Таємниця великого льоху

Чому Шевченко не належить російській культурі

Навіть назви Шевченкових творів — «Великий льох», «Розрита могила», «Тризна», «Слава» (як і ототожнення з кобзарем, тобто носієм історичного спогаду) — непомильно вказують на його незмінну перейнятість колективною пам’яттю, тожсамістю, об’єднувальною національною міфологією. До того ж ідеться про «велику руїну», «окрадену» й пригноблену «злими сусідами» вітчизну, тому якраз Шевченкова інтерпретація українського минулого часто видавалася найбільш контроверсійною й спричиняла ідеологічні війни та протистояння. Зруйнована суспільна структура, соціум байстрюків, покриток, сиріт і батьків-ґвалтівників прирікає на болісний травматичний досвід, позбавляє, як здається, навіть примарної надії на кращу земну долю. Після того як частина національної еліти звабилася службою задля розбудови імперії, така група неухильно втратила ознаки нації, яку має об’єд­нувати спільність традицій, спогадів, історичних передань і уявлень. А Шевченкові герої якраз і живуть у світі, де поступово заникає й губиться і родинна, й колективна пам’ять. Немає кому витлумачити пережите попередніми поколіннями, розповісти про вартих захвату й наслідування рідних, не залишилося й писаних історичних свідчень. Ба більше, історію переможених зафіксовано лише в оцінках переможців.

Визначальне протистояння

Історичне висвітлення національної руїни в поемі «Великий льох» відбувається через символіку колективної пам’яті й наголошення на неспроможності цю пам’ять зберегти, захистити від наруги чи від зневаги мисливцями за чужими «древностями». Уже самим вибором жанру містерії автор переконує нас: ідеться про речі сакральні, про гріх, спокуту й обіцяне спасіння. А на питання, що ж, власне, уособлює той український великий льох, який за Божим провидінням, має в доленосну для України мить «розкопати» Москва, простої відповіді немає. Схоже на те, що мається на увазі якесь таємне знання чи пізнання, осягнуте під час містеріального дійства. Великим льохом у Суботові, назагал відомому своїми підземними ходами та склепами, називали Іллінську церкву біля замку Хмельницького. Але сподівання чорних археологів від влади знайти багатства, про які побутувало безліч легенд, не виправдалися.

Часопростір «Великого льоху» не залишає сумнівів у тому, що українсько-російське протистояння тут інтерпретовано як визначальне для долі нації, ба більше, імперія (у контексті творчості Шевченка будь-яка імперія) з її ненатлим і неситим загарбницьким інстинктом постає уособленням абсолютного зла. Межі художнього світу окреслено топонімами, що стали знаками поразки, до того ж ідеться про руїни священних для спільноти місць. Немає й сліду від Богданових палат, а на їхньому місці — як гротескний символ деградації — селянська клуня. Ось-ось упаде церква, у якій, за уявленнями, що побутували в середині ХІХ століття, було поховано гетьмана.

Льох історичної пам’яті

Богдан Хмельницький для Шевченка — насамперед носій трагічної вини, він відповідальний за непрощенний політичний прорахунок. Безневинних дівчаток покарано страшним обов’язком спокутувати гріхи тих, наділених мудрістю й могутністю, хто насправді мусив би їх самих уберегти й захистити. Шевченкова подиву гідна співчутливість до страждань і кривд, його повсякчасна готовність стати на бік слабших і пригноблених, зумовила вибір героїнь-жінок: у них найменше можливостей обстояти власні права, їхні голоси, їхні історії найглибше розкривають знедоленість спільноти, до якої оповідачки належать. Історії трьох білих «як сніг», пташок, що вже віками літають над землею, бо їм заказано вхід до раю, стосуються найтрагічніших поразок України у війні з імперією. Усім тішилася в Суботові Пріся: гралася з дітьми гетьмана, стала улюбленицею вельможного господаря замку. А в прокляту годину перейшла йому — на щастя! — дорогу з повними відрами: «А того й не знала, // що він їхав в Переяслав // Москві присягати!..». Переступ виявився таки страшним: тією водою, що вмить перетворилася на мертву, дівчина отруїла й себе, і всю родину. Другий сюжет — про єдину вцілілу в батуринській різанині.

