Нова політична еліта – тривожні меседжі та суперечливі дії
Вибори, що відбулися минулого року в Україні, змінили обличчяполітичної еліти. І вона не тільки суттєво помолодшала.
Коли президент каже, що "стара еліта" заважає просуванню реформ, то він має на увазі явно не тільки біологічний вік опонентів. З іншого боку, темп "турборижиму" нової команди, породжуючи перманентні політичні конфлікти та непорозуміння, також виглядає малопривабливим. А врешті і малопродуктивним, хоча про якісь результати говорити зарано.
Тим не менше,питання провочевидь розколоту українську еліту, незалежно від облич на владному Олімпі чи в опозиції, виникає.
Що взагалі відбувається в Україні з вищими колами суспільства, де зосереджені найбільш вмотивовані до суспільних проблем, впливові, успішні, освічені (хоча і не завжди) і таке інше – його представники? І як зміна облич у "політичному бомонді" змінює цей, дуже неоднорідний прошарок, "вершки" суспільства, що їх називають елітою?
Парадокс української еліти
Сьогодні ми знову бачимо, що рутинна політична боротьба, характерна здебільшого для країн Заходу, у нас вже традиційно перетворюється на різновид політичної кориди. І причина не лише у політичних розбіжностях.
Постійне балансування "між життям і смертю" не тільки окремих політичних сил, а й усієї країни – характерна риса української політики.
Внутрішня соціальна напруга знову і знову виливається назовні, розхитуючи країну та підштовхуючи її до небезпечної межі, чим вдало користуються не тільки наші вороги, але іноді й друзі.
Зрозуміло, що століття бездержавності та вже скоро шостий рік війни Росії проти України, що названа "гібридною", даються взнаки.
Але ж хіба тільки цимми відрізняємось від тих самих поляків чи естонців абож угорців, які потурбувались, щоб питання про існування держави не стояло? А Ізраїль, якому і війна не заважає, стверджуючи свою національну гідність, не поступатись корінними національними інтересами?
Україна ж, маючи після розпаду СРСР чи не найкращі стартові можливості, опинилась у буквально плачевному стані. А чому?
Це питання турбує українців. І має воно, серед інших, не дуже то й глибоко приховану, але часто незрозумілу багатьом відповідь.
Її ми періодично чуємо, коли лунають нарікання на, можна б сказати, парадоксальну українську еліту, передусім політичну. На ту верхівку суспільства, парадокс якої полягає у тому, що зміна облич ледве не кожні п'ять років, мало що змінює на краще в її складі, а головне в країні.
Зрозуміло, невдячна справа мати претензі їдорозтерзаної української еліти, яку нищать і під куповують вже тристоліття. Еліти, стараннями якої і було створено того монстра, Російську імперію, в межах різних модифікацій якої українство, українська ідентичність (яка недаремно на слуху), розмивалась і перетворювалась на добриво часто пустопорожньої "величі" цієї імперії.
І чи варто дорікати еліті почасти розколотій (хоча без контреліт немає й еліт), а почасти, разом з контрелітою ще й явно інфантильній. Через що взяти на себе відповідальність за долю народу часто просто немає кому.
І хоча певна (дуже невелика) частина тієї самої української еліти в критичних ситуаціях цю відповідальність таки брала, виборовши разом з народом українську державу, інша – знову і знову готова поставити існування цієї держави під питання.
Більше того, піднявшись наверх, ті, хто вчора кивали на попередників, стають, як правило, дуже на них схожими.
Правда, як протягом історії, так і сьогодні, народ не дуже то й турбувався, хто там згори, не довіряючи їм і чекаючи зради. Й небезпідставно, оскільки нерідко далеко не найгірші представники еліти української перетворювались на бренд "руського міра". А російська експансія продовжує здійснюватись через тих, хто в Україні до цього "міра" ближче, ніж до власного народу.
І зараз вже нова і, здавалося б, суціль з народу влада, якось непомітно чомусь знову перестає бути схожою на народну. Пробуючи реалізувати ігнороване попередниками, вона (у тому ж "турборежимі") за усіма ознаками не наближається, а віддаляється, передусім від активної частини народу. Хоча журналісти це сором'язливо і назвали "браком комунікації".
