiдкривається нинi там, де ранiше був острiв Канiвський, затоплений нинi водами "канiвського моря". Пiд водою залишились окопи, острiв i луг, зрошенi кров`ю воїнiв 206-ї, 23-ї i 30-ї стрiлецьких дивiзiй, якi першими у вересневi днi 1943 року створювали тут Канiвський плацдарм. Наступ вiвся у напрямку Бучак - Селище - Канiв. Правобережжя вiд Бучака до Селища мало крутi пiдйоми i обриви. Це давало можливiсть вороговi ретельно оглядати поверхню рiчки i всю навколишню територiю.
Днiпро в цьому мiсцi був шириною метрiв 500 i бiльше 5 метрiв глибиною, мав пiщане дно i сильну течiю. 24 вересня передовi загони дивiзiї, преправившись вбрiд через старицю (старе русло) Днiпра, оволодiли островом Канiвським. Знаючи, що фашисти покладають великi надiї на рубiж Днiпра, частини i з`єднання 47-ї армiї поспiшали з форсуванням рiки, щоб не дати вороговi опам`ятатися i пiдтягнути резерви. Вiд швидкостi дiй залежав успiх по форсуванню Днiпра.
Вiйськова рада 47-ї армiї у своєму зверненнi до вiйськ закликала: "Днiпро- не перешкода, а мiст до перемоги. Смiливiше бийте ворога, вгризайтесь у правий берег Днiпра, не давайте вороговi закрiпитися!"
Форсування Днiпра почалося в нiч на 26 вересня. Успiх залежав вiд випадковостi. З жорстокими боями нашi воїни закрiпилися на правому березi Днiпра. У контратаку пiшли ворожi танки i пiхота при пiдтримцi авiацiї i артилерiї. Вимагалась залiзна витримка i надзвичайна мужнiсть, щоб не вiдступити пiд таким натиском ворога. Та й вiдступати було нiкудипозаду Днiпро. Лише за перший день боїв нашим воїнам довелося вiдбити 14 контратак противника. Вогнем через Днiпро пiдтримувала бiйцiв зброя прямої наводки, яка була поставлена на островi Канiвському бiля самої води. Захоплений плацдарм був зовсiм невеликим: всього до 2 км по фронту i до 400 м у глибину, але саме звiдси розпочалось визволення Канева.
30 вересня 1943 року газета "Фронтовик" писала: "Смертельний бiй кипить на обох берегах Днiпра за свободу України, за землю Тараса". Будинок музею Т.Г.Шевченка вороги обснували, як павутинням, колючим дротом, перетворивши його у концтабiр, до якого зiгнали мешканцiв навколишнiх сiл для копання окопiв бiля Днiпра. Фашисти подбали про надiйне укрiплення берегової лiнiї i вибити їх з мiста i прибережних гiр було нелегко. Лише 31 сiчня 1944 року воїни 206-ї стрiлецької дивiзiї звiльнили Канiв i Тарасову гору вiд окупантiв.
Письменник Борис Полєвой (в роки вiйни- вiйськовий кореспондент) у нарисi "На могилi Шевченка" писав: "I ось на зарослих сходах, що ведуть на могилу Тараса, знову з`явились слiди... Це бiйцi дивiзiї, що наступала iз-за Днiпра сходили на гору, щоб у коротку перерву мiж боями вклонитися великiй могилi. I вже чиясь дбайлива рука свiжим пiском посипала майданчик. I хтось бережно поправив огорожу, i три вiнки, простi солдатськi вiнки з хвої, обвитi кольоровою марлею, пофарбованою в якомусь польовому госпiталi, покладено на могилу. I над усiм цим, замислений i суворий, стоїть бронзовий Тарас. Вiн дiждався iз-за Днiпра повернення своїх синiв".
На центральнiй площi мiста встановлено пам`ятний знак на честь воїнiв-визволителiв, а iменем 206-ї дивiзiї названо одну з центральних вулиць. Трагiчною була доля Канева в роки вiйни, але не довго залишалося мiсто згарищем. Вкотре, за роки свого iснування, вiдродилось, як Фенiкс iз попелу.