По-перше: в українських селах до тисяча дев’ятсот п’ятдесят якогось там року «Маслєніцу», вона ж Масляна, грали тільки в прикордонній з Росією смузі — Північній Сумщині. Та ще по містах із переважно приїжджим російським населенням. А по-друге: навіть чистопородне російське свято, котре гуляють теж тиждень, перетинається з нашим тільки в один день. Та й то по формі. А сенс інший.
А взагалі називається все це: Колодій, Колодки, Колода, Сирний тиждень, Сиропуст, Жіночий тиждень, Бабське свято.
Щодо назви — наші етнографи так захопилися, що переклали Колодій як стару язичницьку культову назву… чоловічого фалоса! Мовляв, подивіться уважно на колодку! А ще як один кінець обстругати? Відповісти можна, як у тому старому, відомому всім студентам-медикам анекдоті: то тобі, дитинко, з переляку здалося.
А що ж воно таке насправді? Відповідь на поверхні лежить: КОЛО — поняття геометричне. Коло-дій — рух по колу, точніше — сонцеворот. У староукраїнських рукописах здибається слово Коловрат — як характеристика хороброго, яскравого воїна. Приклад — той же Євпатій Коловрат, що з Батиєм на прю став.
Так ото ж! Це свято Сонця, життя, тепла… і, звісно, кохання. Бо український Колодій — то недаремно Жіночий тиждень, він же Бабське свято. На ці сім днів перед Великим постом уся влада в громадах переходила до жіноцтва. Саме до жінок, тих, котрі пані господині, поважані матері та беручкі хазяйки.
Чоловіки мусили мовчки терпіти жінчині кпини, підколи, часом відверте глузування… (а що йому ще скажеш, як він де не повернеться, там золоті верби ростуть, он знову макітру розбив!) і навіть — не повірите — тягання за чуба навколо обори, щоб свині і вівці поросились і котилися справно. От!
Колодій починався в понеділок, коли пані господині віднаходили… ні, не колодку, а швидше товсту палицю, перев’язували її кольоровими стрічками і хустинками — і ото був символ свята. У деяких губерніях — на Правобережжі — носили на довгій палиці колесо від воза, знову ж таки, стрічками прикрашене. Носили і співали, як тепер жінки будуть ґаздувати і на чоловіках воду возити. І що ви думаєте? Таки возили! А ті терпіли — бо ж Колодій!
Ото збиралися, майстрували колодія і йшли до корчми. Самі, без чоловіків! Закуску брали з собою, а на випивку скидалися. Де гроші брали — розповідь трішки нижче. Що пили? Як у тій пісні: пили горілку, пили наливку, ще й мед будем пить. Щоправда, пили переважно наливку. Бо від медовухи можна і з-за столу не встати.
Погулявши у корчмі, жіночки поспішали додому. Бо там на них чекав зварений напередодні заговорений холодець із свинячих або баранячих ніжок. Кістки з такого холодцю після варіння не викидали, а розкладали по мисках. Найбільше чекали понеділкового вечора дівчата на виданні. Бо кожна намагалася вибрати собі холодець із добрячою костомахою, яку треба було сховати до неділі.
З вівторка — знову у шинок. Хрестити колодія.
В середу там-таки гуляли похрестини.
У четвер журилися, що колодій помер.
У п’ятницю колодія ховали.
У суботу оплакували.
Але все це було так, як зараз кажуть, для розігріву. Бо побавившись із колодієм, чарочкою і закуссю, жіноцтво вибиралося на вулицю — і отут починалося! Рятуйтеся всі чоловіки і парубки, хто в Бога вірує!
Щоб не забути: отой заговорений холодець був останньою м’ясною стравою, що їли в Україні того тижня. З вівторка переходили на вареники. Але не з м’ясом чи лівером, а з: сиром, картоплею, капустою, грибами, маком і… як то кажуть, «таком» — це коли начинку вже вибрали, а тісто ще лишилося, тоді ліплять пусті «варениці». До вареників подавали сметану, вершкове масло (а не олію) і, звісно, мед.
Оті схиблені вчені ніяк не могли допетрати, що то за такий напій дивовижний і дорослим, і дітям подавали після кожного колодійського частування. Добалакалися до того, що це начебто була чи то якась жива вода, чи прадавній відвар із трав.
Докопався до правди Василь Скуратівський: маслянку пили! Щоб животи не роздувало.