Демонстративне намагання зробити все самотужки без залучення широкого загалу, похапцем виливається у втрати та грубі помилки, наражаючись на жорстку критику, справедливу і не дуже, замішану на недовірі.
І тут не тільки недосвідченість одних та небажання зрозуміти інших.
Погано, що непорозуміння виникають саме між активною, пасіонарною частиною суспільства, сформованою двома Майданами і війною з Росією, і тією його частиною, кредо якої сконцентровано у фразі "какая разніца".
Перенесене результатами виборів у вищі ешелони влади та підхоплене нею, воно ще раз засвідчило глибоке нерозуміння певною частиною української еліти своєї суспільної ролі. Точніше б сказати – місії – вибраних, тобто власне еліти як провідника суспільних інтересів, а не тільки виконувачів ролі "своїх людей" у владі від окремих прошарків.
І дійсно, на рівні побутових проблем та популістської риторики може таки не мати значення, як названа вулиця чи якою мовою в країні спілкуються люди. Та на рівні державотворчих символів усе якраз навпаки: символи це дороговкази – знаки того, за що варто проливати кров, віддавати життя та на що сподіватися.
А нерозуміння цього свідчить лише про рівень осмислення реальних повсякденних ситуацій життя. Їх бачення або з висоти, або з печери.
Прірва соціального розшарування та тривога у суспільстві
Так вже склалося, що кінець та початок різних років новітньої історії України були якраз символічно (політично та емоційно) дуже насиченими. Тут і пам'ятний референдум про незалежність, і вибір першого президента, і ключові події обох Майданів, історичні дати "Злуки" та Крут.
І хоча те, чим завершувався рік минулий і почався новий, важко порівняти з цими подіями та датами, але, як і тоді, саме тривога супроводжувала новорічний і різдвяний настрій дуже багатьох в Україні.
Попри те, що ще напередодні Нового року дослідження зафіксували явний сплеск оптимізму українців (йдеться про результати чергового моніторингу передноворічних настроїв у різних країнах світу), та саме тривога продовжує виливатись у наш медійний простір, налаштовуючи на непевність щодо майбутнього.
Зрозуміло, що не без політичного підтексту, але й небезпідставно.
І хоча поки що сумнів у благих намірах влади (через суперечливий характер дій) не став домінуючим, мудрість, що саме такими намірами і буває вимощена дорога у пекло, усе частіше спадає на думку.
Не додає певності й політизація гри у містику чисел ("подвійність самого числа 2020"). Навіть на тлі сподівань на краще у період двох святкувань Різдва і Нового року, події кінця та початку року, зокрема обставини трагедії у небі над Тегераном, певності щодо адекватності реакцій влади на виклики, не додали.
Тому, мабуть, варто відкласти і містику, і казкові новорічні сюжети, та повернутись до не дуже зручних питань. А, взявши, до уваги безсмертний, хоча і банальний афоризм, що "песиміст – це добре інформований оптиміст", налаштуватись на відповіді без рожевих окулярів.
Спитавши, приміром, чому реальність так контрастує з тими пародіями на реальність, які, приміром, маса людей могла побачити рік тому у фільмі "Слуга народу"? А потім, піддавшись прагненню новизни, мимоволі пов'язали сподівання на краще з вибором нинішнього президента та однойменної політичної сили. Хоча втілення тих утопій, що супроводжували ці пародії, або вільних фантазій на політичні теми у життя і виглядали вже тоді дуже сумнівними.
І головне, чому не тільки деякі сюжетні лінії згаданого вище фільму, але й, скажімо, новорічне звернення вже чинного президента та деякі інші меседжі влади, за дуже багатьма ознаками, досі нагадують відголоски блискучих пасажів у популярних шоу більше, ніж відповіді на реальні виклики сьогодення?
І хоча саме у різдвяно-новорічні свята ой як хотілося вірити у дива, та демонстративна впевненість можновладців у перетвореннях країни, яка веде криваву війну за власне виживання, поки що надихає мало.
Обіцянки дива на далеко не очевидних підставах довіри не викликають.
