До \"Нашого дому\" зібрали сиріт Канева з усіх регіонів

Для дев’ятьох дітей-сиріт цей будинок №55 на вулиці Довженка у Каневі має стати рідним. Принаймні, цього хочуть дорослі, котрі з усіх усюд зібрали до Канева своїх, міських дітей-сиріт, купили їм будинок і назвали його \"Наш дім\".Через терни – до успіху
Нещодавно міський голова Канева Василь Коломієць разом з десятирічним хлопчиком Ростиславом розрізали червону стрічку при вході в будинок. Заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, створений в рамках пілотного проекту запровадження в Україні малокомплектних закладів сімейного типу для дітей. Перший було відкрито у квітні цього року у Кіровограді. Другий – у вересні в Каневі.
У 2006 році до Канівської міської ради звернулися представники Християнського дитячого фонду з пропозицією створити у місті заклад нового типу для дітей-сиріт, схожих на який в Україні ще не було.
Наразі у Каневі діє школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Був період, коли кількість дітей у цьому закладі сягала 300 осіб. Нині їх трохи більше 100. Два роки інтернат не поповнюється сиротами. При багатьох плюсах перебування дитини в інтернаті, нині це застаріла система колективного виховання дітей, характерна для радянських часів, коли особистість позбавляється індивідуальності, коли дитина звикає лише споживати і за браком відповідних знань та досвіду може стати не здатною продукувати найвищі людські цінності. Каневу випало бути серед першопроходців у царині нових суспільних та особистісних процесів реформування \"колективізму\". Погодившись два роки тому на експеримент, міська влада, працівники служб у справах дітей навіть не здогадувалися, скільки проблем доведеться розв’язувати. Запитань було більше, аніж відповідей, адже все доводилося робити вперше. Особливо діставала бюрократична система.
У затишному куточку Канева купили двоповерховий будинок, який влаштовував і дітей, і дорослих. Гроші виділив Християнський дитячий фонд допомоги дітям (Німеччина). За кошти громадської організації \"Наш дім\" (Польща) навчалися майбутні вихователі будинку-інтернату. Згодом вони разом зі своїми вихованцями відвідали Польщу, де на власні очі побачили, як живеться дітям-сиротам у таких сімейно орієнтованих закладах і отримали неоціненний практичний досвід втілення методики індивідуального розвитку дитини.
Найскладніше питання канівського \"Нашого дому\" – фінансування. На щастя, у наш час не перевелися добродійники і меценати. Надійшло 120 тисяч гривень і з обласного бюджету. Міський бюджет взяв на себе витрати з оплати комунальних послуг. Будівельники підприємства \"Канівархдизайн\" зробили ремонт.
Життя по-сімейному
Іван, Віталій, Ростислав, Антон, Максим, Артур, Олег, Андрій і Яна – мешканці будинку №55 на вулиці Довженка. Наймолодшому Івану – шість років, він першокласник. Найстаршому Андрію у серпні виповнилося 16, він навчається на першому курсі Канівського училища культури і мистецтв на відділі кіно-фото-відеосправ. Єдина дівчинка, п’ятнадцятирічна Яна, також студентка-першокурсниця училища культури. У будинку вони разом з рідним братом. Більшість дітей потрапила до нового помешкання із Канівської школи-інтернату. Двоє прибули зі Шполи, один – із Черкас.
Розпорядок дня у дітей як у звичайної родини. Підйом – після сьомої. Приводять себе до ладу, допомагають вихователю приготувати сніданок. До речі, можна замовити індивідуальний сніданок, обід чи вечерю. Але діти повинні допомагати готувати страву. Менші діти заздрять Яні і Андрію: в них пари можуть розпочинатися о десятій чи об одинадцятій годині, і студенти можуть зайву годинку поспати. Учні ходять до звичайної міської школи №1. Найпроблемнішим школярем виявився першокласник Іван. У перші дні доходило до істерик. Хлопчику здалося, що його знову віддають до якогось іншого інтернату. Аби вгамувати малого, долучився навіть міський голова Василь Коломієць. При зустрічі Василь Васильович провів з ним бесіду (з хлопцями він уміє говорити, бо сам має двох синів 23 і 28 років) і домовився, що надалі – ніяких вибриків. Поки що авторитет мера діє.
У кожної дитини – своя життєва історія. Іноді дуже сумна. Але діти є діти. Вони здатні швидко адаптовуватися. Кожен має свій домашній куточок, де повинен слідкувати за порядком і чистотою. Біля будинку – сад і город. Це також сфера діяльності дітей і вихователів – як удома. Особливо полюбляє домашній затишок Яна. Її кімната – зразок охайності і естетики. Слідкує за порядком і у кімнаті свого братика Ростика. На підвіконні в Олега – боксерські рукавиці. Не для декорації. Він – кандидат в майстри спорту з боксу, шість років тренується у Станіслава Маланчева. А ще п’ятнадцятирічний хлопець чудово танцює брейк – сам навчився. Директор будинку Володимир Кивенко стверджує, що діти дуже талановиті, що вони з кожним днем стають доступнішими для спілкування, врівноваженішими. Вихователі стараються знайти підхід до кожної дитини, налагоджують спілкування дітей з родичами.
Канів зібрав докупи своїх дітей. Це перша громада в Україні, де всі діти на місці. Наразі діти і вихователі прокладають місточки розуміння і любові одне до одного. Діти звикають жити по-сімейному, по-домашньому. Вони не люблять розповідати, як їм жилося досі. Вони люблять мріяти, як добре їм буде у майбутньому.
Підготувала: Лариса ЗЕЛЕНЕНКО
Джерело: \"Прес-Центр\"
- Перегляди
- 6584
- Подобається
- 0
- Не подобається
- 0
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 2
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
Але чомусь ніхто не хоче йти туди на роботу вихователем. А хто там працював - звільнявся через місяць. Кажуть, що там просто жах якийсь. Вихователів не слухають зовсім, порнуху по телевізору дивляться навіть малі, курять та вживають не ховаючись, на зауваженя вихователя - посилають його відкритим текстом на х... , постійні бійки - одна з вихователів, жінка , що влаштувалась туди на роботу - як вона каже - "звільнилась через неділю і перехрестилась.."
Видно, ідея гарна, але реалізація проджекту десь з прорахунком..