Часопростір «Великого льоху» не залишає сумнівів у тому, що українсько-російське протистояння тут інтерпретовано як визначальне для долі нації, ба більше, імперія з її ненатлим і неситим загарбницьким інстинктом постає уособленням абсолютного зла

Дівчинка з наказу царя Пєтра І напоїла його коня — і впала мертвою на порозі хати, хоча навіть не знала, що «тяжко согрішила». І вже зовсім безвинна, але так само непрощенна вина «ще сповитого» немовляти, яке всміхнулося, коли побачило пишний золотий корабель на Дніпрі. То їхала тріумфувати на Запоріжжі руїнниця Єкатєріна І. Прикметно, що в усіх трьох варіаціях знов-таки йдеться про воду, яка знесилює й убиває, а в останньому прикладі згубне навіть перебування біля неї. Чи не тому Шевченко неодноразово обирав символом занепаду України пересихання Дніпра: річка перестала бути життєдайною, брак води став браком життєвої сили. А у «Великому льосі» одне з пояснень, навіщо поставлено безглузді вишки-«сідала», — якраз для перекриття доступу до води: «Щоб люди не крали // Води з річки та щоб нишком // Піску не орали». Коли аж так покарано ще не залучених до дорослих справ дітей, тим жахливішим віддзеркалюється, порівняно з їхніми долями, гріх державця. Непричетним до соціуму білим пташкам протиставлені чорні — три «національно марковані» ворони, що уособлюють гніт і насильство, яких не бракувало в українській, польській та російській історії, у відносинах сусідніх слов’янських народів. Ворони, на відміну від дівочих душ, діють у публічному просторі, який є обширом розпаношеного зла; вони хваляться якраз своїми політичними й воєнними досягненнями, розливами крові, моровицями, стратами, змовами. Поему сфокусовано на особливому моменті, до того ж провіщеному й очікуваному. Злостива ворона про нього «начитала» з якихось таємних джерел. Дівочі душі прилетіли дивитися на розкопки садиби Хмельницького, бо сподівалися нарешті на визволення:

Коли б вже швидше розкопали, Тоді б у рай нас повпускали: Бо так сказав Петрові Бог: «Тоді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, Як розкопа великий льох».

Першу умову ніби виконано. Москва таки все позабирала: знищила державний суверенітет, зневажила шляхетські й козацькі права, зруйнувала твердиню захисників України — Січ, закріпачила вільних селян. І послідовно привласнює чуже минуле, історію й культурні набутки. Але водночас хоч «Москалики, що заздріли, // То все очухрали. // Могили вже розривають // Та грошей шукають», — другу умову пророцтва не виконано. Розкопки в Суботові не допомогли дівчатам-заложницям, райська брама перед ними не відчинилася:

Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась.

Метафору великого льоху шевченкознавці чомусь часто розуміли як нагадування про ув’язнену волю. Але й саме поняття волі в Шевченка складне та неоднозначне. Воля в підземній в’язниці — це поєднання непоєднуваного, заперечення самого поняття свободи як цінності. Найочевиднішою авторською підказкою для прочитання фіналу «Великого льоху» може стати датований жовтнем 1843 року вірш «Розрита могила».

У ньому також наявні звинувачення «нерозумному сину» Хмельницькому, сформульовані (що неймовірно посилює їхню абсолютність і неспростовність, сказати б, емоційний градус сказаного) самою матір’ю-Україною:

Ой Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала.

Могила — одне з важливих місць пам’яті. У Шевченка вона чи не завжди є водночас і травматичним місцем, яке нагадує не про колишню славу, велич і здобутки, а про втрати, шрами й поразки. Розриваючи поховання, москаль-колонізатор чинить наругу й над мораллю, і над пам’яттю, порушує засадничі цивілізаційні табу. Він злодій, який шукає «не своє». Але є щось, що не дається в руки грабіжникові, що чекає на того, хто матиме законне право здобути заховане, коли настане слушний час:

Начетверо розкопана, Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили Старі батьки?

Навряд чи є підстави відповідати на це питання словом «воля»: воно погано асоціюється зі збереженням у глибочезному льосі. Бо батьки ймовірніше прагнули мати хоч якусь змогу врятувати від знищення й забуття знання та спогади. Великий льох у такому разі мав би найочевидніше символізувати вмістилище колективної пам’яті нації, єдиний архів, не привласнений і не перевпорядкований завойовниками та нинішніми господарями становища. У підневільному соціумі попередники не змогли залишити авторитетну писану історію, але колективну пам’ять так чи так уже самими своїми діями й помислами сформували.

