Хрещення України-Русі

Олексо, ти ж сам був модератором, а ну ж скажи, ти зараз не порушуєш п 3.6?

volcitca, в посиланнях викладено історію українського народу..

Олекса, релігійної неприязні тут геть нема?

Або щось міняй, редактуй, або буду змушена видалити.

..відредактовано

Олекса,дякую за матеріал

Цікаво. Дякую. багато чого прочитала цікавого в посиланнях.

...Охрестити киян — це не значить охрестити українську землю: держава Володимира була дуже велика, а тому й роботи для охрещення всього українського народу було надзвичайно багато — це була робота не для одного покоління людей. Літопис, звичайно, досить просто уявляє собі всю цю роботу. По охрещенні киян, коротко каже літописець, “почав Володимир ставити по містах церкви та священників та зганяти (приводити) людей на охрещення по всіх містах та селах”. Звичайно, було це зовсім не так просто: нелегко було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, — то був уже труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь Володимир. Отож, треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру. ...У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, “язицтво”, заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя — дорога немала. ...Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наймане вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше — сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі... Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався в лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному, морі її, коли відходило військо... А з насильного охрещення не робив собі клопоту. Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині... Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно.Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства — вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу.

(уривки з книги Огієнка І. Українська церква. — К., 1993. — С. 55-63).

Олекса, дякую.

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа.

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби Його — ми люде!

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І Він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Хрещення Руси - благодать чи національна трагедія?

Так, благо.

Хрещеня Русі - це подальший розвіток держави через поєднання з тодішньою Європою ( щось дуже далеченький шлях ми обрали для цього дійства, якщо це питання нас досі турбує).

Відносно сприйняття Біблії - вона надихала як на багаття інквізиції, написи на ременях “Gott mit uns“, так і на неперевершені мистецькі твори і на самовіддане служіння своєму народу.

«...Християнство майже знищило природний імунітет нації, здатність протистояти чужин­ському засиллю...Злочинна ідея непротивлення злу...генетика нації ослаблена змішаними шлюбами...робить народ нездатним відрізнити добро від зла, своє від чужого...» - повна маячня - у людини в гєнах зашите прагнення свободи, прагнення захищати своє майно та рідну землю. А тому , що казаки наводили острах на все узбережжя Чорного моря, ніяк не заважала їх щира християнська віра. Так і зараз християнськи символи на прапорах війскових частин, які боронять наш спокій тут в Каневі від «русского мира».

Всі відчуття поэтів гіперболізовані.

Інакше вони не були би тим, за що ми їх так цінуємо - за дивовижно своєрідне тонке сприйняття повсякденності.

Але і , дійсне, є таке, що деякі слуги Господні( принаймні ті, що по паперах повинні бути такими) викликають люту неприязнь та обурення не тільки до них, але і до «вищих сфер» - бажання послати все це під три чорти. "...Схаменіться, За себе добре помоліться, Щоб Бог вам совість врешті дав..." - тобто тут є не відхрещення від Бога, а звертання до нього з метою останньої вищої справедливості.

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено).

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Над Лисою горою дощ,

І блискавки на небі креслять руни.

Дощ стародавній, споконвічний дощ,

Відлунює можуть стріли Перуна.

Гримить, горить, нуртує і реве.

Світ плачем, болем обізвався громом.

Мій прадід внука за свяченим зве,

Щоб рід ізнову панував над домом.

І буде ґерць, шалений і стрімкий.

Співай Кобзарю, най же пісня ллється!

Сумний мій край, вже довго він такий,

Нехай нарешті щиро засміється!

Помилка в тексті, так правильно "Відлунює могуть стріли Перуна."