Хотілося б нехай не відповідей, а хоч натяків на те, як жити українцям у цьому буремному світі новітніх технологій з його ніяк не казковими і далеко не віртуальними загрозами.
"Диджиталізація" – відповідь дуже сумнівна. Суто технічне вирішення суспільних проблем – очевидна ілюзія. А коли йдеться не тільки про незалежність країни, а й просто про її існування на мапі Європи і світу як геополітичної реальності, такі відповіді лише насторожують.
І передусім через те, що реальністю самої країни залишається роздмухуване ззовні стале соціальне напруження. Напруження, яке постійно начебто нізвідки виникає між різними частинами суспільства і владою та в середині самої влади.
І обумовлене воно не тільки, а часто й не стільки війною – тут якраз спостерігається і зворотне, єдність на фоні зовнішніх загроз. А насамперед – неприпустимо ганебним розшаруванням суспільства за майновим і фінансовим станом.
Це та сама дистанція між елітою і пересічними громадянами, яка, очевидно, утворена за їхній рахунок і є постійним подразником та основою спекуляцій зовнішніх недругів України та її власних політиків.
Так, дистанція ця стала результатом характерного для усього пострадянського простору процесу "номенклатурної приватизації". Але Україна, здається, чи не найбільш болісно його переживає.
Найперше – через збіг цього процесу з вирішальною фазою трьохсотлітніх визвольних змагань. Тому і розчарування викликане таким розшаруванням суспільства повсякчас переноситься і на цей процес. Звідси і маніпуляції на мовних, церковних, регіональних відмінностях та особливостях поколінь.
Без особливостей і відмінностей різних прошарків суспільства немає жодної країни в світі, а невідповідність доходів та кричуща розбіжність показників ВВП на душу населення давно стали світовою проблемою.
Це доводить хоча б вибір тем обговорення останнього Давосу. Але в Україні усе, що стосується цієї проблеми, часто обмежується суто медійним та демагогічним супроводом. А тому сліпота, неспроможність і небажання адекватно відповісти на цей виклик тих, хто бачить себе серед поводирів українців, очевидні.
Стаючи фактором руйнації самої країни, саме недопустимий ступінь соціального розшарування постійно ігнорується як фундаментальна і ключова проблема.
Породжуючи соціальне напруження, воно наче не помічається можновладцями (згадаємо останній скандал з доходами чиновників), хоча й не випадає з поля зору громадськості. Та частіше увагу звертають на згадані вище відмінності, роздмухуючи їх або намагаючись нівелювати чи не помічати.
Усі розмови і навіть успіхи у "боротьбі з бідністю" чи навіть корупцією, хоча і дотичні до цієї проблеми, але ніяк її не вирішують.
У нас досі не розуміють, що так званий "соціальний захист" і соціальна політика не збігаються.
Перше – дуже невеличка, особлива частинка другого. Це лише спроба мінімізувати наслідки невирішеної проблеми соціальної нерівності. А вирішення її перебуває у зовсім іншій площині – комплексних соціально-економічних та політичних зусиллях з суттєвого перерозподілу національного багатства. Зокрема, зрозуміло, й через цивілізований ринок.
Періодичні сплески так званих соціалістичних ідей у світі – це спроби радикалізації підходів до цієї проблеми.
А тому в основу усіх економічних перетворень необхідно покласти подолання майнової прірви верхів (не тільки політичних, а й бізнесових) та переважної більшості людей.
Без плекання так званого "середнього класу", утворення цивілізованого ринку та профспілкового руху, сучасних політичних партій ми постійно будемо наштовхуватись на стіну непорозуміння народу і відірваної від нього верхівки суспільства.
І знову-таки базою усякого поступу може стати лише реформа медицини і освіти як ключових сфер будь-якого суспільного порозуміння.
І нехай це комусь здається дивним, але без реформи вищої школи (латаної-перелатаної, та за суттю досі радянської), передусім університетів, тут не обійтись. Оскільки насамперед ідеться про ті соціальні ліфти, які тільки і можуть забезпечити формування дійсно новоїеліти – вирішення чи не найбільш нагальної внутрішньої проблеми – перетворення еліти пострадянської на власне українську.