На життєздатність таких спогадів і передань вказує навіть те, що вони визначають точки відліку, власний ціннісний контекст. Вони тільки й дають змогу опонувати імперській історіографії. І так Шевченко полемізує раз у раз. У «Великому льосі» зневажливо згадано тих, хто «Карамзіна, бачиш, прочитали». А в комедії «Сон» однією строфою враз змінено всю перспективу історичного бачення відносин двох народів, розкрито саму суть імперської колонізаційної політики. Уособлення державної величі українцеві бачиться чимось недолугим, зокрема й у мистецькому, естетичному вимірі: хтось собі «… на коні сидить охляп, // У свиті — не свиті, // І без шапки». Очуднення образу стає засобом деконструювання смислу. Зниження, позбавлення ореолу на рівні опису доповнено ще й словесним роз’ясненням. Коли ліричний герой читає напис на постаменті, він «перекладає» його, вводячи в ціннісний контекст української нації:

От собі й читаю, Що на скелі наковано: П е р в о м у — в т о р а я Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той п е р в и й, що розпинав Нашу Україну, А  в т о р а я доконала Вдову сиротину.

Після такого розмежування про примирення й суголосність історичних оцінок і присудів з українського та російського боку вже ні про що говорити не доводиться!

І якраз пам’ять та ідентичність — останнє, чого ніколи не зможе забрати Москва. Ось у цьому моменті й справджується друга умова Божого присуду в поемі «Великий льох». Після того як завойовники «все позабирали», зняли, сказати б, усі культурні нашарування, зосталися лише підвалини, те, що найглибше в землі, в ґрунті. Оце символічне меморіальне підґрунтя великого льоху, спогади й передання не можна привласнити чи експортувати.

Психоаналіз національної травми

Утрата колективної пам’яті й ідентичності означає зникнення нації. Але в сюжеті «Великого льоху» є ще одна частина, пов’язана вже не з минулим і не з теперішнім, а з майбутнім. Ця подія (вона якраз украй необхідна в містеріальному сюжеті як такому) — народження спасителя й обіцянка спокутувати старі гріхи, а також прийдешнє оновлення й слава. У доленосну ніч, у годину небесних знамень і магічних явлень (коли «Над Києвом // Мітла простяглася, // І над Дніпром і Тясмином // Земля затряслася. // Чи чуєте? Застогнала // Гора над Чигрином. // О!.. Сміється і ридає // Уся Україна!») — народжуються близнята. Київ постає центром українського світу, як завжди в Тараса Шевченка, Божим градом, а «святий» Чигирин символізує і козацьку славу, і трагедію втрати.

Мотив близнят, неминучого роздвоєння й приреченості на вибір між добром і злом, протистояння воїнів світла й воїнів темряви деталізовано через пророцтво про майбутні діяння братів. Поінформована ворона покликала сподвижниць, щоб спробувати стати наперекір Божому задуму:

Сю ніч будуть в Україні Родиться близнята. Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде… Оце вже наш! Катам помагати.

І як виросте той Гонта, то «…розпустить правду й волю // По всій Україні». Праведника ворони збираються, маючи перед очима безліч прецедентів, купити золотом або «скрутити руки» «царевими чинами», щоб урешті змусити його пережити «…з всього світа. // Всі зла і всі муки». Але наймудріша з них знає, що цього разу ні підкуп, ні кара не зупинять визволителя, тож його треба якнайшвидше «поховати, поки сліпі люде». Так Шевченко вводить мотив побиття немовлят Іродом і чудесного порятунку дивовижної дитини, а відтак і вказівку на здійсненність місії нового Гонти. У «Великому льосі» Шевченко не більше й не менше здійснює, висловлюючись метафорично, психоаналіз травмованої національної психіки, діагностує хвороби колективної душі. Згадавши всі пов’язані з російсько-українським протистоянням найганебніші поразки, витіснені з пам’яті (чи принаймні з писань тих зневажених автором «Посланія» творців, що компонували «поеми вольного народа»), підсумувавши болісний хвороботворний досвід, дійшовши до глибин колективного несвідомого, письменник має відвагу поставити свою націю перед викликами реальності, виштовхнувши її із заколисливого полону (чи химерного нездорового сну або марення наяву) ілюзій і фантазмів. Таке діагностування хвороби — необхідна  передумова зцілення. 

