думки. сумно.

Уривки з листів Стуса до Шелеста, Малишка та ін.

Статистичний довідник "Україна за п'ятдесят років (1917—1967)" демагогічне розводиться про розквіт соціалістичної культури на Україні в такий спосіб: "В дореволюційні часи здобути вищу або середню освіту (підкреслення тут і далі В. Стуса) для українців було майже неможливо. Тому частка національних кадрів з вищою і спеціальною освітою у народному господарстві дореволюційної України була незначною.

Тепер у народному господарстві республіки майже дві третини всіх спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою — українці".

Це на сторінці 218-й. А на сторінці 27-й цей же довідник повідомляє: "на території Української РСР проживають більш як 120 національностей і народностей. Понад три чверті всього населення республіки становлять українці..." Справді, ліва не знає, що робить права. Цілком закономірно буде спитати в укладачів цього довідника, хіба те, що серед спеціалістів республіки з вищою і середньою спеціальною освітою ми не дораховуємося понад однієї чверті українців, свідчить про "розквіт соціалістичної культури на Україні"? А, може, ті ж укладачі, набравшись сміливості, таки зізнаються, що та понад одна чверть їхніх співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя (герой оповідання Коцюбинського Fata Morgana - автор), тобто "живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною", аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх "генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства" на всіх гонах славного п'ятдесятиріччя.

Ось ті кричущі фатальні проблеми української нації, повз які не сміє пройти жоден митець України, жоден український інтелігент, якщо він хоче вважати себе передовою людиною XX віку, поступовцем, якщо він по-справжньому (а не демагогічно) любить Україну, як любили її наші предки, або хоч поважає її так, як поважали і співчували їй, і заступалися за неї перед силами реакції француз Віктор Гюго, росіянин Олександр Герцен, норвежець Бйонстернс-Бйорнсон, німець — видатний філософ Гердер. Останній у записці на ім'я Російської імператриці Екатерини II писав, що " Україна стане новою Грецією ".

Врятувати цю новітню "Грецію" для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата,— що може бути радіснішим, вищим, шляхетнішим, святішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!

[ 1968 ] Василь Стус. Уривок із листа.

ДО А. С. МАЛИШКА

12.12.1962

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА

18 січня 1972 р.

Шановний Петре Юхимовичу!

У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, яка для народів усього світу мусить правити за взірець. До цього зобов'язує нас 50-літня практика першопроходців соціалізму і комунізму. Доля світового соціалізму і комунізму багато залежить від того, який соціалізм і комунізм збудуємо ми.

І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині живеться гірше, ніж нечесній, безпринципній, недобрій, і гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика, яка може призвести до ширшого розкладу найціннішої людської субстанції. І тоді я доходив розуміння, що так будуючи комунізм, ми самі утруднюємо собі дорогу до нього.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкової обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Я намагався завжди обставати за слабших, чесніших, принциповіших, мужніших, хоч і не в усьому годився з їхньою позицією.

23.1.1972 р.

ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА

 Шановний Петре Юхимовичу!

На першого листа ви мені не відповіли. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов'язково відповідати ні рядовим людям, ні особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світовими іменами

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали у мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому і в жовтні 1917 р., ще гірко насміється з переможців. Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль.

Соціалізм за своєю природою виник з високого людського прагнення досягти власної свободи. Відтак, соціалізм як образ майбутнього, як ідеал суспільне забезпеченої людської волі мусив бути особливо дорогий народам таких країн як Росія — з її віковим деспотичним режимом. Згадаймо, що А. П. Чехов якось зізнався, що протягом всього життя звільнювався від психології раба, яка мало не закодована в спадковості російського підданого. Відома річ, що соціалізм мусив знищити, "розмити" цю столітню спадковість.

Ще дитиною, пухнучи з голоду в післявоєнні роки, я зобов'язаний був кричати: "Спасибо товаришу Сталину за наше счастливое детство". Це була перша суспільна травма. Ім'я ж наступних травм — мільйон. Уявіть собі вразливу душу радянського школяра, який протягом 10 років навчання мусить кількаразово здирати із себе шкіру. Сьогодні він приймає на віру те, від чого завтра відмовиться, точніше — що завтра проклене. Так сталося з поколінням мого віку. Великий вождь і вчитель виявився катом націй, державним злочинцем і, по суті, ворогом соціалізму. Скажете, що завдяки йому було піднесено наш промислово-економічний потенціал (у нас люблять наводити цифри і проценти).

