Історія Канева. Месництво. ч.4

Але Україна так i не одержала бажаної самостiйностi. За Андрусiвським перемир`ям, пiдписаним у сiчнi 1667 року, Правобережна Україна залишилась пiд владою Польщi, а Лiвобережна вiдiйшла до Росiї. Розорений i зруйнований, майже безлюдний Канiв також залишився полякам, а у 1678 роцi повторилась турецько - татарська навала. 4 вересня турецьке вiйсько здобуло Канiв. Мiсто було зруйновано, а монастир спалено. останнiм притулком захисникiв мiста, якi чинили вiдчайдушний опiр загарбникам, став Канiвський собор. Нещадно познущавшись над вiруючими прихожанами, ординцi запалили собор i вiдрубали голову настоятелевi Канiвського собору Макарiю Токаревському, архiмандриту Канiвському i Овруцькому. Його мощi поховано у Вознесенському соборi, в Переяславi. За непохитнiсть вiри i мученицьку смерть православне духовенство проголосило його святим. З цього часу щорiчно у всiх православних церквах поминають преподобнього Макарiя Канiвського.
Частина монахiв, що залишилися в живих пiсля навали, не маючи можливостi вiдновити спустошений монастир, залишили мiсто i згодом заснували невеличку дерев`яну церкву в iм`я Покрови Пресвятої Богородицi в лiсi над
Днiпром, у п`яти верстах вiд Канева, у тiй мiсцевостi, що й досi зветься Монастирком. Але й тут вони не знайшли спокою. Унiати вигнали їх з усамiтненої обителi, а церкву перенесли в мiсто i поставили бiля Успенської, де вона стала церквою при базилiанськiй школi (тепер це прмiщення музею народно - декоративного мистецтва).
За Бучацьким мирним договором Канiв у 1672 роцi вiдiйшов до Туреччини. Не бажаючи коритись султановi, 10 правобережних полкiв у тому числi й Канiвський, у 1674 роцi воз`єдналися з Лiвобережною Україною у складi Росiйської держави. В 1678 роцi Канiв було спалено i розорено полковником Яненком, воювавшим за Юрiя Хмельницького, а у 1686 - у згiдно з так званого Вiчного миру пiвденна Київщина (до якої входили i землi Канiвщини) стала нейтральною зоною.
Мешканцi Канева, доведенi до вiдчаю полiтикою держав - завойовниць, не раз вдавались до стихiйних повстань i бунтiв непокори. У 1702 - 1704 роках козаки Канiвського полку пiдтримали селянсько - козацьке повстання проти польської шляхти, яке очолив бiлоцеркiвський полковник Семен Палiй. Але i це повстання було придушене, а згiдно Прутського трактату 1711 року, скориставшись невдалим походом Петра Першого, шляхетська Польща фактично вiдновлює на цих землях своє панування.
Канiв з околицями уряд вiддав польським вельможам. Саме мiсто дiсталося Миколi Потоцькому, вiдомому своїм розгульним життям. З цього часу Канiв перетворився у спустошене мiстечко. Один з нащадкiв Потоцького за певну суму, сплачену йому мешканцями Канева, вiдмовився вiд прав помiщика i надав канiвчанам права незалежних мiщан, пiдтвердженi згодом привiлеєм короля Станiслава - Августа, але Канiвський полк було лiквiдовано.
У вiдповiдь на це козаки й селяни, якi протягом багатьох десятилiть вперто вiдвойовували землю i волю, вiдновили втечi з панських маєткiв i переходи на новi землi.
Щоб забезпечити себе робочою силою, шляхта змушена була звiльняти переселенцiв вiд будь - яких повинностей на 5 - 6 рокiв, бо iншого засобу заселення цього спустошеного краю не було. Поступово життя на канiвських землях вiдновилося, але етнiчний склад населення утворився досить строкатий. У Каневi поряд з українцями оселялися турки, татари, волохи i з часом кiлькiсть населення зросла бiльш, як у два рази. Полiпшився i майновий стан бiльшостi козацьких господарств, а козацька старшина поступово перетворилась у спадкову великоземельну шляхту. Ось якi вiдомостi про господарства виборних козакiв канiвської сотнi подає Рум`янцевська ревiзiя Переяславського полку:
"...тих, що мали одну землю, лiс i сiножать- 20,5%, рiллю та лiс - 44,4%, лише рiллю - 24,5%, 4% (7 господарств) зовсiм не мали землi. (Але це не означає, що цi 7 господарств були бiдними. Очевидно, вони займалися торгiвлею, лихварством, мали промисли.)