У психоаналізі колективної травми важлива роль належить Шевченковим «Снам»: химерна логіка сновидіння дає змогу змінити перспективу бачення, розгадати й зафіксувати те, чого не здатна вловити раціональна денна свідомість. Усі три тексти з такою назвою дають читачеві часову перспективу, зіставлення теперішнього з минулим чи майбутнім.

Найцікавіший у цьому зв’язку «Сон («Гори мої високії»)», де реальний і міфологічний часопростори взаємо­накладаються. Теперішній час, коли, за сюжетом, і з’являється поетові пророче видиво, — це момент відбування служби в Орській фортеці, один із найважчих періо­дів у його житті. Моторошну казарму можна покинути лише подумки, а сама ситуація спонукає до життєвих підсумків і пошуку остаточних відповідей на засадничі питання. Україну ліричний герой озирає з узвишшя, з точки, що вже в перших рядках поеми означується швидше в координатах міфологічного, а не географічного простору:

Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека.

Ваблять вони, отже, не екзотичною красою («не так і високі»), а більше як центр українського світу, з якого одним поглядом враз охоплюються численні національні святині, знаки колишньої величі. Твориться цілий історичний наратив, до того ж згадка про погляд «З Переяслава старого, // З Виблої могили, ще старшої» підключає до цієї оповіді київську князівську спадщину. Далі бачиться «монастир старий», «старе Монастирище, // Колись козацькеє село», Трахтемирів — «І вся Гетьманщина кругом». «Всю Гетьманщину» можна окинути оком лише у сні, ще й з важливими історичними деталями: під вечірнім сонцем «Собор Мазепин сяє, біліє // Батька Богдана могила мріє, // Київським шляхом верби похилі // Требратні давні могили вкрили». Тобто погляд ліричного героя охоплює, ніби бере в символічну рамку, найважливіші знаки, свідчення українських звитяг, ніби в музейній експозиції поруч представлено могилу одного великого гетьмана-державника й собор, збудований іншим. Повернення в теперішній час натомість ввергає в безпросвітний розпач:

Козацька церква невелика Стоїть з похиленим хрестом,— марно виглядає «запорожця з Лугу», який полагодить храм. Давня слава минулася, може, й незворотно: Не жди тії слави! Твої люди окрадені, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.

За Шевченком, отже, бездержавний народ не зможе зберегти свою колективну пам’ять, коли «люди окрадені», тобто позбавлені інституцій, що працюють з пам’яттю. За недовгий час зостаються, як на розкопках у Суботові, тільки «криві, сліпі й горбаті» скалічені співці з розладнаними інструментами.

Подолати травми. Завдяки поезії Шевченка українцям вдалося відновити власну національну тожсамість, що актуально і сьогодні

Найбільшим гріхом і засадничою рисою імперії знову визначено «неситість»: «Все, все неситі рознесли!..». Якраз у цьому сні про «гори мої високії» лунає, мабуть, найбільш безоглядний і жертовний Шевченків богоборчий виклик:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!

І потому, як видається, сновиддя відслоняє ліричному героєві, біографічно дуже близькому тут до самого поета, завісу власного майбутнього, може, лише жаданого. Самотня, «одним-одна» хатина на високому правому березі біля Трахтемирова — чи не втілення поетової мрії про повернення на батьківщину, про тихий побут і примирення зі світом. «Під хатою дідусь сивенький» — і його спогади переплітаються з життєписом автора «Сну». А в фінальних строфах сновидець ніби знов виходить за рамку й сюжету, і того міфологічного простору, де все доступне людському проникливому зору (чи свідомості). Він з темної своєї тюрми дякує Богові за надію й сподівається на його ласку, на повернення до трахтемирівських гір:

Отакий-то на чужині Сон мені приснився! Ніби знову я на волю, На світ народився.

Сивий дідусь виступає охоронцем спогаду й передання про колишній маєстат дорогої Гетьманщини. А поруч — Канів і Чернеча гора, тому ще одна святиня долучиться згодом до названих у «Сні».

