Цікаво буде дізнатися про те, що напередодні візиту Віктора Януковича до Мінська звідти відправлений на Батьківщину "помаранчевий" посол, який представляв Україну в Білорусі більше трьох років – колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника, канівчанин Ігор Ліховий. До уваги читачів – частина останнього інтерв’ю Ігоря Ліхового газеті "Народная воля" (Білорусь).
Нині Білорусь – друга в світі країна за кількістю пам’ятників Тарасові Шевченку та за популярністю вивчення української мови. В цьому є й заслуга канівчанина Ігоря Ліхового Фото: http://www.nv-online.info.by
– Ігоре Дмитровичу, з яким настроєм їдете з Білорусі?
– Їду з почуттям світлого суму. Можливо, це пов’язане з весною, у цю пору року пробуджується не тільки природа, а й філософські настрої. Я звик до Білорусі, зріднився з цією країною, що можна розцінювати як непрофесіоналізм для кар’єрного дипломата. Емоцій у посла не повинно бути. Хоча я й не ставив перед собою завдання бути ідеальним дипломатом. Хотілося втримати високий рівень відносин між нашими країнами, народами й привнести щось своє, можливо, трохи емоційне, більш глибоке, щоб відновити повагу й розуміння в єдності наших народів, зміцнити фундамент довіри між нами.
– Думаю, вже хто б, а Ви повинні бути задоволені результатами своєї роботи.
– Безумовно. Рівень товарообігу між нашими країнами подвоївся й досяг рекордних сум, причому наш товарообіг дуже збалансований, на відміну від інших партнерів і України, і Білорусі..
За ці три роки були підписані й ратифіковані угоди, які готувалися ще 6-8 років тому, і наші країни ніяк не могли дійти згоди. А ці основні документи стосуються не тільки міждержавних відносин, а іноді й мільйонів конкретних людей. Договір про державний кордон висів у повітрі взагалі 13 років, п’ять послів України мріяли про те, що побачать його ратифікацію, а пощастило саме мені бачити його одноголосне схвалення білоруським парламентом.
– Пророблена така величезна робота, але, якщо не помиляюся, Білорусь стала першою країною, куди Ви приїхали працювати як посол…
– Як відомо, дипломатія – це не тільки певне утворення. У наш час навіть щоб просто вижити й зберегти себе як особистість, вже необхідно діяти дипломатично.
Віражів у моїй кар’єрі було чимало. Тільки протягом останніх п’яти з половиною років я був і гендиректором Національного Шевченківського заповідника, і безробітним, і членом Уряду. Через суд був відновлений на роботі, але вже буквально через півроку одержав запрошення на посаду міністра культури й туризму – першого подібного міністра. Тоді журналісти наді мною жартували, називали "міністром культуризму" – в Україні кожне нововведення зустрічає певний відгук. Але я вважаю, що велике значення має об’єднання таких сфер, як культура і туризм. В Україні, на мою думку, культурне життя дуже активне, бурхливе, європейське. У Мінську мені цього, між іншим, не вистачало. Сьогодні Україна приймає вже більше 20 мільйонів іноземних гостей на рік.
– Ви так розповідаєте про міністерську роботу… Може, отримали запрошення повернутися назад у Міністерство культури й туризму?
– Повертаюся в структуру МЗС. Спочатку обов’язково візьму відпустку, за три роки я практично не відпочивав, нагромадилася втома. А далі буде видно.
У відомого, дуже шановного мною вченого Лева Гумільова, сина Анни Ахматової, є історико-філософська праця "Кінець і знову початок". Ми всі проходимо певні етапи в житті, це треба сприймати як належне.
А що стосується кадрових змін, то вони вже відбуваються. І в принципі, це нормально: приходить нова команда, бере на себе відповідальність за розвиток країни, а колишня займає іншу нішу цивільного суспільства. Але на одному з останніх засідань Уряду був поставлений рекорд за весь час існування української незалежності: протягом одного дня були звільнені з посад 117 чиновників компетенції Кабінету Міністрів і затверджені нові кандидатури. Мені як дипломатові некоректно критикувати Уряд своєї країни, але є в цьому щось нездорове.
У свій час я працював в Уряді Януковича. Але вийшов із цього Уряду, тому що, як написав у своїй заяві, принципи його діяльності не відповідали моїм поглядам, поданням про майбутнє України.
Взагалі ж, що таке опозиція, я знаю з 1988 року. Не тому, що я скандальна людина або розумніший за всіх. А тому, що в мене є свої принципи, погляди, відповідальність за мою країну, культурну спадщину мого народу.
– А якщо надійде пропозиція продовжити роботу на держслужбі, погодитеся?