Анатолій Пипич,
доцент кафедри філософії та методології науки університету ім. Т. Шевченка.
Цей урок української історії знає сьогодні чи не кожен школяр: ахіллесовою п’ятою України була і є її політична еліта. Саме на ній не раз спотикалися суспільні надії. Ми це знаємо, але не робимо висновків. Міняються покоління управлінців, а в політичному житті країни незмінно панує дух безвідповідальності й непрофесіоналізму, корупції й кумівства, взаємного ворогування та мстивості, короткозорості й хуторянства, дарма що зодягнутого в костюм від Версаче.
Виборці багато очікували від «нових облич», але поки що й вони проявляють стару схильність до ціннісного релятивізму, потаємності й браку чіткої візії розвитку держави. Добрі політики в країні, звичайно ж, є, але вони лише відтіняють загальну сумну картину. Є й енергійні молоді ентузіасти, які прагнуть змінити стиль державного управління у своїх рамках відповідальності, проте невмируща система все це перетравлює, а молодечий ентузіазм – згаса.
На порядку денному більшості української політичної еліти – не вболівання за майбутнє держави, а питання їхнього власного добробуту і престижу. І ще багато того, ім’я якому – дріб’язковість.
Іншими словами, Україні потрібні еліти, які, окрім високого професіоналізму, були б вірними принципам політичної й особистої доброчесності. Мірилом для них має бути система цінностей, де на першому місці – людська гідність. При цьому вони не зраджували б своїм моральним принципам навіть тоді, коли до цього їх спонукають практичні інтереси партії, лояльність до вищого керівництва чи приватне прохання кума. Саме таким діячам під силу буде остаточно розірвати пуповину зі старою системою.
Відповідальності з громадянського суспільства ніхто не знімав. Адже саме з нього виростає еліта, саме з нього вона черпає свої ціннісні установки. А суспільство наше століттями було об’єктом імперського насильства, яке формувало стійкий стереотип: вижити – значить пристосуватися. Тому угодовство, хабарництво, кумівство, готовність зректися цінностей задля соціальних благ – все це було «цінностями виживання», випробуваними впродовж століть, і критеріями, за якими проводилась селекція політичних еліт.
В усьому сказаному вище нічого нового нема – усе вже озвучено і проговорено. Проте в діях своїх політична еліта й далі імітує бажане, хоч реалізує хибне.
Все наши президенты были людьми с хуторянским сознанием. Политическими селянами были и Кравчук, и Кучма, и Ющенко, и Янукович, и Порошенко. Ярко выраженной крестьянской ментальностью обладает и нынешняя управляющая пара Ермак-Зеленский.
Для политического поведения украинской элиты, также как и для всего общества в целом, свойственны такие родовые черты, как:
безответственность;
подозрительность, недоверчивость к соотечественникам и особенно к иностранцам;
благосклонное отношение к вранью и воровству;
необразованность;
упрямство и глупость.
Но самое главное, это неспособность к стратегическому планированию и, как следствие этого, несамостоятельность и потребность в покровителе.
Эти фундаментальные черты украинской элиты формировалась столетиями и все они так или иначе обусловлены сельским восприятием жизни. Как и сто лет назад, так и сейчас, наша политическая элита похожа на детей, ну, максимум, тинейджеров, которые выпрашивают у родителей деньги на дискотеку.
Для крестьянского менталитета характерен вечный поиск Хозяина, Покровителя, потому что крестьянин по своему сознанию человек внутренне несвободный и Свобода для крестьянина вообще не является той категорией, за которую надо бороться. Крепкий Хозяин гораздо лучше всякой Свободы. Сразу же оговорюсь, что не надо путать борьбу за нового Хозяина с борьбой за Свободу.
По этой причине борьба украинской элиты за свою независимость по факту всегда сводилась к простому переходу к другому покровителю. Но она не пыталась реально "выбороть" независимое государство. Богдан Хмельницкий вытянул Украину из под Польши, но сразу же передал Неньку российскому царю. Мазепа, а до него и другие гетманы, пытался совершить обратный переход от России в Польшу.