...козаки - пiдпомiчники мали землi втроє менше, нiж виборнi. Нiякої землi не мали 28,6%, орної землi - 31%, 34% господарств пiдпомiчникiв не мали робочої худоби, а майже 20% - рогатої худоби.
...в гiршому становищi були посполитi. З них зовсiм не мали землi 70,3%, не мали робочої худоби 38%. Бiльше половини з них жили з найму. Згодом, серед iнших земельних володiнь з`являються i володiння сiльських громад. Жителi Канiвської сотнi "розорали степ i володiють оним без подiлу", - говорить iнший документ.
Розвиваються також традицiйнi мiсцевi промисли. Тогочасний Канiв був добре вiдомий по всiй Надднiпрянщинi як стародавнiй осередок гончарства. Гончарний куток розташовувався не в самому мiстi, а у передмiстях - на Гончарисi, Монастирку, Бесарабiї. Виготовляли керамiчнi вироби тут не одне столiття. На згаданих Канiвських околицях мешкали "сивi гончарi, що вiк свiй без упину iз глини i пiсень лiпили Україну". Серед умiльцiв - канiвчан особливо славився майстер Йосип Бiлинський. У 1726 - 1729 роках вiн прикрашав лiпним орнаментом Успенську церкву Києво - Печерської Лаври. Його робота викликала захоплення навiть у досвiдчних i вимогливих фахiвцiв.
У червнi 1768 року пiд час збройного виступу селян пiд керiвництвом Iвана Гонти та Максима Залiзняка (вiдомого в iсторiї як Колiївщина)загони повсталих на чолi з Микитою Швачкою та 24-лiтнiм гончарем Семеном Неживим наступали в напрямку на Канiв.
На iм`я отамана Неживого було видано письмовi повноваження- йти у мiста i села, затримувати шляхтичiв i разом з селянами вирiшувати долю бранцiв.
У бiй з шляхтою загiн Неживого вступив пiд Пекарями. Силою гармат отаман Оксентiй стимував наступ гайдамакiв. Зазнавши втрат, Неживий вимушений був вiдступити. За бiй пiд Пекарями польський сейм у 1668 роцi щедро нагородив отамана Оксентiя: надав дворянство, патент на чин ротмiстра i золоту медаль. А Неживий, повiвши загiн на Конончу, Гамарню, Бабичi, пiдiйшов до Канева.
Канiвську фортецю, яка була мiцно укрiплена та ще й вiдокремлена вiд мiста глибоким ровом, здобути було нелегко. Неживий, щоб запобiгти кровопролиттю, послав до канiвського губернатора своїх представникiв з пропозицiєю здатися без бою i обiцяючи всiм помилування. Але губернатор вiдповiв, що боронитиме замок до останнього. Тодi повстанцi пiдпалили будiвлi, якi знаходилися бiля частоколу. Дужий вiтер перекинув вогонь на замок. Бiльша частина оборонцiв через браму кинулася до мiста, а реєстровi козаки iз замкової охорони перейшли на бiк повстанцiв. Гайдамаки зруйнували i спалили Канiвський замок, а в`язнiв випустили на волю. Бiльше фортеця не вiдновлювалась, а в старовинних документах зберiгся красномовний запис про її стан: "что не попадало, то от ветра шатается".
Згодом Семен Неживий виїхав на переговори з росiйськими урядовцями i був пiдступно схоплений гусарським полковником Чорбою. Залишившись без ватажка, загiн Неживого був знищений. У бою було розгромлено i загiн Микити Швачки, а керiвники Колiївщини - Залiзняк i Гонта- потрапили в полон. Залiзняку, Швачцi, Неживому та частинi гайдамакiв присудили: "бити батогом, дати 150 ударiв i, вирiзавши нiздрi i поставивши на лобi i на щоках тавро, заслати в Нерчинськ на каторжну роботу довiчно".