Ревізія наративу

Шевченкові випало бути поетом народу, який не мав відповіді на найпростіше питання тожсамості: «Що ж ти такеє?». Багато Кобзаревих сучасників не могли чи не хотіли називатися українцями, прийняти ім’я, яке згуртувало б спільноту й вирізнило її з-поміж інших, відокремило від сусідів. «Посланіє» стало закликом до праці задля набуття ідентичності, до національного об’єднання. Не знаючи, хто вони, представники еліти задовольнялися натомість визначеннями сторонніх. Мудрість («Якби ви вчились так, як треба, // То й мудрость би була своя»), схоже, не вдається просто позичити, здобути лише за наявними зразками й моделями: її треба виробити самим, зважаючи й на власні потреби та пріоритети. Іноземні вчителі, оті всюдисущі «німці» («німецькі землі, не чужії» в Шевченковій метафоричній географії часто сприймаються швидше прикордонними щодо українських, та й «вчитися» його сучасники частіше їздили в Москву й Петербург, аніж у Берлін) вигадують теорії поход­ження етносу залежно від їхніх інтересів. Народу «без властивостей», позбавленому права на самовизначення, зостається лише погоджуватися з будь-якими химерами: «моголи» — то й «моголи», «слав’яне» — то й «слав’яне». До того ж усі колонізатори забороняють своїм полоненим розповідати про власну минувшину. Треба чекати, поки німець навчить мови, якої вже не вчаться від матері,— «та до того й історію // нашу нам розкаже».

У «Великому льосі» Шевченко здійснює, висловлюючись метафорично, психоаналіз травмованої національної психіки, діагностує хвороби колективної душі, згадавши всі пов’язані з російсько-українським протистоянням найганебніші поразки, витіснені з пам’яті

У контексті втрати не лише державності, а й ідентичності, катастрофічне твердження у звертанні до «мертвих, і живих, і ненароджених» — «нема на світі України» мусить уже сприйматися не метафорично, а буквально. Після цієї констатації йде апокаліптична візія прийдешнього суду за непрощенні гріхи, коли «потече сторіками // кров у синє море». Щоб уникнути розплати, направити вивих історії, треба насамперед повернути собі втрачене ім’я, пам’ять і самоправну гідність. Козакофільська риторика на зразок «Що ті римляни убогі! // Чорт зна що — не Брути! // У нас Брути!» — хіба непомильне свідчення комплексу меншовартості. Вона нікого ніколи не переконувала (хоча варто не забувати, у різних варіа­ціях затрималася в національному дискурсі мало не до кінця ХХ століття). Тарас Шевченко пропонує рішучу ревізію українського історичного наративу:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тоді себе: що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? За що закуті?

Тобто лише після подолання історичної амнезії можна почати шукати відповідь на вимогливе життєзбережне «Що ми?» (попередній варіант «Що ж ти такеє?» було адресовано одиниці, особі, а тепер, і це важливо, всьому колективу) без підказок не завжди доброзичливих чужинців. У минулому багато незручної, гіркої правди про причини національного занепаду:

Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.

Але як жити з таким анамнезом? Іменник «слава» вжито в тексті вісім разів. До того ж в обох, у нашій мові антонімічних, значеннях; тобто йдеться і про славу — глорію, й про неславу — ганьбу. Це послання недарма називають апостольським. Шевченко не вірить у тривкість тожсамості, що ґрунтується на марнотному прикрашуванні національної минувшини.

Там не бракувало зрадників, перекинчиків, але були й герої та мученики. Мучеництво стає наріжним каменем віри (так і Месія в «Одержимій» Лесі Українки пояснює це зі смутною переконаністю: людям мало побачити дива «на воді», для віри їм треба жертовної крові). Щоб заново її утвердити, треба прочитати й переоцінити «всі неправди», всі присуди. Найпевніше свідчать, за Шевченком, місця пам’яті, найперше степові могили: «… щоб розкрились // Високі могили // Перед вашими очима, // Щоб ви розпитали // Мучеників: кого, коли, // За що розпинали!». Не перемоги, а поразки увиразнять уявлення про те, хто ми й чого прагнемо.

Сподівання на добру славу не пропали, бо та слава в спільноти була, її треба відродити й очистити від брехні. Оновлена колективна пам’ять знову згуртує націю:

І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України.

Поет таки допоміг українцям подолати болісний травматичний синдром, прокляття зневоленості й пасивності. Пантелеймон Куліш свого часу назвав його першим нашим істориком, якому відкрилися таємниці минулого. Це Тарас Шевченко зумів модернізувати, узгодити з духом своєї доби колективну пам’ять, яка об’єднала націю.

Джерело: Тиждень