– З 1987 року я працював чиновником, був заступником голови міськвиконкому в Каневі. Я дуже рано почав сидіти в президіях і зрозумів одну важливу річ: головне, не де сидіти, а з ким спілкуватися й працювати.
Не приховаю, робота дипломата в Білорусі мені дуже подобалася. Можливо тому, що я був потрібний, було багато цікавих проектів, бачив результати своєї праці. Я працював на благо України і, сподіваюся, також Білорусі і загальноєвропейського дому. Сподіваюся, що й далі буду робити те ж саме, можливо, на іншій посаді, можливо, в іншому місці. Бог дає кожному рівно стільки, скільки він може винести.
– Чи може в Україні встановитися диктатура?
– Загроза диктатури існує сьогодні для багатьох країн, набагато більшій кількості народів, ніж нам здається. Можливо, існує вона й в Україні. Я не політолог, щоб професійно говорити про причини появи диктатури, але я точно знаю, які є ліки від неї. Наприклад, розвиток громадянського суспільства. І потім, українці ніколи не відмовляться від того, що було завойоване в останні роки й у часи Ющенка також. Вони не відмовляться від того, що можна критикувати президента, депутатів, що можна вимагати перевиборів місцевої влади, відзивати своїх депутатів, звертатися в Європейський суд, боротися й перемагати. Навряд чи хтось відмовиться від свободи слова, прямих ефірів, незалежних телеканалів, газет.
Мені б дуже хотілося, щоб новий прагматичний Уряд, а він саме так себе називає, домігся переломного успіху в економіці. Але не за будь-яку ціну. Більшість українців не дозволить торгувати непорушними для нас цінностями – територіями або значимими економічними об’єктами, суверенітетом, змінами в Конституції. Україна проголосила себе державою, яка не дозволить мати на своїй території військові бази, і до 2017 року із Севастополя має піти військово-морська російська база.
– Але Росія, зважаючи на все, сподівається, що цього не трапиться.
– Кожний відстоює свої інтереси. Севастополь – це інтереси не тільки України й Росії, але й цілого регіону Європи. Конфлікт Російської Федерації з Грузією показав, що з українського порту виходили військові кораблі. Із чим вони виходили, із чим поверталися, з якою зброєю на борту?! Чи брали участь у воєнних діях на територіях інших держав і чи можуть ті у свою чергу завдати удару по базі цих кораблів? Автоінспекція в Севастополі час від часу зупиняє в житлових районах російські машини з небезпечними боєприпасами. Торік були два такі випадки. Куди вони направлялися, навіщо? На свою базу українських представників росіяни не пускають. Ми не можемо потрапити навіть на маяки, які зайняті Чорноморським флотом, але ці маяки супроводжують не тільки військові об’єкти, через них проходить і цивільна навігація, тобто величезна кількість кораблів, проходячи Чорним морем, потрапляють під ненадійну мережу таких маяків.
Стурбована Україна й тим, як у Севастополі, Криму, порушуючи українське законодавство, іноземна держава видає паспорти місцевим жителям, тобто люди, не вийшовши з українського громадянства, отримують російське, мають по два паспорти. І у випадку призову в армію виникає конфлікт…
– Ваш прогноз: яким шляхом піде Україна? Відомо, що при Ющенку країною був узятий курс на євроінтеграцію, а Януковича багато хто вважає проросійським політиком…
– Думаю, переможе позиція "золотої середини". Внутрішні інтереси країни будуть підштовхувати до того, щоб бути більш незалежною державою, підтримувати партнерські відносини і з Заходом, і зі Сходом.
Мені б дуже хотілося, щоб усі зрозуміли, що кожна держава, кожний народ мають право самі визначати своїх лідерів і своїх героїв. Адже не ставить же сьогодні Британія питання про те, чи мають право Сполучені Штати Америки вважати Джорджа Вашингтона своїм національним героєм. І наші сусіди повинні розуміти, що в Україні свої герої. Ми ж не обурюємося тим, які фільми вони знімають про Колчака, Денікіна, хоча війська Денікіна під час громадянської війни завдали дуже багато страждань українському народові. Але чому Росія порушує питання про зрадництво Бандери й Шухевича, хоча вони ніколи й не були громадянами Радянського Союзу, у них не було паспортів, вони не присягали на вірність СРСР? І вже за визначенням не могли зрадити Радянський Союз. Часто, коли в мене хтось або щось викликає роздратування, я згадую філософію індусів, буддистів: зміни себе, і світ навколо тебе зміниться…
Підготував: Марія ЕЙСМОНТ (Мінськ) Джерело: "Прес-Центр"
|