На той час населення Канева складалося з православних християн i євреїв приблизно порiвну (майже по три тисячi кожних), близько 20 чоловiк були римсько - католицької вiри. Купцiв 3 - ї гiльдiї серед християн було 8 осiб, а серед євреїв - 34. Канiвськi купцi вели жваву торгiвлю. Про це свiдчить, наприклад, реєстр товарiв, що пройшли через митну службу Канiвського староства у 1769 роцi: "анiсу - 4 пуди, паперу бiлого - 2 стопи, паперу сiрого - 9 стоп, гребiнцiв рогових - 100, iмбiру сiрого - 2 пуди, галуну - 2 пуди 20 фунтiв, каламайки - 100 аршин, мила простого - 2 пуди, полотна - 3.949 аршин, риби - 304 пуди, перснiв Олов`яних - 1.000".
У 1772 роцi Канiв охопила нова стихiя месництва з Семеном Iвановичем Гаркушою. Повстанцi громили панськi маєтки, чинили розправу над шляхтою. Iскри гайдамацького руху ще спалахували майже до кiнця XVIII столiття, але виникали стихiйно i розпорошено, а тому придушувались.
Пiсля придушення Колiївщини, з 1775 року Канiв перейшов в особисту власнiсть польського короля Станiслава - Августа, який через два роки подарував мiсто i 39 сiл своєму небожу князю Станiславу Понятовському i його нащадкам. Проте, правлячий сенат не затвердив цiєї угоди вiдносно Канева.
Тим часом, царський уряд приступив до остаточної лiквiдацiї автономiї України. Коли у 1775 роцi росiйське вiйсько розгромило Запорiзьку Сiч, як вогнище антикрiпосницької боротьби, частина козакiв утворила Задунайську Сiч, а iнша 1792-1793 рокiв була переселена на Кубань (i нинi в Краснодарському краї є велика станиця Канiвська (райцентр), де живуть нащадки наших землякiв-козакiв).
На Лiвобережжi було повнiстю скасовано гетьманство, а в 1781 роцi - i полковий устрiй. Замiсть нього, в 1782 роцi створюється Київське намiсництво. Указом iмператрицi вiд 3 травня 1783 року на всiй територiї України, що була пiд владою царизму, юридично було оформлено закрiпаччення селян.

Але Україна так i не одержала бажаної самостiйностi. За Андрусiвським перемир`ям, пiдписаним у сiчнi 1667 року, Правобережна Україна залишилась пiд владою Польщi, а Лiвобережна вiдiйшла до Росiї. Розорений i зруйнований, майже безлюдний Канiв також залишився полякам, а у 1678 роцi повторилась турецько - татарська навала. 4 вересня турецьке вiйсько здобуло Канiв. Мiсто було зруйновано, а монастир спалено. останнiм притулком захисникiв мiста, якi чинили вiдчайдушний опiр загарбникам, став Канiвський собор. Нещадно познущавшись над вiруючими прихожанами, ординцi запалили собор i вiдрубали голову настоятелевi Канiвського собору Макарiю Токаревському, архiмандриту Канiвському i Овруцькому. Його мощi поховано у Вознесенському соборi, в Переяславi. За непохитнiсть вiри i мученицьку смерть православне духовенство проголосило його святим. З цього часу щорiчно у всiх православних церквах поминають преподобнього Макарiя Канiвського.
Частина монахiв, що залишилися в живих пiсля навали, не маючи можливостi вiдновити спустошений монастир, залишили мiсто i згодом заснували невеличку дерев`яну церкву в iм`я Покрови Пресвятої Богородицi в лiсi над
Днiпром, у п`яти верстах вiд Канева, у тiй мiсцевостi, що й досi зветься Монастирком. Але й тут вони не знайшли спокою. Унiати вигнали їх з усамiтненої обителi, а церкву перенесли в мiсто i поставили бiля Успенської, де вона стала церквою при базилiанськiй школi (тепер це прмiщення музею народно - декоративного мистецтва).
За Бучацьким мирним договором Канiв у 1672 роцi вiдiйшов до Туреччини. Не бажаючи коритись султановi, 10 правобережних полкiв у тому числi й Канiвський, у 1674 роцi воз`єдналися з Лiвобережною Україною у складi Росiйської держави. В 1678 роцi Канiв було спалено i розорено полковником Яненком, воювавшим за Юрiя Хмельницького, а у 1686 - у згiдно з так званого Вiчного миру пiвденна Київщина (до якої входили i землi Канiвщини) стала нейтральною зоною.