Відповім: Гітлер примусив німців зробити за семирічку не менше. Отож, це ще не заслуга перед соціалізмом. Інститутські педагоги, планомірно "повалюючи" культ Сталіна, повторювали в зворотному порядку те, що робили спроституйовані паризькі газетярі в перші часи "ста днів" Наполеона. Ці ментори-педагоги були такими ж, як ті газетярі, проститутками. Мені гірко це казати: педагог завжди є педагогом, і про найгіршого незручно казати лиху правду.

Візьміть "просту" радянську людину. У неї пошкоджені вікові реакції на світ. Вона навчилась сміятися, коли їй дуже гірко (так виконується наказ — радійте! співайте!), вона "добровільно" робить те, до чого приневолена (скажімо, вступає до тих "добровільних" товариств, якими хочуть камуфляжувати відсутність права створювати масові організації), хвалить те, що не варте жодної уваги (скажімо, відомі "настанови" Хрущова митцям, зроблені в 1962-1963 рр.), засуджує те, чим нишком захоплюється. Людина одурманена. Вона нібито втратила здатність розуміти такі прості слова, як любов, ненависть, добра воля, свобода, демократія, справедливість, гуманізм, і т. ін. Вона вже не знає, що означають ці слова.

Пригадую, як один офіцер, запаморочений регулярними і обов'язковими політзаняттями, цілком серйозно доводив: "В этом как раз и сказывается преимущество советской избирательной системы, что здесь голосуют только за одного человека". Він не був лицеміром. Від цього його оберігала абсолютна глупота. Він це казав по-людськи щиро.

Складається враження, що господар нашої країни великий міщанин, якого продукують з усіх верств — від робітника до академіка.

На роботі я працював старанно, але іншим робітникам надавали гуртожиток, а мені — зась. Я спішив "на самый ответственний участок фронта" на будову. Мотиви звільнення були одні: ти маєш вищу освіту. От вам звичайний собі приклад лицемірного фарсу: на роботу за фахом не беруть тому, що ти був звільнений, на роботу ж не за фахом не беруть тому, що заважає диплом: як це так — має вищу освіту і працює кочегаром.

Я звернувся до ЦК комсомолу, мовляв, давайте спробуєм ще таке: я б з задоволенням працював би на метробуді прохідником, а вищу освіту, може б, використав, написавши щось згодом про метробудівців. Не вийшло і так. Спочатку сушилися моїм станом здоров'я, а потім порадили їхати в Донецьк. Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу. Звичайно, я їм ґречно подякував за весь їх "палкий соціалістичний гуманізм".

Російська мова превалює в більшості наших міст і, звичайно, російську книжку читатимуть більше, ніж українську.

Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. Для чого були потрібні національно-визвольні війни минулого, для чого були потрібні тисячі й тисячі жертв боротьби за визволення, коли на 50 році своєї державності виникає потреба говорити про непотрібність цієї мови, про злиття мов і т. д.

Ви розумієте всю штучність, всю брехливість такої "природної" ситуації: населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовляється від своєї мови. Хіба не парадоксально, що в Українській соціалістичній державі судять людей за буржуазний український націоналізм, а на суді "злочинцю" закидають, окрім іншого, те, що він вживає "застарілі слова" (так було на процесі над Озерним)?

Я пам'ятаю, як у Донецьку моїм товаришам кидали мало не межи очі міліцейські бланки для прописки паспорта: бланки були заповнені українською мовою. Працівники цієї державної інституції, напевно, не знали, що живуть в Українській радянській державі, чия суверенність гарантована Конституцією Союзу РСР. Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку і змушені самі "збирати" собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їх твори, бачте, не прибуткові. Я знаю й такі факти, коли один з редакторів телабачення в Донецьку "розпікав" молодшого працівника за те, що той ужив слова "зичити" (почему не "бажаємо"?). І він його попередив: "Еще пару таких "зичите" - и вьыбудете вне телестудии".

Все це призводить до того, що деякі українці з притаманним їм комплексом національної неповноцінності прямо хизуються незнанням рідної мови! Все це сліди проклятого імперіального минулого, яке морально скалічило українську націю, яке оголосило національну свідомість і гордість — злочином. А тепер це все пішло самопливом. Це стало нормою. Бо ж не будемо ми навертати людей у стару віру! Зденаціоналізований елемент нагадує елемент здекласований. У них не лишається за душею нічого святого. А це призводить до ще більшої моральної деградації. Це теж один із способів масового продукування тов. Міщанина, який має геніальну здатність все переінакшувати.

Міщанин — цей ідеальний "людський матеріал" для будівництва такого , як у нас, "комунізму" — згодиться будь з чим, коли це тільки принесе йому зиск. Але та країна, де міщанин возведений у ранг зразкового громадянина, є будь-якою, тільки не соціалістичною.