Так ото — про головну розвагу. Ні, власне не про розвагу, а про надзвичайно мудрий обряд. Пані господині виходили з корчми і йшли по хатах — і не перших-ліпших, а тих, де син запарубкувався або донька женихами перебирає. Заходили до хати, співали відповідні тексти, від яких нинішню комісію з питань соціальної моралі шляк би трафив на першому ж куплеті, а потім чіпляли на винуватців нехтування головною Божою заповіддю любитися, плодитися і розмножатися такий собі ганебний знак — Колодку. Матері і дочці — дерев’яну цурку на ліву руку, батькові таку ж цурку на шию, а ледарюзі-сину — чималеньку колодку до ноги. Самому знімати колодку було — Боже, борони, вся громада на глум здійме. Треба було побожитися, що до наступного Колодія цей недолік буде виправлений, а потім відкупитися від «народного комітету з питань демографії». Відкупалися грішми — на випивку в шинку в наступні дні. А також подарунками — хустки жінкам і солодощі їхнім дітям.
І то ще півбіди, коли це все у хаті відбувалося. А як принципового холостяка на вулиці ловили — то ой! Не те що воду на ньому возили, а й самі верхи їздили.
А на Поділлі аж-аж до самої війни з німцями на Колодія був один дивовижний звичай. Жінки брали під захист тих дівчат, яких Шевченко у своїх віршах покритками називав. Село — не місто, тут кожен собака знав, хто там Ганнусі чи Катрусі чи Марусі зробив байстря, а сам — у кущі. От цього джиґуна саме на Колодія подільські жіночки відловлювали і вели через усе село до покривдженої дівчини. Кажуть, декого і зв’язувати доводилося. Вели, як ви розумієте, з відповідними текстами. Остап Вишня ридав би від творчої заздрості і захоплення.
Приводили, ставили на коліна перед іконами і змушували каятися, просити у дівчини пробачення, а головне — перед Богом і людьми, що тоді було майже рівнозначно визнати дитину своєю. Звісно, найідеальнішим був варіант одруження, але не завжди це вдавалося, особливо, якщо спокусник був жонатий. Грішник після каяття і визнання обов’язково мусив обдарувати маму з дитинкою — і грішми, і крамом. Щоб було що вдягти і на ноги взути. Суть цього звичаю — дитина росла далі хоча і в неповній родині, але не безбатченком.
А от тепер — найвеселіше. Четвер недаремно називався широким. Бо чоловіки, котрі батьки сімейств, де вже діти одружені, із самого ранку гасали по селу в дуже важливих справах. Гасали і пішки, і на санях. Розносили і розвозили свахам усе, що потрібно для випікання млинців: і продукти, і кухонне начиння. Бо на завтра, в п’ятницю приїздив зять і забирав тещу до себе додому на млинці, котрі пекла, як ви зрозуміли, сваха.
Везти тещу — то теж вистава. Вся громада паркани обсідала: спостерігали. Бо якщо зять тещу поважав і користувався її взаємністю, то віз хоч і з вітерцем, але обережно. Ну, а якщо теща була та ще — то… ось вам основні зятеві капості: посеред вулиці притримати коней, зіскочити і вести їх далі у поводу, але знявши шапку. Хто не знає, пояснюємо: саме так покійників на цвинтар возили. Або іще: коней розганяли і вискакували на узбіччя, де замерзлі кучугури. І так навмисне вискакували, щоб сани перекинулися і теща при всьому параді летіла сторч головою в замет. Ото сміху було!
Звідти ж обов’язковий перший тост, що його зять виголошував: «Запрошую, дорогі гості, по повній налити і до дна випити аби у моєї тещі ніколи горло не пересихало!»
В неділю вже ніхто до шинку не йшов. Бо колодія остаточно ховали і оплакували напередодні, ще до тещиних млинців. Зранку люди йшли до церкви і після служби перед усією громадою просили прощення у тих, кого колись чимось образили. Звідси й вислів — Прощена неділя.
А дівчата з нетерпінням чекали вечора. Бо саме тоді треба було дістати зі схованки кістки від заговореного холодцю і вийти надвір до комори, яка зазвичай містилася в глибині садиби. Ставали — і по черзі кидали кістки у бік воріт. Якщо долетить — то і рік буде хороший, і здоров’я не підведе. А якщо дівчина влучить у ворота чи навіть закине за них на вулицю — чекай весілля. Хлопці все це знали і тому сиділи вдома: надто великий був ризик не лише одержати маслаком під око, бо вже як перекапустив дівчині ворожіння, то, як порядна людина, мусиш женитися.
І наостанок — найцікавіше. Тільки в Україні існував цей мудрий звичай: саме на Колодія дівчина на виданні мала право прийти в хату до хлопця, який їй припав до душі, і оголосити батькам, що вона бере їхнього сина за мужа. І ніяких «ні»! Відмова не приймалася ні від батьків, ні від парубка. Доводилося терміново переодягати жениха, чистити йому носа і чоботи і йти до майбутніх сватів, а потім до церкви. Бо неділя на Колодія — то був останній день, коли можна було вінчатися. З понеділка наставав Великий піст із його суворими приписами і обмеженнями.
Персонал Плюс
|
0
2