Мешканцi Канева, доведенi до вiдчаю полiтикою держав - завойовниць, не раз вдавались до стихiйних повстань i бунтiв непокори. У 1702 - 1704 роках козаки Канiвського полку пiдтримали селянсько - козацьке повстання проти польської шляхти, яке очолив бiлоцеркiвський полковник Семен Палiй. Але i це повстання було придушене, а згiдно Прутського трактату 1711 року, скориставшись невдалим походом Петра Першого, шляхетська Польща фактично вiдновлює на цих землях своє панування.
Канiв з околицями уряд вiддав польським вельможам. Саме мiсто дiсталося Миколi Потоцькому, вiдомому своїм розгульним життям. З цього часу Канiв перетворився у спустошене мiстечко. Один з нащадкiв Потоцького за певну суму, сплачену йому мешканцями Канева, вiдмовився вiд прав помiщика i надав канiвчанам права незалежних мiщан, пiдтвердженi згодом привiлеєм короля Станiслава - Августа, але Канiвський полк було лiквiдовано.
У вiдповiдь на це козаки й селяни, якi протягом багатьох десятилiть вперто вiдвойовували землю i волю, вiдновили втечi з панських маєткiв i переходи на новi землi.
Щоб забезпечити себе робочою силою, шляхта змушена була звiльняти переселенцiв вiд будь - яких повинностей на 5 - 6 рокiв, бо iншого засобу заселення цього спустошеного краю не було. Поступово життя на канiвських землях вiдновилося, але етнiчний склад населення утворився досить строкатий. У Каневi поряд з українцями оселялися турки, татари, волохи i з часом кiлькiсть населення зросла бiльш, як у два рази. Полiпшився i майновий стан бiльшостi козацьких господарств, а козацька старшина поступово перетворилась у спадкову великоземельну шляхту. Ось якi вiдомостi про господарства виборних козакiв канiвської сотнi подає Рум`янцевська ревiзiя Переяславського полку:
"...тих, що мали одну землю, лiс i сiножать- 20,5%, рiллю та лiс - 44,4%, лише рiллю - 24,5%, 4% (7 господарств) зовсiм не мали землi. (Але це не означає, що цi 7 господарств були бiдними. Очевидно, вони займалися торгiвлею, лихварством, мали промисли.)
...козаки - пiдпомiчники мали землi втроє менше, нiж виборнi. Нiякої землi не мали 28,6%, орної землi - 31%, 34% господарств пiдпомiчникiв не мали робочої худоби, а майже 20% - рогатої худоби.
...в гiршому становищi були посполитi. З них зовсiм не мали землi 70,3%, не мали робочої худоби 38%. Бiльше половини з них жили з найму. Згодом, серед iнших земельних володiнь з`являються i володiння сiльських громад. Жителi Канiвської сотнi "розорали степ i володiють оним без подiлу", - говорить iнший документ.
Розвиваються також традицiйнi мiсцевi промисли. Тогочасний Канiв був добре вiдомий по всiй Надднiпрянщинi як стародавнiй осередок гончарства. Гончарний куток розташовувався не в самому мiстi, а у передмiстях - на Гончарисi, Монастирку, Бесарабiї. Виготовляли керамiчнi вироби тут не одне столiття. На згаданих Канiвських околицях мешкали "сивi гончарi, що вiк свiй без упину iз глини i пiсень лiпили Україну". Серед умiльцiв - канiвчан особливо славився майстер Йосип Бiлинський. У 1726 - 1729 роках вiн прикрашав лiпним орнаментом Успенську церкву Києво - Печерської Лаври. Його робота викликала захоплення навiть у досвiдчних i вимогливих фахiвцiв.
У червнi 1768 року пiд час збройного виступу селян пiд керiвництвом Iвана Гонти та Максима Залiзняка (вiдомого в iсторiї як Колiївщина)загони повсталих на чолi з Микитою Швачкою та 24-лiтнiм гончарем Семеном Неживим наступали в напрямку на Канiв.
На iм`я отамана Неживого було видано письмовi повноваження- йти у мiста i села, затримувати шляхтичiв i разом з селянами вирiшувати долю бранцiв.