После распада Российской империи, Центральная рада сначала заключила колониальный договор с Германией. После поражения Германии в 1 мировой войне и потери куратора, Петлюра отдал Пислудскому Волынь и Галичину и, вконец запутавшись, бежал в эмиграцию. Когда пришли большевики украинская элита не смогла консолидироваться и покорно приняла новый режим, заказывая СВ-купе в Москву.
После распада СССР история во многом стала повторятся. Сначала украинская элита ездила по привычке за инструкциями в Москву, получала газ по $50, а затем сделала, на мой взгляд, импульсивную и непродуманную попытку вырваться из российских объятий, чтобы передать себя под покровительство Запада, и в первую очередь США. Произошел обвал экономики, потери территорий, ситуация близка к дефолту без каких либо видимых компенсаций.
Украинская крестьянская элита чувствует себя комфортно только при условии, что она имеет над собой покровителя, который, собственно, и несет всю ответственность за Украину и который принимает все принципиальные решения в ее внешней и внутренней политике.
Так было и 350-400 лет. И без такого покровителя украинская элита похожа на черепаху без своего панциря, на ежика без иголок. Она просто не знает, ЧТО делать и не имеет мотивации ЧТО-ЛИБО делать без покровителя.
Наша элита только на словах говорит, что хотела бы независимости от Запада, в реальности она больше смерти боится этой самой самостоятельности, потому что понимает, что неспособна к самостоятельному эффективному управлению страной.
Сейчас украинская власть находится в растерянности и не понимает что происходит. Суть текущего момента - нежелание Запада исполнять свои покровительствующие функции: Трамп, похоже, в гробу видел Украину и высказался о ней в том духе, что вся украинская элита тотально сгнила от коррупции и страна почти безнадежна. Европа не имеет уже никаких сил на то, чтобы взять покровительство над Украиной: ЕС и так трещит по швам и непонятно выйдет ли он в своем нынешнем виде из эпидемии коронавируса.
Поэтому наша власть в ужасе. Она совершенно не в состоянии самостоятельно отвечать за положение в стране, не готова и не хочет принимать на себя ответственные решения о будущем страны.
Она не знает ЧТО и КАК говорить своему обществу. А главное, как научиться говорить правду , а не рисовать розовые картинки, которые всем уже осточертели.
Поэтому сейчас у нашей власти началась истерика, как у маленького ребенка, который требует чтобы родители по-прежнему катали его на коляске, а не заставляли ходить своими ножками. Он орет, плачет, валяется на земле и пугает своих родителей, закатывая глаза. Зеленский пишет слезные письма в западной прессе, пугает Запад украинским дефолтом и конфликтом с Россией, если его не будут по-прежнему катать на колясочке; он орет, кричит и плачет, он закатывает глаза и готов симулировать летальный исход. Он требует покровительства и готов исполнить любые требования МВФ, лишь бы не потерять покровительства Запада. "Я идиот, отберите у меня молоток, иначе у выбью себе глаза"
Запад тоже в замешательстве. Он уже осознал, что все его попытки реформировать Украину безнадежны, потому что они упираются в крестьянскую ментальность, которую Запад бессилен изменить ни за 10, ни за 100 лет. С другой стороны, США понимают, что если они откажутся от роли куратора и спонсора Украины, то наша элита рано или поздно вернется к своему прежнему покровителю. Это неизбежно, просто потому что по-другому она не умеет.
Тот, кто всерьез поверил, что после Евромайдана Украина окончательно и бесповоротно выбрала Западный путь, очень наивный человек, плохо понимающий суть вещей.
Украинская элита немедленно сменит свою геополитическую ориентацию, как только Запад не сможет или не захочет исполнять свои покровительственные функции. И при этом заявит, что Запад хотел за копейки скупить ресурсы Украины, разрушить ее промышленность, уничтожить конкурента и всякую подобную лабуду. Вот это и есть крестьянская ментальность украинской элиты.
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій, оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом
Леонид Кравчук, Леонид Кучма и Виктор Ющенко - первые три президента независимой Украины / УНИАН
0
1