У бiй з шляхтою загiн Неживого вступив пiд Пекарями. Силою гармат отаман Оксентiй стимував наступ гайдамакiв. Зазнавши втрат, Неживий вимушений був вiдступити. За бiй пiд Пекарями польський сейм у 1668 роцi щедро нагородив отамана Оксентiя: надав дворянство, патент на чин ротмiстра i золоту медаль. А Неживий, повiвши загiн на Конончу, Гамарню, Бабичi, пiдiйшов до Канева.
Канiвську фортецю, яка була мiцно укрiплена та ще й вiдокремлена вiд мiста глибоким ровом, здобути було нелегко. Неживий, щоб запобiгти кровопролиттю, послав до канiвського губернатора своїх представникiв з пропозицiєю здатися без бою i обiцяючи всiм помилування. Але губернатор вiдповiв, що боронитиме замок до останнього. Тодi повстанцi пiдпалили будiвлi, якi знаходилися бiля частоколу. Дужий вiтер перекинув вогонь на замок. Бiльша частина оборонцiв через браму кинулася до мiста, а реєстровi козаки iз замкової охорони перейшли на бiк повстанцiв. Гайдамаки зруйнували i спалили Канiвський замок, а в`язнiв випустили на волю. Бiльше фортеця не вiдновлювалась, а в старовинних документах зберiгся красномовний запис про її стан: "что не попадало, то от ветра шатается".
Згодом Семен Неживий виїхав на переговори з росiйськими урядовцями i був пiдступно схоплений гусарським полковником Чорбою. Залишившись без ватажка, загiн Неживого був знищений. У бою було розгромлено i загiн Микити Швачки, а керiвники Колiївщини - Залiзняк i Гонта- потрапили в полон. Залiзняку, Швачцi, Неживому та частинi гайдамакiв присудили: "бити батогом, дати 150 ударiв i, вирiзавши нiздрi i поставивши на лобi i на щоках тавро, заслати в Нерчинськ на каторжну роботу довiчно".
На той час населення Канева складалося з православних християн i євреїв приблизно порiвну (майже по три тисячi кожних), близько 20 чоловiк були римсько - католицької вiри. Купцiв 3 - ї гiльдiї серед християн було 8 осiб, а серед євреїв - 34. Канiвськi купцi вели жваву торгiвлю. Про це свiдчить, наприклад, реєстр товарiв, що пройшли через митну службу Канiвського староства у 1769 роцi: "анiсу - 4 пуди, паперу бiлого - 2 стопи, паперу сiрого - 9 стоп, гребiнцiв рогових - 100, iмбiру сiрого - 2 пуди, галуну - 2 пуди 20 фунтiв, каламайки - 100 аршин, мила простого - 2 пуди, полотна - 3.949 аршин, риби - 304 пуди, перснiв Олов`яних - 1.000".
У 1772 роцi Канiв охопила нова стихiя месництва з Семеном Iвановичем Гаркушою. Повстанцi громили панськi маєтки, чинили розправу над шляхтою. Iскри гайдамацького руху ще спалахували майже до кiнця XVIII столiття, але виникали стихiйно i розпорошено, а тому придушувались.
Пiсля придушення Колiївщини, з 1775 року Канiв перейшов в особисту власнiсть польського короля Станiслава - Августа, який через два роки подарував мiсто i 39 сiл своєму небожу князю Станiславу Понятовському i його нащадкам. Проте, правлячий сенат не затвердив цiєї угоди вiдносно Канева.
Тим часом, царський уряд приступив до остаточної лiквiдацiї автономiї України. Коли у 1775 роцi росiйське вiйсько розгромило Запорiзьку Сiч, як вогнище антикрiпосницької боротьби, частина козакiв утворила Задунайську Сiч, а iнша 1792-1793 рокiв була переселена на Кубань (i нинi в Краснодарському краї є велика станиця Канiвська (райцентр), де живуть нащадки наших землякiв-козакiв).
На Лiвобережжi було повнiстю скасовано гетьманство, а в 1781 роцi - i полковий устрiй. Замiсть нього, в 1782 роцi створюється Київське намiсництво. Указом iмператрицi вiд 3 травня 1783 року на всiй територiї України, що була пiд владою царизму, юридично було оформлено закрiпаччення селян.